Вона – з наймолодшої ґенерації нинішньої української поезії. Вірші Іванки – щирі, теплі й незвичні. Інколи видаються по-дитячому наївними, а насправді дуже глибокі й влучні. Вражають своєю мелодикою та музичною мелодійністю, закоханістю у природу й світ, такий густий і яскравий довкола. А ще поезії молодої поетки – напрочуд зримий, все про що пише не лише відчуваєш, але й немов бачиш. І так, що в серці з’являється якийсь щем, бо так «смачно» пише. Й водночас – легко та невимушено. ЇЇ вірші про природу, осінь – немов та павутинка, що на останньому передзимовому сонечку летить собі кудись у височину. Цікава й мова цих оригінальних віршів – поєднала в собі авторка й Буковину, де живе поруч, й рідну Гуцульщину, звідки родом. Звідси такі направду мовне перлове намисто. Словом є в поезії молодої чернівчанки те, що звично звемо «лица необщим выраженьем».

Пропонуємо нашим читачам добірку поезій Іванни Стеф’юк й бажаємо авторці подальших творчих успіхів й віримо, що невдовзі ім’я її знатиме якнайширше гроно шанувальників та поціновувачів  справжнього поетичного мистецтва.

***

Не лізь руками –
Спечеш долоні,
По краплі осінь
В листку холоне,
І дим – чи пару –
Здіймає вгору
Листопад-вуйко,
І вітер впору –
Закрутить листом,
Відтак завіє –
І кроком скритим
Ніч снігом сіє.
Не лізь руками,
Бо так спечешся
З вогню листками…
А ніч сміється.

 

***

Я люблю, дуже –
Згорає осінь
У ватрі року
Лиш диму просинь…

Так люблю, душко –
Аж лист палає
На клені жовтім,
А ніч тікає.

Тріскоче думка
У ватрі гранев,
Холодна темінь
Вогнем відтане.

Листопад дише
Зірками й снігом.
Ходім до хати –
Бо ніч вже збігла.

 

Червоніє фустка

Червоніє фустка
Ружі самим краєм,
Яблуко з галузки
У фартух втираю.

Полетіла садом
Перша павутинка,
Пахне виноградом,
В’яне материнка.

Соковита осінь
Медом причастилась,
Зверху на покоси
Яблука скотились…

Подихи снігу

А зірки у хмари поховали лиця,
Та й летить на землю сива ангелиця –
За конем гривастим — та за його бігом,
Сива ангелиця надсипає снігом…

Свічки промінь ловить лялька-солом’єнка,
«А-а-а..» — колиска кличе в сон дитинку –
Ніч моргає снігом — міниться зірками,
Встояна калина зріє пацьорками…

А земля дрімає — снить квітки червоні,
Бігають полями розсилені коні –
То зими бояри — а за їхнім бігом
Сива ангелиця засіває снігом…

 

Ріка вихлюпує дощі

Ріка вихлюпує дощі –
Ні дна, ні краю…
Поміж ожинові кущі –
Зірки збираю…

Пустила спрага до води
Коріння мною.
Стою, вишукую зірки
В траві рукою.

І місяць вилущиться з хмар –
Насипле світла –
З цебра — як дідо-молочар –
У душу світу.

***

Стрясає ніч тумани з крон –
Пульсує, темна
Між пера у старих ворон
Вже снігу зерна.

І шишки губить ліс старий –
По дві-по одній,
Ти призираєш до трави,
А там – безодня.

Коріння дуба по землі –
Та ні, прожилки
І зірка губиться у млі –
Своє прожила.

Морозом кріпиться земля,
І ніч міцніє,
А перша ранішня зоря
Ще спить, не дніє.

***

Піднімаєш руки – дістаєш до стріхи,
Висипала бабка в решето горіхи –
На горищі тепло, тріскотить стелина,
Треба обібрати з кросен павутину –
Ще згодяться може…На стару верету
Бабка зілля стелить. Хмари передерті
Попри вікна – в далеч. І так близько вечір
“Гай, сходи в долину”, – і мені на плечі
Накидає светрик. По старій драбині
Сходимо ми в хату – вистиглу з-за днини

***

Травичка-гривка, роса-лелітка
Гора застелит довгу верітку –
Сідай і слухай: земля говорит,
Сідай і слухай – а хто боронит?

Стікає соком, пристиглим плодом
Ця осінь- любка – а тихим ходом
Ступає вечір і світит свічку
Та й хоче спати вже осінь-чічка

І снити любість. А вечір сходит,
Від неї сон дес до раня вхопит –
Сідай на гору, її долоню,
Запалюй свічку – питай про долю –

Гора все скаже, лиш добре слухай:
Над головою хмар завірюха
І дим тікає, тріскоче свічка
Про долю каже – ти чуєш, дівчи?

***

То ранок пахне виноградом
Ходім у сад…
Ставай під жовтим листопадом –
Вже зріє град
Червоних яблук, влитих соком –
Бринить роса,
І ходить осінь тихим кроком –
Сама краса…

Летять за листом, злоченим листом
Мої думки
Підходить осінь під хату близько –
Кладе грушки
В траву під ноги – солодкі і смаглі,
Медовий сік…
Лягаю в роси – як квітка спрагла,
Ото міій лік.

***

У долонях шорстких осінь стискує чорні горіхи,
Розбігається день і в долини іде направці,
Визирають хати через пальці щербатої стріхи,
Проти вітру іду, затискаю лиш ніж у руці…

Підійду до гори, де вростається дикий відкасник,
Запитаю землі, чи позволить зрубати стебло,
Би стеріг від біди, боронив би мене від нещастя,
Силу жінки приніс – бо непросте колюче зело.

Дише рівно гора – не перечить, хитає травою,
Я рубаю стебло – і стискаю – не чую кольок –
Сивий вітер несеться – літає, не знає спокою,
Забігає в долину – торішнього сіна клубок

Він вихоплює з рук і відносить кудись поза хмари,
Першим снігом злітає на голови сила гори.
Лиш сріблиться відкасник, травою дошукує пари,
І мороз – також перший – туляється вже до кори.

Дише вітром гора, і холодні – аж сиві ялиці
На долонях старих виколисують перші вітри…
І поморгує вечір – чи може, мені то вже сниться?
А відкасник стискає пелюстки – чекає своєї пори..

***

Скрипка голосит –
Звуком стікає,
Вітром заносит,
Думка скіпає…

Але ця зірка –
Дивитси в душу.
Так мені гірко –
Стаїти мушу…

Зірка пригасне –
Надходит ранок,
Сонечко красне
Стеле серпанок..

***

З каламуті зеленого дна
Випливає нічна прохолода.
Я нап’юся з тобою вина,
Стане тепла ріка повноводна –

І закличе до себе – ходи,
Вже парує – легка, опівнічна.
На руці у цариці-води,
Ніч запалює зоряну свічку.

І росою покапає віск,
А відтак буде потемок дніти…
Це вино, і вода ця, і ліс –
То, напевно, і є той край світу…

***

Терпко на дні,
Вечір в вікні –
Доторку пів до любові.
Часу печать,
Очі мовчать –
Просто думки вечорові.
Знаєш? – Ну що ж,
То й не тривож,
Більше нічого не скажу.
Криком кричиш..
Серце, мовчи –
Спогади осадом ляжуть.
Зойкне зоря,
Згасла – нема,
Я задивилася в небо.
Як же тепер…
Місяць завмер.
Думко, не згадуй, не треба

***

Догорає розм’якла свічка,
І стікає зап’ястям віск…
Звідкись смутку нанесла нічка –
А в печі лиш поліна тріск.

Стара лавка бере в коліна,
Не питає, чого прийшла.
Не до ватри сирі поліна –
То й свариться з вогню смола.

Ну а далі приходить днина,
І стікає лиш воском ніч,
Буду йти – то шепне хатчина:
“Дес прийди ше – розтоплю піч..”

 

 

***

 

То ніч снагу визбирує з роси
І силу п’є з полив’яного дзбана.
Вона не вийде, навіть не проси,
Ота ворожка, що в червоне вбрана.

Сміється вільха в темні рукави,
Та що тобі, небоже, говорити:
Вона вночі шепоче до трави,
Скидаєш ти солому в довгі скирти.

Яка різниця, що їй скаже плющ,
Медунка вчора що нашепотала?
Тікай від неї, і тікай чимруж:
Говорять ― відьма, чи тобі замало?

… А ти, Калино, з хати не виходь:
Падуть зірки, немов не на гаразд.
Всі кажуть, що готуєш приворот..
Най собі кажуть, то не перший раз.

***

Би тікала – та спирає перелаз,
Простіт мене, дєдю-неню, перший раз
Би тікала, та би бігла до води –
Най собі тримає кнєзь ваш гаразди…

Йой би бігла – поза гори і ліси –
Від вінця такого, Господи, спаси…
Вже зірниці тої промінь перегас –
Простіт мене, товаришки, другий раз…

І на третий мене, просю вас, простіт –
Вистигає темна нічка вже в росі…
Я у ранок – єк у купіль – забіжу,
Не шукайте, не шукайте молоду…

(За мотивами новели Марка Черемшини “За мачуху молоденьку”)

***

Зачепився місяць
Серпом за галузку,
Ніч лягла горілиць,
Розстелила хустку…

Падають зірниці –
З неба та у трави.
А човнові сниться
Плесо зеленаве.

Поколише воду –
Розхитає тишу,
Ніч шукає броду –
До водички вийшла…

ІВАННА СТЕФ’ЮК,

Світлина Руслана ТРАЧА (Верховина).