Зазвичай у нашій державі, де все якось дивно спотворено й перекручено, про найменших громадян згадуємо лише раз на рік, 1 червня, в День захисту дітей. А потім решту днів у році всі живуть спокійно й про такі „дрібниці не думають. Тому, гадаємо, читачеві цікавими будуть роздуми на „дитячу тему” нашого постійного автора.

Навіть попри всі мої блювотні рефлекси при згадці про СРСР, мушу визнати, що дитина в цій тоталітарній хрущовці таки щось важила, і була захищена.

Мабуть частково цьому сприяла залізна куртина (в позитивному її сенсі): совковий простір без свободи слова, совісті, і пересування, був також вільний від наркотиків, порнографії, і масової культури (в негативному її сенсі). Совєти не тільки страшили весь світ ядерною кузькіною мамою, сажали кукурудзу і людей, але, як це не парадоксально, проводили величезну, пропрацьовану, розмаїту кількість заходів для того щоб “дєтство було щасливим і абсолютно бєзвозмєздним”. Я не захищаю і не виправдовую радянську владу, але факти зостаються фактами.

Що зараз держава може дати дітям? Як відомо, дітям прийнято давати все найкраще.

Навіть сама можливість “якісно” народитись у нашій державі, прямо пропорційно залежить від платоспроможності щасливого татуся (“некуплені” акушерки та медсестри раптово стають апатичними, забудькуватими, і навіть зверхніми), що тягне за собою непередбачувані наслідки, тож разом з цукерками і шампанським необхідним атрибутом “нормальної подяки за всьо” є зелені папірці з мертвими президентами. Справа навіть не в тому, що в нас де-юре медицина безплатна,а в них де-факто зарплатня маленька, – найгірше те, що “це” стає нормою, і приймається суспільством як данність.

Демографічна ситуація в Україні залишатиметься катастрофічною доти, доки жінки будуть боятись народжувати. І побоювання ці, слід визнати, небезпідставні, м’яко кажучи.

Разом з совєтами зникли не тільки пам’ятники Лєніну, черги, паради, і таргани, але й молочні кухні, путівки в санаторії майже задурно, дитячі кінотеатри, і парки розваг (ганебний стан дрогобицького парку відпочинку тому підтвердження). Більшість дошкільних закладів перетворились, або в руїну, в дитячих павільйонах якої замість гойдалок смердить сечею і розкидані шприци, або давно продані за безцінь. Дитячі спортивні секції, та всеможливі гуртки або доживають своє, разом з відданими своїй справі тренерами та педагогами, або розформовані за відсутності фінансування.

Я з подивом слухав історію про те, як за часів совдепії в одній зі шкіл району діти цілим класом вигодовували декількох свинок, а за це вдячний Ілліч з портрету в образі чиновника від освіти, відправив їх на пару деньків на екскурсію в „століцу нашей Родіни” Москву.

Звісно я можу порівнювати тільки те, що стосується мого покоління. У нас не було комп’ютерів, ігрових приставок, та мобільних, наші іграшки були зроблені наче сокирою, а одяг був сірим, коричневим або синім і всі виглядали як з одного інкубатора. Наш телевізор показував три канали і всі – однакові. Але ми не були жебраками і наркоманами, ми не помирали на уроках фізкультури, нас неможливо було побачити на вулиці з сигаретою в писку і „льонґером” в руках. І не тому, що тоді „льоґгерів не було.

Я ненавиджу совок за те, що він робив людей тупими, і відучав мислити, але що стосується самого поняття дитинство, це можливо той випадок, коли деякі речі слід не знищувати, а розвивати. Я зумисне уникав ідеологічного наповнення і спрямованості всього, що було повязано з дітьми за часів СРСР. Це окреме явище і турбота про дітей є одночасно і метою, і наслідком ідеологічного змісту тогочасної держави. Та мушу визнати факти залишаються фактами.