Пригода з “Panopticum уяви” розпочалася зі спектаклю “Папкін та інші” за мотивами творчости Александра Фредра. Торік, коли в Кракові, а потім Беньковій Вишні та Львові спільно з партнерами з Аграрного університету ми працювали над виставою на пленері (вийшла вона дуже вдалою), з’явилася можливість відвідати Дрогобич. І як ми знаємо, Дрогобич=Бруно Шульц. Несподіванка: творчість Шульца утвердила – принаймні в моїй голові – образ маленького, провінційного міста Дрогобича, а я побачив середнє, багатокультурне місто з одним хідником для бідних, а іншим – для заможних. І ще рука, стопа і голова (кожен дрогобичанин знає, про що йдеться – а інші нехай дізнаються), найбільша синагога і пам’ятна таблиця в місці смерті Бруно Шульца, фінансована Фундацією  Януша Палікота, яку вкрали і розрізали на шматки, а потім віднайшли – і врешті вона експонується в музеї-кімнаті Бруно Шульца. До цього треба додати чудових провідників: Леоніда Гольберга, Ігоря зі Студентського театру «Альтер» та Віру з Полоністичного центру ДДПУ ім. Івана Франка. Достатньо сказати, що Дрогобич зачарував мене назавжди, і я вирішив повернутися до нього – хоча б в уяві. Нагода з’явилася досить швидко: Вілла Деціуша – громадська організація, з ініціативи якої ми спільно реалізуємо українські проекти – запропонувала продовження. Тому я думав, що принаймні частина проекту повинна мати хоча б щось спільне з Дрогобичем, і якщо вже Дрогобич, то – Шульц. Я подумав, що, можливо, вартує вийти за межі цієї вже звичної схеми. Щоб дещо прояснити: читання Бруно Шульца було одним з найважливіших досвідів у моєму житті, як читача. Його графічні роботи назавжди застигли перед моїми очима, я навіть колись здійснив виставу, інспіровану його творчістю.

Але все-таки необхідно вийти за усталені межі. Отже, Бенькова Вишня також справила на мене і на всі польських учасників проекту велике враження. Ми захотіли повернутися до творчостіи А. Фредра, читаючи цього разу його щоденник «Три на три», а також –  не знаю, чому – «Мавпу у ванні». Так дивно, що Фредро – мандрівник, зрештою – асіціюється для мене з майстром мандрівок польської літератури (нічого, що написана французькою мовою)  Яном Потоцьким. Подібно до Фредра, він шляхтич та власник маєтків в Україні. Ось так я вирішив здійснити наступну поїздку – в супроводі примар графа Яна Потоцького, який возив їх усім світом, а потім описав в «Рукописі із Сараґоси», аж поки не назріли його в Україні та перетворили його на вампіра, наказали йому посвятити кульку від цукерниці, а наприкінці цією кулькою зарядити в пістолет і вистрілити в голову. Проект назвав «Panopticum уяви».

Після кількох місяців жебракування, так тепер називається пошук грантів, нам вдалося отримати фінансування від Управління Маршалка Малопольського регіону, яке дозволило нам реалізувати тільки польську частину проекту. Всі інші установи, до яких ми звернулися, відкинули наш проект. На щастя, нашому партнеру – Віллі Деціуша – також вдалося отримати кошти, і ми могли розпочати роботу.

Я написав щось на зразок матеріалів для репетицій, де зібрав різні теми етюдів і розіслав їх учасникам як джерело натхнення, розраховуючи на ефект дії зворотного зв’язку. Як виявилося, розрахунки були правильними, а те, що я отримав від учасників проекту, перевершило мої очікування.

Я вирішив зосередитися насамперед на “Рукописі, віднайденому в Сарагосі” і з надзвичайного багатства тієї шкатулкової оповіді вибрав мотив шибениць, які постійно повторюються, та різні постаті, які пробуджуються з зашморгами на шиї. Друге рішення стосувалося простору – трохи занедбаний парк з деревами та кущами, кожен з яких може стати сценою для нової оповіді. Решта – вибір з підготовленого матеріалу та його виконання належало вже учасникам.

Ми працювали в Кракові, в групі, яка налічувала – якщо йдеться про польську сторону – кільканадцять студентів та молодих людей, акторів, митців, ба навіть одного американця – і, звичайно, керівника проекту. З України була група Театру «Альтер» та Полоністичного Центру (Дрогобич) і Вишнянського коледжу Аграрного університету у Львові. Наші гості дуже добре підготувалися до спільного проекту: кожен мав різні думки кожної сцени. Крім того, під час тижневих репетицій, кожен з них знайшов своє місце. Якщо хтось хотів бути актором – він грав, а  коли хтось хотів виконувати костюми – виготовляв,  якщо ж хотів збагатити проект музикою  у власному виконання – збагачував. Це велике задоволення для керівника і натхненника проекту, коли заангажовані учасники, вистрілюють своїми задумами та ідеями, як з кулемета – і все на одну тему. Так було і в нашому випадку. Нічого не робилося силоміць – увесь тиждень напруженої спільної праці усі учасники мали враження, що така праця приносить задоволення кожному . І це незважаючи на справжню іспанську спеку та шалені рої ос та шершнів, що кружляли навколо нас.

Останнім штрихом стала вистава, над якою працювали упродовж тиждня, що тривала більше години на пленері в парку поруч із Віллою Деціуша. Прийшло більше 200 осіб – тобто стільки, скільки потрібно:  якби було більше, то не змогли б бачити все. Дух графа Потоцького оточив нас турботою  (хоча, щоправда, випустив осу на одну виконавицю, яка двічі вжалила її  під час спектаклю, проте акторка навіть не зайкнула, а як справжня дама сцени продовжувала свою гру) – ми пройшли всі станції шибениць Вента Квемада і закінчили наш “Panopticum уяви” мавпою, яка хотіла купатися, за що була звинувачена св. інквізицією, та полонезом німих привидів.

Як керівник проекту, я не можу і не хочу оцінювати його. Скажу тільки те, що після його завершення у нас усіх виникла дуже сильна мотивація, щоб продовжити його в Дрогобичі, Беньковій Вишні та Львові. Я вважаю, що відбулося щось важливе – і, можливо, насампере між людьми, які взяли участь у проекті.

Тому ми робимо все, щоб мати можливість продовжити цей проект в Україні, в Дрогобичі, Беньковій Вишні та Львові. Ми навіть запланували дату – злам квітня і травня 2012 року. Щоправда, ми не маємо фінансів, щоб реалізувати цей задум, але ми маємо найважливіше: чудовоо вишколену, повну енергії групу. У таких випадках – вже перевірено – дотації, за іронією долі, завжди знаходяться.

Вєслав ХОЛДИС