Каменяр випереджав свій час, тому й так необхідний нам сьогодні. І коли вже вшановувати, то не так, як звично ще з часів совєтських, а тк, щоби справді зробити ближчим і зрозумілим.
І в цьому сенсі варто ще раз пригадати найважливішу подію українського літа-2012, коли на малій вітчизні Поета й Мислителя відбувся Франкофест.
Завдяки співорганізаторам – Вікторові Вознякові, Остапові та Миколі Походжаєві з «Іншим містом» та Мистецьким центром «Альтер» вдалося зібрати у Нагуєвичах 40 тисяч переважно молодих людей з цілої України – Дрогобича, Львова, Харкова, Рівного, Кіровограда, Тернополя Луганська… Й відкрити їм Франка, зацікавити творчістю велета духу, спонукати до читання його шедеврів.
«Унікальність фестивалю в тому, щоб показати Франка молодим і для молодих, популяризувати не тільки мову та літературу, те, що робив Іван Франко, а й об’єднати навколо Каменяра молодих людей», – говорить один із організаторів Франкофесту Віктор Возняк йому з партнерами це вдалося.
Виступали найвідоміші гурти, знаний актор, народний артист Святослав Максимчук і його студенти читали поезії Франка, взяли участь у святі культовий письменник Олександр Ірванць, публіцист, філософ, перекладач Тарас Возняк. Він зокрема наголошував на думці, що мусимо багато культурність а різноманітність нашого Пограниччя бачити не окремо, себто українську спадщину окремо від польської та єврейської, а в усьому комплексі, так, як бачив її Іван Франко.
Майже місяць минув від того часу, коли три дні Дрогобиччина жила Франком, коли молодь з усіх реґіонів знайомилася з традиціями, побутом, ремеслами, гастрономією Франкового Підгір’я (напрочуд активною тут була участь Лішнянської громади на чолі зі своїм війтом Михайлом Стахівим), але досі про Фрранкофест говорять і чекають наступного.
Зроблене Віктором Возняком з командою вкотре засвідчило: позитивний наслідок дає саме громадська ініціатива. Недремно її так бояться можновладці (керівництво району на час Фесту втекло у відпустки), котрим простіше та спокійніше «шанувати» визначного краянина для «галочки».
Нині вибори, й кандидати у будь-який спосіб намагаються пропіарити себе, навіть на імені Каменяра. Та от для мешканців Землі Дрогобицької знаковими й такими, що в пам’яти залишаються, є початок вересня 2006 року, коли вшановували Івана Яковича разом з незабутнім Богданом Сильвестровичем Ступкою і нинішній, безпрецедентний Франкофест. Адже все робилося щиро, відверто й справді для всіх нас, і для Поета, котрий свого часу сказав: «Хто твердить – люблю свій народ, а не виконує своїх обов’язків перед ним, – той твердить лож». Мабуть саме тому, на офіційних «Франкових днях» так мало буває справжніх поціновувачів і самого Франка, і істинної культури.


ІВАН ФРАНКО

***
Ти знов оживаєш, надіє!
Світліє душа, молодіє…
І серце живіше б’є в груди…
О серце! О воле! О люди!

До мої тюрми пораненько
Застукала воля легенько:
“Встань, сину, вже день далі буде!..”
О воле! О серце! О люде!

О воленько-мати, єдина,
Завчасно збудила ти сина, –
Тягяр ще лежить ми на груди…
О серце! О воле! О люди!

Тягар той ми віддих спирає,
А руки ланцюг ми тримає, –
Тягар се людської осуди…
О воле! О серце! О люди!

Но воля лиш шепнула слово,
І я підіймаюсь наново, –
Проч пута й тяжкі пересуди!
О воле! О серце! О люди!

ПРИТЧА ПРО КРАСУ
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
“Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя — жіноча краса.
Тільки мудрість, наука і старші літа
Подають проти неї міцного щита”.
Арістотель-мудрець по садочку гуля, —
Бач, Аглая іде і очима стріля!
Та Аглая, котрої надземна краса
Звеселяє людей і самі небеса;
Та їдких її слів і шпаркого ума
Всі боялися, навіть цариця сама.
Арістотель дівчині гаразд придививсь,
Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь
І промовив: “Аглає, благаю, молю!
Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.
На часок-волосок вволи волю мою, —
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!”
Усміхнулась Аглая. “Се ж почесть мені,
Що на мні зупинив свої очі ясні
Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.
Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.
По саду тім, де в’ються доріжки круті,
Півгодини мене повози на хребті”.
Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!
Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.
І хламиду він зняв, і рачкує піском,
Його очі Аглая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.
Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка
Олександер сидів, його мати й весь двір, —
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.
А Аглая кричить: “Ну, мій ослику, ну!”
Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!”
Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,
І платок із очей поспішилася знять…
Що там сміху було, то й пером не списать.
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
“Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя — жіноча краса.
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець”.

ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМ
Стрілець сильце заставив,
Спіймалась пташка вмить;
Він взяв її, щоб зараз
Головку їй скрутить.
Залебеділа пташка:
“Ой, стрільче, стій, пожди!
Я пташечка маленька,
Що з мене тут їди?
Пусти мене на волю,
Я дам тобі за те
Три добрії науки
На все твоє життє”.
Стрілець мій здивувався:
“Чи бач, ся дробина
Мене навчати хоче!
Ну, що там зна вона?”
І мовить: “Добре, пташко!
Коли з твоїх наук
Я хоч що-то змудрію,
Тебе пущу я з рук”.
І мовить птах: “Не жалуй
За тим, чи зле, чи гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може”.
Стрілець подумав: “Правда!
За тим жаліть не гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може”.
І мовить птах: “Не рвися,
Завдавши серцю скрути,
Що зробиш — розробити,
Минуле знов вернути”.
Стрілець подумав: “Правда!
Шкода бажань і скрути:
Що зробиш — не розробиш,
Що сталось — не вернути”.
І мовить птах: “Ніколи
Не вір ні в які дива:
Не вір ні в яку вістку,
Що просто неможлива!”
Стрілець подумав: “Правда!
Чимало плещуть дива,
А розміркуєш — скажеш:
“Ся сплітка неможлива!”
“Гаразд, — сказав він, — пташко!
Не злі твої науки,
Лети ж собі й стрільцеві
Не попадайся в руки”.
І пурхнула пташина,
На близькій гілці сіла
І, до стрільця звернувшись,
Таке йому повіла:
“Ей, та й дурний ти, стрільче,
Що дав мені здуриться!
А мною ти, небоже,
Міг добре поживиться!
Бо знай, в моїй утробі —
Якби ти знав отсе! —
Є перла так велика,
Як струсове яйце!”
Стрілець аж зойкнув з жалю:
“А, що ж я наробив,
Що так без застанови
Великий скарб згубив!”
І він підбіг під гілку
І скочив, що є сил,
Щоби спіймати пташку, —
Та ба, не має крил!
А потім мовив: “Пташко,
Пташиночко моя!
Вернись до мене! Буду
Тобі за батька я.
У клітку золотую
Всаджу тебе я сам
І все, чого захочеш,
Тобі я радо дам!”
Пташина відповіла:
“Дурний ти є, як був!
Всі три мої науки
Відразу ти забув!
Зробив ти добре діло,
Мені летіть велів, —
І зараз по хвилині
Сам того пожалів.
А потім забажав ти
Мене дістать ще раз
І просьбою вернути
Назад минулий час.
А чом? Бо несуразним
Повірив ти словам,
Що в мні є перла, більша
Удвоє, ніж я сам”.
РАДИКАЛИ І РЕЛІГІЯ
Що таке релігія?
Релігією називається не тільки віра в якісь надзем¬
ні, вищі істоти, обдаровані вищою силою, ніж люди; не
тільки віра в те, що і в людях є часть тої найвищої істоти
(душа) і що люди повинні своїм життям і своїми учинками
наближуватися до тої істоти. До релігії належить також
чуття, любов до тої вищої істоти і до інших людей, любов
до добра і справедливості, а вкінці також добра в о –
л я, постанова жити й самому так, щоб наближувати себе
і інших до тої вищої істоти.
Отсі три складники конечні для поняття релігії. Віра
без любові і без сильної волі, що показується в ділах,
не чинить ще релігійного чоловіка. Так само самі вчинки Сез
віри в вищу справедливість і без любові до тої справедлиЕ о-
сті і до інших людей чинять чоловіка фарисеєм, але ще не
правдиво релігійним чоловіком.
Ми вважали конечним на початку сеї розвідки вияснити
сю справу, бо наші книжники і фарисеї від самого початху
існування радикальної партії кричать і репетують, що ра¬
дикали ширять безбожність і виступають ворожо протяв
релігії, а пильно стережуться вияснити народові, в чім
лежить правдива побожність і що то є релігія. Сказавши
по правді, се був їх обов’язок уже від тисячі літ, від самого
зведення християнства, і коли нині, по такім довгім часі,
вони переняті страхом, що радикалізм може відтягнути на¬
род від церкви, то видно, що за ту тисячу літ вони не дуже
міцно потрафили прив’язати народ до тої церкви. Адже цілу
тисячу літ ніхто не баламутив вам народу, не ширив між
ним ніякого радикалізму. Противно, вашу науку піддер¬
жувала держава, вас плачено, обдаровувано, гоноровано
268 за те, щоб ви виховували народ в релігійнім дусі, і які ж
є плоди вашої тисячолітньої науки? Чи наш народ, особли¬
во там, де його ще не доторкнувся вплив новішої, світської
школи і радикальної агітації, є релігійний? Правдиво,
по-християнськи релігійний? З чистим сумлінням кажемо,
і ви самі, коли не схочете брехати проти правди, мусите
признати се, що н і, нее.
Бо погляньмо докладно! В що вірить наш на¬
род? Скажете: він вірить в бога. Певна річ, але неменше
певна також, що вірить і в чорта, і в потоплеників, і в чари
та відьми, і в хмарників та ворожок, і що та низька, по¬
ганська віра є у нього властивою, практичною
вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в ти¬
сячних випадках практичного життя. Тим часом віра в од¬
ного бога є у нього чимсь таким, як свята ікона в хаті:
перед нею він поклониться, свічку засвітить, але зрештою
практичного впливу на його життя вона не має. Обряди
і вірування нашого народу, навіть ті, які прийняла і освя¬
тила церков, далеко більше надихані поганською вірою
в оживлені сили природи, ніж в єдиного, всемогущого
і всевідущого бога. І не говоріть, що церков силувалася
завсігди викорінити в народі ту поганську віру. Було б
дуже сумно, якби церков справді тисячу літ працювала
в тім напрямі, а наш народ таки нічого б не навчився. В е ¬
лика більшість духовенства піддер¬
жувала і ширила ту віру, вона сама говорила
і говорить народові десять раз більше про чорта і про вся¬
ких злих духів, як про бога. Яке християнство насадили,
таке й мають.
Коли перша основа релігійності, віра, поставлена в на¬
родній душі на хибній основі, коли се не є віра в одного
найвищого бога, а в двох, з котрих один, добрий, нібито
й називається всемогучим, а проте від віків не може собі
дати ради з другим, злим, хитрим, зрадливим та спокусли¬
вим і мусить віки вічисті боротися з ним,— то як може
виглядати релігійність в душі такого чоловіка? Бог, зай¬
нятий війною з чортом, не може у нього бути ідеалом добра
і справедливості і він не може в тім бозі любити того,
що йому в житті найсвятіше і найвище. Супроти ненастан¬
ної війни двох надземних і могутніх противників простий
ум дійде хіба до думки: «Бога шануй і чорта не дразни»,
до думки про дипломатичну нейтральність чоловіка в тій
війні. Не диво, що така віра лишає його зовсім холодним,
269 не порушує його чуття. Чи то буде правдива релігій¬
ність?
Не знаходячи в своїй вірі огнища, котре б піднімало
все його чуття, порушувало все його єство, народ не може;
в ній знаходити також достаточного проводу для своїх
діл. Правда, віра в чорта і пекельні страхіття, віра в без¬
конечні кари божі дає тут певну границю, відстра¬
шує народ до певної міри від злих діл. Але таке відстра-
шення то ще не є правдиве релігійне виховання, правдиве
заохочення чоловіка до доброго. Правдива релігійність
вимагає чогось зовсім іншого, і тої правдивої релігійност:.
ви, тисячолітні вчителі нашого народу, не дали, не впоїли
тому народові.
А тепер погляньмо, скільки правди є в тім, що ради*
кали виступають против віри і против релігії?
Отже, мусимо заявити раз на все, що радикали яко
політична хлопська партія не вдаються в релігійні спра¬
ви, значить, не виступають ані против релігії, ані за нею,
полишаючи справу релігійного виховання тим, котрі до
сього з уряду приставлені. Та проте радикали не зріка¬
ються права від часу до часу сказати тим релігійним при¬
ставникам правду в очі, коли вони замість виховувати
народ в правдивій релігійності впоюють в нього ненависть,
погорду та ворогування до інших, найближчих братів за
те тільки, що ті держаться іншої політики, ніж панотчик.
Радикали ніколи не виступають і не виступали ані
против віри в бога, ані против жадної основи правдивої
релігійності. Противно, до всіх людей щиро релігійних,
а затим чесних і не фарисеїв, радикали мають глибоке
пошанування, тим більше що таких людей в наших часах
дуже не багато. Так само не виступали і не виступають ра ¬
дикали проти головних установ церковних, проти церков¬
них тайн і обрядів, а тільки виступали і виступають і бу¬
дуть виступати завсігди проти надуживання тих устаноЕ.
і обрядів до визискування, обдирання і отуманювання
народу.
Ми скажемо одверто і щиро: виховуючи народ в ради¬
кальнім дусі, ведучи його до того, щоби мав свої переко¬
нання, щоби сміло і гаряче боронив тих переконань і щобк
поступав так, як йому велять його переконання, м и, р а •
дикали, робимо те, що повинно було
робити духовенство від тисячі літ:
ми виховуємо народ в правдиво релі*
270 гійнім, в правдиво християнськім ду¬
сі. І коли народ іде за нами, терпить за свої радикальні
переконання, то се знак, що він глибоко почуває потребу
правдивої релігійності і ненавидить фарисейства.
Але ба,— говорять наші противники.— А отже, в на¬
шій давнішій програмі стояло: ширення раціоналізму в
справах релігійних. Значить, ви раціоналісти, ви безбож¬
ники!
Помалу, панове, помалу! Не скачіть! Від раціоналістів
до безбожників ще дуже далеко, а найзавзятіший раціо¬
наліст перед 100 літами, Вольтер, таки будував церкву
богу*. Ухоплять люди чуже слово, котрого не раз і самі
гаразд не розуміють, та й страшать ним людей, так як досі
страшили чортом. Що таке раціоналізм? Се є змагання —
кермуватися розумом, просвітою. Є в тім щось злого? А ви
ж, наші противники, хочете, щоби народ у всьому, отже
і в справах віри, кермувався нерозумом, темнотою, забобо¬
нами? Чи, може, ви думаєте, що розум і освіта ведуть до
упадку віри, до знищення релігії? В такім разі ви найгірші
вороги релігії, бо вважаєте її нерозлучною з темнотою і
нерозумом. Ми, радикали, заявляємо явно і одверто: так,
ми раціоналісти, ми хочемо у всіх справах, отже і в спра¬
вах релігії, поступати розумно, як личить розумним і про¬
свіченим людям. Ми видали війну на смерть темноті і ту-
маненню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта
не суперечні релігії і правдивій релігійності, але против¬
но, мусять бути їх головною основою. Темний, дурний
і тупий чоловік не може бути правдиво релігійним. І коли
ми випустили точку про раціоналізм із нашої програми,
то се для того, що яко партія чисто політична не потребу¬
ємо займатися релігійними справами.

Світлини “Майдану” з Франкофесту