Можна на сто відсотків вважати доведеним той факт, що боротьба українців у Другій світовій війні проти коричневої чуми XX століття – фашизму, є одним із найбільш героїчних та трагічних епізодів нашої історії. І хоча в радянські часи святкування визволення того чи іншого українського міста від фашистських загарбників були наскрізь прониклі комуністичною ідеологію, вони проводились більше не для партійних функціонерів, а для простих українців, які загинули та зуміли вижити в кривавих млинах останньої світової війни. Для тих, хто боровся проти жорстокого загарбника якому український народ нічого не був вартий.

В Дрогобичі такі святкування проводять щороку 6 серпня – в день звільнення міста від фашистських військ. Після здобуття незалежності вони продовжувались, не стільки з ініціативи влади скільки – ветеранів. Зрозуміло, що ці воїни йшли на смерть під червоними прапорами. Вони стали для них не стільки символом комунізму, скільки символом відданості рідному народові, героїзму та жертовності в ім’я життя та процвітання майбутніх поколінь. Зрозуміло, що саме в такий день вони хочуть згадати загиблих під червоними прапорами, не стільки ідеологічними символами радянського часу, скільки військовими.

І вже кожного «незалежного» року ветеранам робили спроби то заборонити святкування під червоними прапорами, то взагалі заборонити самі святкування. І робили це з різних міркувань і різні політичні сили.

Так і цьогоріч «відзначилась» у цьому місцева дрогобицька «Свобода». Представники цієї політичної сили з натхненням супроводжували всі виступи ветеранів та лівих політичних сил націоналістичними піснями. Таким чином, майже по-дитячому, перешкоджаючи своїм опонентам.

Досить своєрідно та цинічно описана ця подія і на офіційному сайті ВО «Свобода». Прес-служба Львівської обласної організації, беручи конкретні фрази у лапки, певно вважає, що і звільнення і сама окупація фашистами нашого міста є вигадкою самих ветеранів та комуністичо-радянських ідеологів? Бо по іншому це, напевно, не можна розцінювати… Та й пам’ятний знак присвячений 2000-літтю Хрещенню Русі, назвали “пам’ятником жертвам репресій” – коментарі і взагалі непотрібні.

«Свободівський» гомін затих лише одного разу – коли слово надали міському голові Миколі Гуку. Але, аналізуючи офіційне Інтернет-повідомлення, слова голови не сподобались дрогобицькій «Свободі». Певно вони чекали від нього слів цькування ветеранів та сучасних українських лівих сил. І аж не як заклики берегти пам’ять за всіма полеглими українцями, незалежно від кольору прапора під яким вони загинули, та заклики до примирення між воюючими у Другій світовій війні українськими сторонами. До слова про це говорили всі виступаючі, говорили ще й про необхідність шанувати український прапор та розбудовувати сучасну українську державу. Сободівці їх не чули – не могли, музика дуже голосно грала…

Можна припустити, що організовуючи такий захід, дрогобицькі «свободівці» насамперед мали бажання відзначитись перед своїм партійним керівництвом та показати свої м’язи лівим та правим майбутнім опонентам. Сподіваємось, що вони не керувались сліпим бажанням принизити та образити тих, хто зі зброєю в руках боронив наш край від фашистської чуми. Сподіваємось, що все сталось ненароком, по-українськи: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди…»