Стаття Р. Пастуха опублікована нещодавно в «Галицькій Зорі».

Подумалося: може, моя іронія була занадто їдкою, чи, не дай Боже, кого образив? Тим більше, що назвавши аматорами кількох місцевих краєзнавців, і гадки не мав їх принизити (аматорство – це любительство, і не потрібно тут шукати підтексту).

Водночас, я не чекав, що моя репліка викличе дискусію, адже, іронізуючи щодо аматорської невправності того чи іншого місцевого краєзнавця (до речі, не вперше), завжди аргументував свою позицію за допомогою «залізобетонних» аргументів. Позаяк дискусію я все ж отримав, не можу промовчати.

До слова, я давно збирався публічно сказати Р. Пастухові про те, на що зважився лише тепер. Мені довго не дозволяли зробити це приятельські стосунки з ним, партнерство в кількох краєзнавчих проектах та ін. Пригадую, що написавши років десять тому рецензію на його книжку (здається, то був черговий випуск «Історії Дрогобича в цифрах і фактах»), я помітив одну вельми характерну рису п. Романа, яка вже тоді мала мене насторожити: він навідріз відмовився вставити в хронологію міста дату трансформації Дрогобицького педінституту в університет. Проте не забув при цьому навести дуже «важливий» для нащадків теперішніх мешканців міста факт про проведення того року конкурсу на «кращу тещу».

Несподівано я став помічати й інші речі, які знову й знову мали мене насторожити. Так, наприклад, відвідавши археологічні розкопки давнього міста, організовані історичним факультетом, Р. Пастух, почав розставляти в газетних репортажах свої акценти, які резонували з думкою фахівців. Відтак, все більше стала проявлятися риса, яка ніколи не прикрашала дослідників: не рахуватися з думкою інших, не зважати на очевидні аргументи науковців і т. ін. Фактично, у поведінці Р. Пастуха почала домінувати самовпевненість, яка вже межує із зарозумілістю: «мовляв, я написав найбільше краєзнавчих книжок і мені можна все».

Згадана в моїй репліці давніша газетна стаття Р. Пастуха про походження назви Дрогобич була скомпонована у тому ж стилі: автор, не прочитавши ні звіту про розкопки на солеварному заводі влітку 2003 р., ні наукових публікацій про них археологів братів В. і А. Петриків (а їх було кілька), взявся на свій лад підбивати підсумки. Виявляється, розкопки на сільзаводі культурного шару, датованого не раніше XVII ст., можна використати для тлумачення походження Дрогобича (чи й навіть його назви), перші писемні згадки про який появилася в XIV ст. ! Але найбільше мене вразило використання краєзнавцем «методики» К. Тищенка.

Подумавши, що, можливо, Р. Пастух просто не розібрався (таке може трапитися з кожним), я вирішив з ним поговорити відверто. Навіть запросив його до дискусії на істфак (адже він неодноразово бував на факультеті, виступав перед студентами, брав участь у краєзнавчих конференціях). Проте почув по-«проффесорськи» круту відповідь: «А кого ти мені там виставиш ?».

Не буду продовжувати далі, зазначу лише, що і в останній репліці мені Р. Пастух вирішив покласти на лопатки цілий істфак: де вже там якимось доморощеним дрогобицьким історикам чи краєзнавцям зі вченими ступенями розібратися в «найпередовіших наукових методиках». Як з цими «методиками» справляється сам Р. Пастух, що він продукує останнім часом, в який спосіб «відкриває Америку» – про це варто розповісти докладніше.

Ніде правди діти – на краєзнавчу літературу нині голод, у тому числі й з теми Дрогобицько-Самбірсько-Стрийського Підгір’я. Як правило, краєзнавчі видання популярного характеру досягали своєї мети, в тому числі й авторства Романа Пастуха. Не помилюся, коли скажу, що запорукою цього була вправність автора в краєзнавстві ХХ ст. (значно рідше – ХІХ-го). Та це й зрозуміло: краєзнавцеві-популяризаторові не до снаги праця в архівах і наукових бібліотеках, відрядження в інші міста і навіть за кордон, не кажучи вже про дуже спеціальні знання і вміння. Простуючи шляхом збору інформації будь-яких видів (наприклад, усного матеріалу), користуючись переважно доступною в Дрогобичі опублікованою україномовною літературою, ведучи візуальні обстеження та ін., можна досягти неабиякого результату. Згаданий результат Р. Пастух отримав, проте йому виявилося цього замало.

Зовсім несподівано Р. Пастух уявив себе вченим у дуже непростих і дуже різних галузях гуманітаристики і ще несподіваніше «поліз» у давню історію і медієвістику. Так, він уявив собі, що прочитавши дві-три книжки одного автора, можна робити наукові відкриття, які, насправді є нічим іншим, як мильною бульбашкою чи бурею в стакані води.

Вкотре наголошую: Роман Пастух вперто популяризує «новітню» методику в топонімії України, яка належить київському поліглотові професорові Костянтинові Тищенкові (у жодному випадку не збираюся поставити під сумнів його знання мов, хоча кого цим сьогодні можна здивувати ?). Причому, робиться це в спосіб ну майже месіанства: я, Роман Пастух, даю вам, невігласам, наукові знання.

Поясню коротко, в чому суть «наукової методики» К. Тищенка. Протягом кількох століть в топоніміці України утверджувались знання про переважно слов’янське походження назв населених пунктів. «Революція» Тищенка полягає в тому, що тепер більшість назв дістала неслов’янське походження. Так, у його працях розкидана численна інформація про кельтські, гунські, іранські, арабські, ірландські, турецькі, германські, скандинавські та ін. назви. При цьому автор не дуже прагне пояснити те, як ці назви, потрапивши в простір давньої України, протрималися до того часу, коли почали виникати на наших землях власне українські (слов’янські) назви ! Інше питання: як же ж нашим пращурам вдалося подолати згадані ворожі впливи (які належали таки завойовникам, а не мирним сусідам), витворити свою мову, звичаї, традиції, ідентичність, врешті – свій національний ономастикон ? Чи, може, ми насправді є не українцями, а якимось покручем, гібридом чи, навіть, не та в нас національність ?

Згадана «методика» Тищенка в колах науковців-філологів (принаймні, львівських) має репутацію шарлатанства (я про це відверто заявляю від імені Голови Наукового товариства Шевченка у Львові, філолога і історика Олега Купчинського, який вніс значний внесок у дослідження топонімії України), щось на зразок «фоменківщини» в сучасній Росії (там академік-математик Фоменко створив так звану «нову хронологію» російської і всесвітньої історії, яку вже встигли викинути на смітник науки). В Україні ж філологічна наука здебільшого загально відмовчується, тому тут досі процвітає «шиловщина» і «канигінщина», віднедавна – «тищенківщина».

Р. Пастух пише в своїх публікаціях, що «методика» К. Тищенка «все більше і більше» знаходить визнання. Цікаво, в яких колах?

Поки що мені відомо інше: в Національній Академії наук до його «відкриттів» ставляться інакше. Вже написано декілька рецензій критичного характеру (див., напр.: Вербич С. Наукове й ненаукове в етимології онімної лексики [Рец. на: Тищенко К. Мовні контакти: свідки формування українців. – К., 2006; Тищенко К. Арабський пласт топонімії України VII-XIII ст. – К., 2008; Тищенко К. Етномовна історія прадавньої України. – К., 2008; Тищенко К. Італія і Україна: тисячолітні етномовні контакти. – К., 2009] // Вісник Національної академії наук України. – 2010. – № 2. – С. 50-68). Чи читав ці та ін. рецензії популяризатор «методики» Р. Пастух ?

Все ж, варто віддати належне К. Тищенкові, позаяк він не довів ситуацію до абсурду: подаючи ту чи іншу нову версію походження назви населеного пункту, новатор не додумався у зв’язку з цим збільшувати вік того іншого міста чи села. Тобто, у К. Тищенка побутують уявлення про іншомовні назви населених пунктів України, але не більше, бо він нікого не спонукає до того, щоб їх «вмонтовувати» в історію населених пунктів.

З успіхом зробив це за нього журналіст за фахом, дрогобицький краєзнавець Роман Пастух. Уявивши, що, скажімо, назва того чи іншого села на Дрогобиччині та Стрийщині є кельтською, автор, не моргнувши оком, стверджує, що вік села – 2-3 тисячі років. Якби мені приснилося таке невігластво уві сні, я б все одно на другий день спробував з’ясувати, чи віднаходилися на території цього села чи міста якісь кельтські пам’ятки. Проте навіть, якби це підтвердилося, все одно, у світі існують інші методики розрахунку віку населених пунктів, їх заснування та ін. Також, не існують методики відліку від дати археологічної культури, віднайденої в районі населеного пункту. Якби так рахували, то кожній найстарішій європейській столиці було б по 1,5-2 млн. років, а не офіційних 1,5-2 тис. років.

У довідках Р. Пастуха про населені пункти віялом розкидані хронологічні лакуни довжиною в 1,5 – 2 тис. років (від міфічної появи топоніма до першої писемної згадки села чи міста). Що робилося в краю протягом цього часу – відомо, напевно, лише Р. Пастухові, але він про це нічого не пише. Так й як він може про це щось написати, адже для цього потрібно знати фахову літературу, відому, до речі, студентам 1-2 курсу істфаку. Не можу тут втриматися від репліки: чому б Р. Пастухові не оголосити мешканцям того чи іншого села, що вони не українці, а нащадки давніх кельтів, гуннів, аварців чи бог-зна хто ?

Щоб читач переконався, що я його не ввожу в оману, наведу приклади з нової книги Р. Пастуха «Стрийщина крізь віки», видану у видавництві «Коло» 2011 р. (книга має певні позивні моменти, гарно ілюстрована і т. ін., однак мені зараз ідеться не про це). Отже, в книзі про минуле і сьогодення близько 80 населених пунктів Стрийщини авторитет Тищенка задокументований аж на 69-ти сторінках, внаслідок чого майже всі назви населених пунктів витлумачені в описаний вище спосіб (з Тищенком пов’язано стільки сюжетів, що його можна було б узяти в співавтори «Стрийщини»).

Прикладом може слугувати авторська версія історії села Бережниця, яке в дуже довільний спосіб виводиться або від «до або початку нової ери», або ж, в іншому випадку, з VII-IX чи «приблизно» з VI-VIII ст. Першу писемну згадку Бережниці Р. Пастух запозичив з видання «Львівська область. Адміністративно-територіальний поділ» (Львів, 2005), згідно з яким село начебто документується в джерелах з 1670 р. Тут не місце резюмувати про науковість згаданого видання, скажу лише, що село насправді старше: за автентичною згадкою в «Matricularum Regni Poloniae summaria. T. II. – Varsoviae, 1906», воно документується, починаючи з 1497 р. Водночас, відомі згадки села в джерелах під 1536, 1515, 1589 і ін. роками. Таким чином, між аматорськими уявленнями Р. Пастуха і свідченнями автентичних джерел знаходиться прірва в 173 роки. Проте головне тут інше: походження назви Бережниця традиційно витлумачується ономастами дуже чітко і ясно. Це фізіографічна назва, яка походить від українського слова береза. І не треба тут шукати істину не в своїй «вітчині».

Однак, застосування «методики» Тищенка привело автора до віднайдення іранського кореня в типово слов’янській назві (в одному випадку), мікротопоніми Бережниці він розшифровує (в іншому випадку) на санскритський, гунський чи арабський кшталт.

Інший не менш разючий (і водночас такий же псевдонауковий приклад) демонструє текст Р. Пастуха про села Великі і Малі Дідушичі та давнє містечко Соколів. У фаховій літературі, невідомій авторові, походження всіх трьох сіл пов’язане з відомим в Галичині руським шляхетським (пізніше сполонізованим магнатським) родом Дідушицьких, який дав нашій історії чимало видатних імен, науковців і меценатів. Так от, у середньовіччі на території давньої Жидачівщини існував цілий Дідушицький ключ, до якого входили населені пункти: Соколів, Баличі, Дідушичі Великі, Дідушичі Малі, Заболотівці, Млинщина, Сихів, Тур’я, Угельна.

Щодо початків Великих Дідушич, то тут Р. Пастух спочатку пише, що село засноване в 1221 р. (цікаво, за яким джерелом ?), а потім наводить першу письмову згадку під 1371 р. (виходить, що можна засновувати і вперше згадувати село в різні роки ?). Далі в тексті ріденько проходять 2-3 згадки села в XV-XVIII ст., відтак автор перескакує одразу в ХІХ ст. Зате «відкриває» людям істину про побутування на території села кельтських і арабських топонімів, що дозволяє йому віднести початки населеного пункту до прадавніх часів (авторський хронологічний засяг тут досить глибокий: «до початку нової ери», «період поступового утвердження християнства», ІІІ – IV ст.).

Автентичні джерела засвідчують інше. Так, існує інформація про те, що 1371 р. Дідушичі були надані королевою Ельжбетою, Данилові Дочбоговичові. Насправді історію Великих і Малих Дідушич потрібно починати з одних, а не двох Дідушич. Так, наприклад, у джерелах XV-XVI ст. Дідушичі та його власники часто згадуються саме так. За деякими свідченнями, родинним гніздом Дідушицьких спочатку було поселення Соколів (з 1511 р. – місто). Водночас найранішою реальною письмовою згадкою Великих Дідушич вважається 1411 р.: брати Юрко і Івашко Дідушицькі володіли Великими Дідушичами і Соколовом. Під 1428 р. згаданий син Івашка Миколай, його діти. 1520 р. Великі Дідушичі отримали магдебурзьке право і статус містечка, магдебургію мав і Соколів (геральдистам відомий історичний герб цього міста). У 1530-ті роки Ян (Іван) Дідушицький збудував у Соколові мурований замок (усіх джерел, з яких почерпнуті згадані свідчення, тут немає змоги навести, вкажу лише найдоступнішу публікацію, яку б міг прочитати Р. Пастух: Капраль М. Жидачівський повіт Львівської землі в XVI столітті // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Киїів-Львів, 2004. – С. 747-765).

Вочевидь, походження назви Дідушич потрібно виводити з етимології прізвища його власників – Дідушицьких. Отже, це чітка відантропонімна назва. Родинна легенда Дідушицьких зберегла переказ, що вони ведуть свій рід від угорського лицаря Гуйда, який оселився в Галичині за часів Данила Романовича. Ймовірно, корінь прізвища пов’язаний з українським (загальнослов’янським) дідух, дідич.

Дослідникові, який претендує на роль відкривача істини для людей, потрібно її відкривати в напрямку подання достовірної інформації про всіх власників Дідушич, починаючи від згаданих мною. Р. Пастух довільно згадує одного-двох (щоправда, він «ретельно» перелічує Дідушицьких в статті про Соколів, плутаючи при цьому всіх Дідушицьких, незалежно від гілок роду). Слід також знати про те, що в XVII ст. рід Дідушицьких розгалузився, поріднившись внаслідок шлюбної стратегії з магнатами Лянцкоронськими і Яблоновськими, перетворився зі шляхетського на магнатський (графами вони стали лише в ХІХ ст.). У результаті, Дідушичі та Соколів перестали бути основним осідком роду: вони розбудували собі нові резиденції, наприклад, замок-палац Цуцилівці під Жидачевим, який називали «польським Версалем». Тому інтерес Дідушицьких до родових гнізд поступово згас і вони не перетворилися в щось більше і значне.

Все було б нічого, якби Р. Пастух зухвало не оголосив усіх, хто дотримується загальноприйнятих в науці концепцій про слов’янське походження топонімів (у тому числі краєзнавця Тимошенка і польського філолога Макарського) ретроградами, а собі не присвоїв реноме «ґрунтовного і всебічного» дослідника Стрийщини (для того, щоб виправити всі блуди згаданого «всебічного» дослідження, потрібно написати цілий трактат).

Не можу утриматись від ще однієї репліки. Р. Пастух надав своїй книзі про Стрийщину гриф «Енциклопедична книга-альбом», а також присвоїв піонерську першість відкриттів масового характеру. Насправді, в цілому ряді випадків з авторськими екскурсами в давню та середньовічну історію, він потрапив у пастку свого зазнайства. Присвоївши собі авторитет «етнографа, фольклориста, літературознавця», Р. Пастух претендує тепер на звання «енциклопедиста».

Фактично, Р. Пастух кинув виклик всьому академічному середовищу, яке таки присутнє в Дрогобичі (думаю, що істфак посідає в ньому не останнє місце). Зухвалим і академічно некоректним, а також безкультурно невитриманим є глузування з авторитету визнаних, а не липових вчених, іронізування з наукових ступенів і вчених звань, приписування собі вигаданих заслуг та ін. Видається, що Р. Пастух не тільки страждає через свою зарозумілість, але й проявляє елементарну невдячність, адже саме з наукового доробку вчених істфаку та накопиченої в його осередку інформативної бази даних, завжди черпав джерела своїх знань. Так, наприклад, мене просив годинами вичитувати інформацію з іншомовних джерел (вона потрапила і до «Стрийщини»).

Науку від псевдонауки відрізняють дві простих речі. Перша: науковий підхід є системним. Друга: достовірні наукові знання повинні базуватися на достовірних джерелах і неодноразово перевірятися. Кожний нововідкритий факт чи концепція одного вченого повинні бути апробованими і сприйнятими науковим середовищем. Саме воно і є верховним суддею: першовідкривачеві потрібно переконати інших в тому, що його спосіб думання є найбільш правильним. Інакше ми отримаємо ситуацію, яку, говорячи про твердолобих істориків, якось окреслила Н. Яковенко: це вони так думають, насправді ж істина інша.

Думаю, що сказаного на адресу Р. Пастуха занадто. Ця відповідь написана не для того, щоб провчити зарозумілого і самовпевненого Р. Пастуха, а для того, щоб громадськість Дрогобиччини та Стрийщини знала, що замість достовірних свідчень вона отримує ерзацпродукт.

Насамкінець, хочу попередити, що, знаючи характер Р. Пастуха, чекаю у відповідь пошуки бліх у моїх публікаціях, що він продемонстрував у попередній репліці. Однак на них я відповідати не збираюся.

На фото: герб м. Соколова XVIII ст. Після знищення міста, існував хутір, який був офіційно ліквідований перед 1 жовтня 1967 року у зв’язку з переселенням мешканців.