У вересні в Дрогобичі відбувся П’ятий – ювілейний – міжнародний фестиваль Бруно Шульца. Цей форум зібрав незліченну кількість творчих і просто цікавих людей навколо неординарних для міста й України в цілому подій. Ім’я Бруно Шульца до цього часу було невідоме масовому читачеві, проте за значущістю цього мистця можна співставити з такими авторами, як Марсель Пруст, Франц Кафка та Володимир Набоков. Причина скоріш за все в його «оранжерейності», неможливості віднести його неординарну постать до певної культури чи країни. Його мереживну прозу переклав російською мовою Асар Еппель ще  1993 року, а найбільш повний український переклад вийшов цьогоріч завдяки живій легенді сучасної літератури Юрію Андруховичу.

Існує визначення «прикоміркова музика» – її слухають крадькома, потай, побоюючись, аби її звучання не розгубило чарівності у гомоні велелюдних вулиць, а твори Бруно Шульца наводять на думку, що існує й прикоміркова література – суто інтимна, тендітна й нескінченно безцінна для утаємничених в найпотаємніше шульцівського дискурсу. Збірки новел «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під клепсидрою», листи й кілька окремих прозових творів – вціліла спадщина геніального письменника, по якій можна уявити й картину втраченого. Єврей за походженням, Шульц писав польською мовою, а народився в Дрогобичі, нині українському місті – завдячуючи якому, можливо, й розквітнув його талант як письменника та графіка, в цьому сенсі він цілком може претендувати на звання генія місця – провінційного невротика міжнародного штибу.

Сучасний Дрогобич, за твердженням місцевих старожилів, наче й не змінював своєї суті – ті самі вузенькі, вмощені бруківкою вулички, старовинні дерев’яні гойдалки, підретушовані щасливими власниками, особливий архітектурний екстер’єр центральної частини міста, що нагадує про себе тільки вночі. Цинамонових крамниць ми там, на жаль, не знайшли – але загальну атмосферу можна було найменувати «шульцівською». В цих затишних магазинах письменник стикався зі світом мрій про далекі подорожі й екзотичні країни; цей світ в певній мірі відбився на багатонаціональній та багатоголосій публіці фестивалю: по-хорошому божевільна француженка Беатріс, що дефілювала з маріонеткою Шульцівського Юзефа за спиною, сиві інтеліґентні поляки, переважно з люльками, напханими духмяним тютюном, мініатюрна порцелянова японка й таємничі єврейські бородані та ми, не менш «чужинні» для тихого містечка, де всі знають один одного напам’ять – зібрані разом з доволі дивної причини вшанування напівзабутого письменника.

Події, вказані в програмі фестивалю спочатку здавалися практично непоєднуваними, проте згодом я була здивована органічністю підібраного культурного матеріалу. Краківська група «Bester Quartet», яка записується на нью-йоркському лейблі відомого аванґардного музиканта Джона Зорна, Tzadikrecords. Лодзький постмодерністський театр «Pinokio», що втілив візуалізацію однієї з найбільш вражаючих новел Шульца – «Трактату про манекенів» – з необхідною часткою еротизму. Цей театр нарешті доніс до публіки, що ж таке «плач матерії» та вияв волі деміурга. Відбувся також виступ місцевого молодіжного театру «Alter», відірваний від контексту часу й місця. «Останній єврей Дрогобича» Альфред Шраєр виконав зворушливі польські танго й романси про напівзотлілі сторінки листів, але живі почуття. Вразили графічні роботи й настінні фрески Шульца – динамічні, сповнені невловимого внутрішнього життя, такі, що грають в дивну гру з кожним, хто наважується вдивлятися в постаті на них. Емоції, вириваючись з гротескного зашморгу умовностей мистецтва, вихлюпуються вповні за участю уяви глядача.

Драпоґрафії Шульца неможливо сприймати окремо від прози – їх по праву можна вважати ілюстраціями до розчахнутого внутрішнього монологу самого творця, в якому предмети, оточені нагромадженнями метафор, злітають у повітря, позбавлені важкості матеріального. Силуети жінок, що танцюють, постають перед нами, втілюючи нестримну вакханалію – лейтмотив жіночого начала проходить через увесь творчий доробок письменника.

Навіть за явної апокрифічності оповіді Шульца не можна назвати пророком, він нічого не проголошував – мистецтво становило для нього найбільшу радість самовираження, розширення меж видимого; його проза наповнена приватними подробицями в поєднанні з пристрастю до метафізичних розмірковувань, коли філософію в чистому вигляді неможливо відокремити від індивідуалістичних проявів, що не піддаються структуризації. Його доля, як і доля будь-якого генія, навіки вкарбована в людську пам’ять, явно чи опосередковано знаходитиме відгомін у наступних поколіннях творців і міфотворців.

Галина ФаДЄЄВА (Севастополь)

Переклад з російської Наталі БЕЛЬЧЕНКО

Світлини Дем”яна ФАНШЕЛЯ