Прадід був світованом, як кажуть бойки, недаремно його книжка називається «Із Трускавця у світ хмародерів».

Дрогобич був лише етапом у його великій дорозі. Однак етапом важливим – як–не-як перший крок, перше місто, перші школи. Виходячи із свого розуміння, чого бракує галицьким українцям, він описав тодішній Дрогобич дуже ретельно і ясно. У його описі фігурує ціла галерея дрогобицьких персоналій усіх трьох найважливіших національностей і проаналізовані стосунки між ними. Я знаю, що книжка прадіда, незважаючи на незвичні і болісні для українського середовища міркування, у тридцятих роках була набагато прийнятнішою у Дрогобичі, ніж збірка оповідань тутешнього вчителя малювання.

Потім їх обох було викреслено із того, що дозволено читати. Потім вони у різний спосіб повернулися. Але основні речі залишилися незмінними. Ні один, ні другий не належать до популярних авторів, хоча – знову ж таки – прадід має усі шанси бути прийнятнішим.

Найбільше, однак, що допомагає все прояснити – це реальний Дрогобич. Виявляється, що тепер достовірність того, що писав один і другий, вже не має жодного значення. Точний Дрогобич прадіда перестав існувати так само сильно, як фантастичний Дрогобич Шульца. І виявилося, що Шульц, в такому разі, був правдивішим. Хоча би тому, що у його фантазійному місті нічого не змінилося. Фантазія дає можливість фантазувати далі. І час, і часи не впливають на здатність очікувати, відкривати і бачити неіснуючі вулиці, площі, квартали власне там, де вони мали би бути.

Про те, як Шульц жив, говорити набагато легше, ніж про те, що він писав. Хоча його персональне життя у двадцятому столітті цілком належить до тих мільйонів життів, які не мали жодного значення. Значення хочеться віднаходити тепер, коли часова дистанція дозволяє більш-менш мудро віднаходити його у найменших деталях.

Що я знаю, про Бруно Шульца, це те, що він не мав телефону. Цього досить, щоби додати щось свого до його уявного портрету. Про відсутність телефону я дізнався дванадцять років тому завдяки Анджеєві Стасюкові. Без нього я б до такого не додумався – от що значить налаштованість голови на певний лад. У моєму домі в Делятині, який за всіма визначальними показниками міг бути таким самим матеріалом для шульцівського реалізму як і Дрогобич, ми знайшли скрупульозний телефонний довідник Східної Галичини. Стасюк відразу знайшов найголовніше – Бруно Шульц не мав телефону.

Цілком можливо, що він його мав, цілком ймовірно, що цей номер попросту не потрапив у довідник. Іноді навіть хочеться – всупереч тому, що це майже неможливо – уявити собі співжиття Шульца з телефоном: як він чує виклик, як біжить до апарату, як ходить, говорячи, стільки, скільки дозволяє дріт, як чекає, щоби хтось задзвонив і так далі. Телефон був би дуже помічним для кращого уявлення про пластику пластика Бруно Шульца.

І ця непевність є тією найбільшою вартістю, яку собі виборов Шульц. Він цілком певно заслужив на те, щоби говорити про нього з тією мірою вільності уяви і фантазії, з якою він поводився з цілком конкретними речами. Скажімо, з тим літнім задвірком саду, який був зовсім інакшим, ніж той, який знав я, але ніщо прочитане не змогло так бездоганно відтворити у мені саме мій сад, як той, що його описав Шульц. Отож, не тільки можна, але й треба фантазувати.

Шульц, здається, саме цього і хотів. Адже у його оповіданнях нема нічого, що б мій прадід міг назвати корисним. Шульц не розповідає жодних повчальних історій, він не відображає так званої правди життя. Уявляю собі, як важко було наважитися таке написати. Уявляю собі, через які одкровення потрібно було пройти, щоби найголовнішим у сказаному були не самі одкровення, а можливість такого проходу.

У деяких практиках існує поняття наміру. Наміри трактуються дуже поважно, набагато серйозніше, ніж вчинене. Іноді до такого розуміння реальності несвідомо зближаються люди, яких турбує одне питання – що автор хотів цим сказати. У випадку Шульца такий підхід надзвичайно доречний. Він хотів тільки того, щоби якимось чином проявити свої наміри, зробити їх відчутними. Просто може бути і таке.

У цьому сенсі проза Шульца є піком, закінченням максимального підйому літератури. Це те, що у будо виражається через безконтактні поєдинки. Сама лише енергія намірів. Якщо далі триматися порівняння з будо, то Шульц виробив свою бездоганну техніку виявлення намірів. Його форма, його нанизування слів у такий спосіб, що кожен бачить, що за правилами канонічної техніки замість цього слова могло би бути якесь інше, бо слова нанизані за незрозумілою методою зав’язування вузлів, веде до чогось вищого як розуміння. Вона веде до того, щоби вести за собою, щоби втягнути у центрифугу слів і намірів і випустити, викинути з неї вже когось трохи іншого. Дбати про читача у значно більшій мірі, ніж те, що називається дбати про того, для кого пишеш. Добре, що на світі є так багато інших книжок, бо просидіти на самому піку довго не в силі. І добре, що Шульц знав, що на світі є так багато інших книжок, що він може дозволити собі написати собі інакшу.

Уявляючи собі Шульца, я – як він того і хотів – користуюся собою, усім своїм. Бо навіщо знати чиїсь історії, поки не стала очевидною власна. І посеред усього, що я знаю про Шульца через себе, найприємніше думати про те, що він так і не написав роману, про який часто згадував у розмовах з близькими і вірними. Думаю, що це також була декларація про наміри, на тлі яких саме написання видається зайвим. В кожному разі Шульцеві дуже допомогло те, що він навіки залишився «автором двох тоненьких книжечок».

Але найбільше я йому вдячний за те, що він нагадав, що само ідентифікація належить до кола особистих виборів. Що самого себе можна вибирати, незважаючи на страхи, загрози, втрати, постійну втечу, почуття вини і фатальність такого вибору. Незважаючи на те, що ти сам в такому разі не перестаєш бути предметом ширшого понад особового вибору історії. Незважаючи на відсутність свого Дрогобича, на прив’язаність до нього, на те, що не зауважив тих, хто жили поруч, тож тепер не слід сподіватися відповідної уваги, незважаючи на убивць, яким теж треба бути вдячним, за те, що він зміг бути собою. Я вдячний йому – як і своєму прадідові – за те, що вони усувають основне питання: для чого ми живемо? Не може бути, що не заради таких от складних процесів.

Тарас ПРОХАСЬКО

Опублікований текст – інавґураційна промова знаного українського письменника на відкритті П’ятого Міжнародного фестивалю Бруно Шульца шостого вересня 2012 року в Дрогобичі