Навідався я недавно до кафе під гучною назвою „Мамина хата”. Крім того, що хотів їсти, побачив над входом рекламу „Микулинецьке” і захотів пити.

Невеличка кафешка в якій все, починаючи від інтер’єру, меню, цін, та одягу персоналу, безжально зідрано з „Пузатої Хати”. Ну, значить, набрав я собі на тацю всяких там ліґумін, і попхався на касу, замовив ше собі пиво на розлив, та й кажу до тьоті касирки.

– Я вибачаюсь, але побіжно окинувши поглядом ваш чудовий заклад, я так і не поняв, де ту у вас кімната для хлопчиків.

Тьотя напряглась і на одному диханні підвищеним тембром видихнула:

– Ви розумієте, щоб сходити в туалет, треба пройти через кухню, а то не можна для відвідувачів, то як хочете до кльозету, вийдіт з бару пройдіт наліво сорок метрів, через базарчик, і з другої сторони там будут зелізні двері. То є від нашого бару протилежна сторона від кухні. Там постукаєте і скажіть, шо ви в нас ту сидите, вони вам відкриют.

Тітка не звертає увагу ні на мене о…го з відкритим ротом і тацею в руках, ні на багаточисельну чергу позаду мене, яка то всьо слухає, і продовжує перформенс.

-Лідааааа!!!! (обертаючись до дверей позаду неї, які ведудь на кухню)

-Лллідаааа, чуєш??? Там хлопець зара обійде з тамтої сторони пусти його в тууаааалееет, добреееее???

Я гарячково окинув оком чергу позаду мене, людям чомусь стало незручно від того певно, що тепер всі знають, шо я хочу сцяти, і зара піду обходити бар, жиби висцятись з тамтої сторони на кухні, де є туалет.

-Нє нє не треба того клопоту (промимрив я не своїм голосом, завстиданий надмірною увагою до своєї персони. Я потім.

-Ну, як хочете, – фиркнула цьотка.

Та хочу (подумав я), але ходити шукати залізні двері стукати і казати через ті двері, що то я, той хлопець, котрий хотів сцяти, Ліда чуєте то я. Лідааа, відкрийте, ги-ги-ги…

p.s.
До речі, коли я замовив „Микулинецького”, цьотка сказала, що мусить піти на кухню налити. Я вже навіть не питав, що вона лиє.