Степан Возняк про себе самого

У генеалогію своєї родини ніколи не вникав. Пам’ять сягає лише діда по материнській лінії – Івана з роду Маковецьких, що замешкував на Радехівщині тодішнього Львівського воєводства, та його дружини, моєї бабці, Параски. Дід був учасником першої світової війни, служив у «піонірах» (саперах) на італійському фронті. Після війни разом з дружиною батракував у поміщиків, був фірманом (їздовим), а баба Параска – кухаркою у панському фільварку. Діда і баби по батьківській лінії ніколи не знав.

Батько Михайло був січовим стрільцем. Попав до рук польських жовнірів, які його сильно побили і один з них запропонував батька застрелити, однак інший заявив, що на нього не варто тратити кулю, бо він і так здохне, і залишили його. Проте батько вижив, його врятували селяни, але ніколи вже не мав доброго здоров’я. Разом з дружиною, моєю матір’ю Марією, як і її батьки, батракував у поміщиків, був форналем (працював з кіньми). Батьки не мали ні клаптика поля, власної хати, а жили у чвораках (бараках для наймитів).

В одному з таких двораків у с. Шарпанці Сокальського повіту на Львівщині я народився 27 грудня 1928 року, а в метриці записаний 2 січня 1929 року. Був другою дитиною в родині (першим був брат Мирослав, пізніше – учасник Великої Вітчизняної війни, педагог).

Навесні 1936 року батька звільнили з роботи за участь у селянському страйку, і той у пошуках заробітку переїхав з сім’єю до с. Стоянова Радехівського повіту, де управителем фільварку, що належав графові Бадені, був Цанг – людина досить жорстока і хитра. Спочатку родина жила у поміщицькому бараку, та невдовзі батьки купили хатину у селянина, що виїжджав до Аргентини.

В цьому ж, 1936, році почав ходити до школи і до 1939 року закінчив три класи. Радянська влада повернула учнів на один рік назад, так що до війни мав початкову (чотирирічну) освіту. У січні 1940 року в родину прийшло горе – помер батько, захворівши на запалення легенів; залишились напівсиротами четверо дітей, наймолодшому ще не було й року. Не маючи жодного достатку, дід з бабою і ми з братом Мирославом пасли чужих корів, так заробляючи на прожиття.

Маючи потяг до знань, умовив маму, щоб віддала мене до гімназії у Львові. Однак там треба було за навчання платити, а таких коштів у нас не було. І за порадою місцевого пароха отця Юрія Процюка мама віддала мене до ювенату (школи для юнаків) при монастирі отців редемптористів у с. Збойська біля Львова. Там я провчився з вересня 1943 по весну 1944 року, бо недалеко від рідного села вже «стояв» фронт.

З приходом радянських військ і встановленням радянської влади мене взяли на роботу технічним секретарем сільради, бо її і голова, і секретар були навпілграмотні, а потрібно було писати людям довідки, оформляти інші документи. Там я пропрацював рік і у вересні 1945 року вступив у 8-мий клас Стоянівської середньої школи, яку закінчив у 1948 році.

Після школи вибір був один – філологія Львівського університету ім. І.Франка. Вступив на відділення славістики (чеська і польська мови та літератури). Вчився із запалом. Вже на третьому курсі одержав персональну (тоді вона називалася сталінською) стипендію. Вже в перші роки навчання включився в наукову роботу, виступав на студентських науково-теоретичних конференціях, брав участь у конкурсах студентських наукових робіт. Особливо мене приваблювала творчість І.Франка. Перша моя публікація з франкознавства – «До питання боротьби І.Франка за дружбу українського і польського народів» вийшла у світ 1952 році у бюлетені наукової студентської конференції. Навчання поєднував з громадською роботою: двічі обирався заступником голови профкому університету. У травні 1953 року вступив до КПРС.

Закінчив університет у 1953 році, одержавши диплом з відзнакою. На пропозицію представників Київського університету ім. Т.Шевченка став слухачем різних курсів по підготовці викладачів суспільних наук (відділення філософії) при університеті. Склавши випускні та кандидатські іспити на «відмінно», одержав «право викладати діамат та істмат у вищих навчальних закладах СРСР». По закінченні курсів був направлений в тодішній Станіслав на посаду завідуючого кабінетом суспільних наук і викладачем філософії трирічної партійної школи. Через два роки став старшим викладачем. Коли ж у 1957 році школа була розформована, мене без моєї волі направили на роботу в апарат обкому партії: інструктором відділу шкіл і вузів (1957-1960), керівником лекторської групи (1960-1961), завідуючим Будинком політосвіти (1961-1964). З 1962 року заочно навчався в аспірантурі на кафедрі філософії Львівського університету ім. І.Франка.

З 1964 по 1980 роки – робота в Івано-Франківському інституті нафти і газу: старший викладач (1964-1966), доцент (1966-1969) кафедри марксизму-ленінізму, завідувач кафедри філософії і політекономії (1969-1971), завідувач кафедри філософії (1971-1980). У 1965 році в Київському університеті захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук на тему «Ідеї інтернаціоналізму і дружби народів у творчості І.Франка». У 1967 році одержав учене звання доцента.

Протягом десяти років (1980-1990) завідував Івано-Франківським відділом атеїзму Інституту філософії АН УРСР. В Інституті у 1985 році захистив докторську дисертацію на тему «Проблема нації і національних відносин в ідеології української революційної демократії останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст.». Вчене звання професора одержав у 1989 році.

З 1990 року по даний час – професор кафедри філософії Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. Вчена рада університету своїм рішенням від 25.09.2007 року присвоїла мені звання почесного професора.

Сфера наукових інтересів – історія філософії, зокрема філософської думки України, релігієзнавство, методологічні проблеми духовності. Основний напрям наукової діяльності – філософська і суспільно-політична спадщина І.Франка.

Є автором понад 140 наукових і понад 120 науково-популярних публікацій, у тому числі трьох індивідуальних монографій («Іван Франко – поборник єднання народів» Львів, 1974; «У боротьбі за дружбу народів. Проблема нації і національних відносин в ідеології української революційної демократії» Львів, 1981; «У пошуках суспільного ідеалу: І. Франко і соціалізм» Івано-Франківськ, 2006, 2007), а також 16 розділів книг і колективних монографій, зокрема «Духовні цінності українського народу» (Івано-Франківськ, 1999), 20 брошур, 8 навчально-методичних посібників, зокрема «Філософська думка України» (у співавторстві), «Релігієзнавчий словник», «філософія Стародавнього світу».

Здійснюю керівництво науковою роботою аспірантів з історії філософії; під моїм керівництвом захистили дисертації 10 аспірантів і здобувачів. Як голова редакційної колегії підготував до друку 17 випусків серії «Філософські і психологічні науки» Вісника Прикарпатського університету.

Поряд із педагогічною та науковою роботою брав участь у громадському житті. Ряд років очолював обласні організації товариства «Знання», культурних зв’язків з українцями за кордоном «Україна», філософського товариства. Протягом 10 років обирався депутатом Івано-Франківської міської ради (1980-1989), членом її виконкому (1986-1989).

За науково-педагогічну і громадську діяльність відзначений орденом «Знак пошани», медалями «За доблесну працю» і «Ветеран праці», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, медаллю С.С. Вавілова «За видатний вклад у пропаганду наукових знань», знаками Мінвузу СРСР «За відмінні успіхи» та Міністерства освіти і науки України «Відмінник освіти України».

Про мене і мою творчість писали: О. Забужко. Філософія української ідеї та європейський контекст. К.,1992. – С.2-9; Філософський енциклопедичний словник. К.,2002. – С.96-97; Вчені Прикарпаття. Брошнів, 2003. – С.240-241; Наукова еліта Івано-Франківщини. 2007. – С.23-24.

 

ВІТАЛЬНІ СЛОВА

 

 

Вельмишановний Степане Михайловичу!

Маю високу честь  привітати Вас – відомого українського вченого-філософа, почесного професора університету, активного суспільно-громадського діяча з 85-літнім ювілеєм. Ваші знання, Ваша мудрість, Ваш величезний життєвий досвід дають наснагу не тільки багатьом поколінням студентів, з якими Ви працюєте вже впродовж десятків літ, а й Вашим численним учням, аспірантам, колегам, усьому науково-педагогічному колективу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Ми не перестаємо захоплюватися Вашою працездатністю, Вашою високоморальною позицією, яка викристалізувалася Вами протягом тривалого часу, коли Ви успішно, окрім викладацької роботи,  працювали, очолюючи обласні осередки філософського товариства, товариства «Знання», товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном, коли Ви тричі обиралися депутатом Івано-Франківської міської ради, членом її виконкому, а тепер передаєте свій людський та науковий досвід викладачам, аспірантам, студентам філософського факультету, рідної кафедри філософії, професором якої Ви є вже близько чотирьох десятиліть.

Дорогий Степане Михайловичу! У день Вашого народження бажаємо Вам ще багато літ життя, співпраці з рідним для Вас університетом, близьким багатотисячним колективом Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Нехай множаться для Вас звичні для людини гаразди, повниться радістю душа, збуваються вся Ваші мрії та надії. Здоров’я Вам, родинного щастя, успіхів у праці на благо Української держави.

Многая і благая літ Вам, Степане Михайловичу!

 

Ігор Цепенда, доктор політичних наук, професор, ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

 

 

СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ ВОЗНЯК:

УЧЕНИЙ І ЛЮДИНА-ЛЮБОМУДР

 

Глибоко переконана, що людські й наукові якості будь-якого вченого на ниві гуманітарного знання завжди перебувають у тісному взаємозв’язку. Існує якесь небачене «перетікання» моральнісного стану в науковість, і навпаки. Рівновага і взаємодоповнюваність цих якостей і становлять тип такого вченого.

У 1953 році Степан Михайлович Возняк закінчив філологічний факультет Львівського університету імені І.Я. Франка. І вже тоді в центрі його наукових розвідок була творча спадщина славетного краянина – Івана Франка. У 1965 році успішно захищає дисертацію в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка: «Ідеї інтернаціоналізму і дружби народів у творчості Івана Франка» на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук, а у 1985 році в Інституті філософії АН УРСР – докторську дисертацію.

Пише монографію «У пошуках суспільного ідеалу (І. Франко і соціалізм)» – 2 видання.

Для того, щоб зрозуміти й оцінити наукові якості професора Возняка достатньо подивитися на зміст його праць, тематику дисертацій його аспірантів. І, безумовно, ключовим словом буде «філософія». Закоханість у філософію, відчуття того, що це його рідне, сформувало настирливе бажання опанувати її. Степан Михайлович відповідально ставиться до свого покликання філософа і багато розмірковує про сутність, призначення і спосіб явлення філософії. Як науковець, історик вітчизняної філософії увійшов до «Філософського енциклопедичного словника». – (Київ: Абрис, 2002 рік. – С. 96-97). Про Степана Михайловича Возняка можна з повним правом сказати, що він – справжній любомудр.

Із дитинства любить книгу і за роки життя сформував солідну домашню філософську бібліотеку. І саме це – його найцінніший скарб.

Він пройшов різні етапи посадового росту. Кожна посада визначала певний обсяг обов’язків, рівень і характер відносин із колегами по роботі. У нього чимало офіційних і цілком заслужених статусів: почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, голова редакційної колегії випусків «Вісника Прикарпатського університету» – серія «Філософські і психологічні науки».

Із 1990 року до сьогодні – професор кафедри філософії та соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Він живе активно, без покладання і сподівання на когось, із повною віддачею світу своїх здібностей і свого покликання.

Кожна людина виходить із особистого досвіду, з власної сутності. Його апеляція до історії вітчизняної філософії, української духовності в цьому контексті не випадкова: Степан Михайлович послідовно працює над розкриттям її багатств і загальнолюдського сенсу.

Окрема сторінка його дослідницької роботи – з’ясування особливостей національного буття українців, їх духовності. Маю на увазі наполегливе звертання до цінностей національної спадщини і прагнення розкрити їхнє місце в світовій духовності, їхнє неперехідне значення для майбутнього. Його український патріотизм (за Франком) – «то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі», тобто наполеглива творча праця. Я глибоко переконана, що найбільша перевага Степана Михайловича полягає у в тому, що зміст його наукових пошуків тісно пов’язаний із запитами сучасної філософії, які відповідають на нагальні запити життя.

Його науковим працям, лекціям, публічним виступам завжди властиві глибока думка і пафос гуманізму. Характеризуючи сучасний стан людства,      С.М. Возняк із тривогою говорить і пише про деморалізацію, втрату ціннісних критеріїв, втрату смислу життя.

Його душа – це ті книги, статті, які він написав особисто і які створюють його учні. Саме тому особливою сторінкою життя Степана Михайловича постала підготовка наукових кадрів – народження наукових дітей: керує науковою роботою аспірантів, магістрантів і бакалаврів з історії філософії. Його турбує майбутнє нашої науки. Щиро радіє тому, коли учні у своєму вмінні працювати вже перевершують його.

Він дуже любить молодь, якій викладає в університеті, постійно спілкуючись із нею, сам залишається молодим, енергійним, життєлюбним.

Студенти дуже люблять лекції С.М. Возняка. Він їх читає із великим захопленням. Безумовно, найбільш привабливе в них – це чіткість у постановці проблеми, доступність методологічного підходу. Але науковець не повчає – він як великий життєлюб – розмірковує, веде дружню розмову з студентами, аспірантами, читачами, маючи перед ними лише одну перевагу – перевагу свого досвіду людської мудрості.

Безумовно, інтерес і розуміння людей, доброзичливе ставлення до них відчувають усі ті, хто його оточує. Він начебто заряджає людей позитивністю, любов’ю до життя. Загальновідомо, що світ захоплень Степана Михайловича не обмежується наукою, він постає як пропагандист здорового способу життя. Особливо полюбляє спілкування з природою, прогулянки до лісу (не за грибами чи ягодами, а задля гармонійного єднання з нею).

Творча і людська вдача Степана Михайловича Возняка вияскравилася як у значному науковому доробку і впливові на сучасне прочитання вагомих вітчизняних історико-філософських проблем, так і у тій повазі й любові, що визначають ставлення до нього колективу нашого університету, факультету і особливо кафедри філософії та соціології.

Щиро тішусь із того, що поруч із ними справжній, оригінальний, творчий мудрець. Бажаю ще плідних років життя, здійснення планів і задумів.

 

Вікторія ЛАРІОНОВА, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії і соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

 

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО ЮВІЛЯРОВІ

 

Степан Михайлович  працює в галузі  історії української філософії віддавна – ще у 70 –х рр. ХХ ст. він заявив про свій інтерес до соціально-філософських проблем в Україні своїми дисертаційними дослідженнями. У той  час такі дослідження тільки розпочиналися – під керівництвом Павла Васильовича Копніна учені  Інституту філософії АН України підготували колективну монографію «Нариси з історії філософської думки  на Україні», які далеко не вичерпували  зміст цієї думки, адже вважалося, що український народ жодним чином не продемонстрував свого світовідчуття і світорозуміння. Навіть Дмитро Чижевський, опублікувавши за кордоном свої «Нариси з історії філософії на Україні», ствердив, що Україна не дала світові жодного професійного філософа, крім Григорія Сковороди, який нібито  сформувався  на  ідеях німецького містицизму.

Вважаю, що Степан Михайлович проявив неабияку мужність,  десятиліттями досліджуючи у своєму рідному місті  проблеми історії української філософії. Завдяки його постійній увазі до цих проблем поступово згуртувалася плеяда молодих дослідників, здебільшого його аспірантів, які своїми  працями заповнюють  суттєві прогалини – своєрідні «білі плями» в історії української філософії,  переважно ХІХ ст., поглиблюючи  уявлення про його філософський зміст, зокрема антропологічну проблематику. Можна ствердити, що зусиллями Степана Михайловича у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника  сформовано  плідний науково-дослідний центр з вивчення проблем  історії української філософії періоду «культурницького націоналізму», якими в Україні  ніде так глибоко не займаються. Це засвідчують і організовані кафедрою філософії цього університету  за безпосередньою участю Степана Михайловича  Міжнародні та Всеукраїнські конференції, учасники яких збагачуються досвідом вивчення проблем української філософії від давнини до сучасності.

Особисте спілкування зі Степаном Михайловичем завжди зворушує його шляхетністю, щирою увагою до співрозмовника,  надихає оптимізмом, добротою й теплом, яких нам усім нині так бракує у цьому світі.

Нехай ще довго,  шановний Степане Михайловичу, Ваші працьовиті руки збирають щедрий урожай на ниві  української  науки! Плідних Вам здобутків і допитливих та старанних учнів!

Марія КАШУБА, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка

СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ ВОЗНЯК

НА НИВІ ФРАНКОЗНАВЧОЇ НАУКИ

(франкознавцеві від франкознавця)

 

Різнобічна та багатостороння творчість і життєдіяльність Івана Франка привертала і привертає увагу чималої когорти франкознавців Прикарпаття у таких галузях як літературознавство, історія, філософія, краєзнавство, етнографія, фольклористика, економіка, політологія, соціологія тощо. В цьому плані вагомий внесок у розвиток франкознавчої науки зробили дослідники Франкової спадщини із Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. З-поміж великого кола цінителів Івана Франка цього престижного вищого навчального закладу хочемо виокремити Степана Михайловича Возняка, який упродовж своєї багаторічної наукової діяльності вельми прискіпливо студіював і студіює творчість великого українця.

Степан Михайлович – доктор філософських наук, професор кафедри філософії і соціології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Свою наукову стежку вчений розпочав саме із вивчення еволюції поглядів та багатогранної діяльності Івана Франка. Першим його кроком входження у франкознавчу (тоді ще радянську) науку стало навчання в аспірантурі на кафедрі філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, адже тему для кандидатської дисертації він обрав саме із франкознавства. Його дебютною науковою працею в цьому напрямі стала брошура «Іван Франко – поборник дружби народів», яка побачила світ у 1961 р. та отримала схвальні відгуки. Продовжуючи активну дослідницьку роботу на франкознавчій ниві Степан Михайловича Возняк прискіпливо займається вивченням поглядів Івана Франка. Така праця принесла вагомі результати – кандидатську дисертацію «Ідеї інтернаціоналізму і дружби народів у творчості Івана Франка», яку молодий вчений-франкознавець успішно захистив у стінах Київського державного університету імені Тараса Шевченка в 1965 р.

Після отримання наукового ступеня кандидата філософських наук, франкознавчі обороти Степана Михайловича Возняка зростають. У 1974 р. дослідник видає монографію «Іван Франко – поборник єднання народів» та надалі вивчає політичні та філософські праці Івана Франка і його сучасників. У 1981 р. Степан Михайлович видає свою чергову книгу де розглядає Франкове бачення  проблеми нації і національних відносин в контексті роздумів представників української революційної демократії останньої чверті XIX – початку XX ст. Згодом ця проблема стала темою докторської дисертації ученого, яку він захистив 1986 р. в Інституті філософії АН УРСР та отримав наукове звання доктора філософських наук.

Окреслена вище наукова діяльність Степана Михайловича Возняка у галузі франкознавча відноситься до його першого періоду творчості – так званого радянського франкознавства, адже франкознавство 60-80-х рр. ХХ ст. в основному зосереджувалося на вивченні формування політичного світогляду та уподобань Івана Франка, особливостей формування його творчого методу і при тому максимально враховувалися догми існуючої ідеології. Франкознавчі праці часу панування радянської ідеології були підігнані до вимог часу, які не дозволяли розкрити тему до глибинних моментів, висвітлити її всебічно, незаангажовано.

Значного піднесення набуває франкознавство з проголошенням незалежності України, що засвідчує поява багатьох модерних досліджень, де І. Франко постає в новому світлі. В таких умовах, продовжуючи плідно працювати на ниві франкознавства, С.М. Возняк намагається повернути І.Я. Франку «істинне обличчя». Беручись за переосмислення Франкової творчої спадщини, дослідник заново студією його праці, в ході чого особливу увагу звертає на недоступні для читача в радянські часи. В результаті кропіткої роботи впродовж незалежності України з-під пера Степана Возняка в науковий обіг виходить низка праць (одноосібних і у співавторстві), де учений прямо чи опосередковано торкається громадсько-політичної та наукової діяльності Івана Франка, намагаючись показати її велику значимість для сучасності його дослідницької діяльності, творчої спадщини, поглядів, ідей тощо.

Вельми пристойне місце в сучасному франкознавстві посіла монографія Степана Михайловича Возняка «У пошуках суспільного ідеалу (І. Франко і соціалізм)», яка вперше побачила світ 2006 р., а згодом вдруге, у дещо переробленому та доповненому варіанті в 2007 р. У своєму науковому виданні С.М. Возняк по-новому висвітлив погляди Івана Франка на суспільний ідеал та фактори, які спричинили сходження великого українця «від пріоритетності суспільних проблем до національного питання, від соціалістичного ідеалу до ідеалу національного, викриття ним антигуманної сутності ідеї «державного соціалізму». Зазначимо, що автор у даній праці відкинув свої первинні думки, які були відображені у франкознавчих дослідженнях радянського часу і за умов відсутності ідеологічного тиску дещо по іншому, реально,  представив Фракові погляди щодо соціалізму. З цього приводу, у передньому слові до книги автор зазначає: «Духовне відродження передбачає очищення джерел нашої духовності від того мулу, який був нанесений тенденційним, політизованим підходом до оцінки української культури, творчості її діячів і зокрема Івана франка. Ідейна спадщина останнього була втиснена в схеми “революціонера-демократа”, “соціаліста”, “майже марксиста”, і все, що виходило за межі цих схем, або замовчувалось, або оголошувалося зазвичай просто: “не дійшов”, “не зрозумів”, “не піднявся” і т. п. Це стосується і ставлення І. Франка до соціалізму»[1].

 

 Монографія Степана Возняка «У пошуках суспільного ідеалу”

Підсумовуючи зазначимо, що франкознавчі дослідження Степана Михайловича Возняка слугували і будуть слугувати ще не одному поколінню франкознавців, викладачів студентів та усім хто буде цікавитися творчістю Івана Франка. З огляду на це, хочемо побажати досліднику ще довгих років життя, любові від рідних, колег й оточуючих, активної участі в популяризації Франкової творчості та плідної праці й нових наукових здобутків у царині франкознавчої науки.

 Володимир ГАЛИК, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені  Івана Франка

 

ЮВІЛЕЙНЕ ВІТАННЯ ПРОФЕСОРУ С.М. ВОЗНЯКУ

 

Вельмишановний Степане Михайловичу!

В час Вашого світлого ювілею складаємо Вам, відомому українському досліднику української філософії та релігієзнавства, найсердечніші вітання від імені кафедри релігієзнавства, теології і культурології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника!

Ювілейна дата Ваших уродин по-особливому усвідомлюється нами в контексті Вашого величезного наукового й педагогічного доробку та з огляду на Ваш незаперечний авторитет і енциклопедичні знання в царині дослідження української філософської думки, які завжди вирізняли і вирізняють Вас з поміж наукового загалу виваженістю й глибиною опрацювання українських філософських та релігійних проблем. Зокрема, Ваші фундаментальні праці з проблем українського антропоцентризму, обґрунтування і теоретико-філософського осмислення національної ідеї, які вирізняються глибоким людинознавчим, екзистенційним, етико-гуманістичним характером,внесли визначний вклад у становлення парадигми української філософії. Ваші широко відомі і авторитетні праці з історії філософської думки України, релігієзнавства, методологічних проблем духовності, філософської та соціально-політичної спадщини І. Франка слугують прикладом високо компетентного аналізу вченого-філософа органічно толерантної культури найвищої якості.

Ваша багатогранна участь у становленні української філософії як в радянські часи, так і в незалежній Україні стала важливим закономірним етапом Вашого наукового життя, реалізацією давно виношуваних планів, задумів і знань про домінантні феномени українського філософського й релігійного життя, які завше є сучасними та надихають і заохочують читачів й учнів до глибокого осмислення українських філософських ідей. Ваші енциклопедичні і незмінно свіжі філософські знання дозволяють Вам вже багато десятиліть залишатись невтомним провідним автором і редактором численних фундаментальних академічних праць і фахових вузівських періодичних видань з філософії та релігієзнавства, а Ваш науковий доробок складають понад дві сотні наукових праць, статей в авторитетних наукових виданнях, десятиліття плідної праці в українській академічній науці й цікавого, живого і глибоко професійного викладання у вузах, десятки вдячних учнів-науковців, а також сотні молодих і поважних вчених Прикарпаття та із-за його меж, котрі пройшли під Вашим гуманним і творчим керівництвом філософську школу аспірантів і по шукачів Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Ви володієте унікальним Божим даром настановляти й критикувати так, що це сприймається учнями як допомога, окрилюючи їх. Вашій енергійності, оптимізму, творчому завзяттю, не заспокоєності на досягнутому, врешті Вашій молодечій активності, шляхетності, уважності й відкритості до нового, оригінального, національного можуть позаздрити молоді колеги. А надто – повчитися Вашої мудрості й невичерпної душевної відкритості до спілкування, якими Ви радо ділитесь з усіма, толерантності, інтелігентності та істинно християнської готовності прийти на допомогу.

То ж зичимо Вам, дорогий Степане Михайловичу, іще впродовж довгих років життя щедро ділитись своїми талантами і примножувати їх у щасті подальшої творчої праці та в натхненні на славу української вузівської науки.

З роси і води Вам на многії і благії літа!

З найглибшою пошаною від усієї кафедри релігієзнавства, теології і культурології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

завжди Ваш – професор Святослав Кияк.

Святослав КИЯК, доктор теології, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри релігієзнавства, теології і культурології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ)

 

 

МОЕМУ УЧИТЕЛЮ

 

Есть такие учителя, которые остаются в памяти ученика именно потому, что преподавая, не используют высоких педагогических эффектов. Ничего не смысля в тонкостях педагогического мастерства, Степан Михайлович не давал нам спуску, но и никогда не занимался вымогательством мысли. Мне помнится, как мы, студенты второго выпуска философского факультета, плохо понимали, чему нас учат. Создавалось впечатление, что всему подряд. Теперь я осознаю, что преподавателям было еще слаще. Программ нет, структура зыблет, предметы определяются…

И вот, во всем этом потоке, всем понятно, что надо читать историю философии. Что читать этот предмет надо, а вот как? Здесь Степан Михайлович проявил уникальность. Ему было предложено за ничтожный отрезок времени посвятить людей в историю идей. И он это сделал. Такое никогда и никому больше не удастся.

Я сидела на последней парте и старалась записать все, что звучало. Философы, свернутые в десять минут, разворачивались не сразу. Это был адов труд. Хаос материала заваливал понимание, и единственное, что оставалось – строчить. На библиотеку надежды было мало – нужное было вырвано предыдущими. Как бесприданники мы сколачивали свой конспект в основном благодаря лекциям по истории философии.

Сегодня я читаю лекции общего курса философии по лекциям Степана Михайловича. И мне удается не впасть в одну из идей, а охватить каждую. Конечно, я не умею ходить по краям философских открытий, как мой учитель, но умею, как его ученица, держать диету изложения материала. Спасибо Вам, Степан Михайлович.

Низкий Вам поклон за то, что, не испытывая любовь к истязанию, отпускали нас без переделок. У Вас был алгоритм опроса, который сообразительность студента быстро улавливает. Мы всегда знали, на какой вопрос будем отвечать. Поэтому исписывали страницы тетради по «своему» вопросу и выглядели тщательными. Как нам казалось. Вы терпеливо слушали и, молча, ставили «хорошо». Сегодня мне понимается, что Вы ставили «ладно» или «пусть». В этой методе не было высоты педагогики, но не было и воли к власти. Всем так было хорошо и оценочный механизм, сохраняя свою иерархию, не разрушал человеческого.

Я желаю Вам беречь свое доброе сердце. Помню, что добро не пропагандируют. Храню Ваш урок.

Людмила ОБЛОВА, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Національного педагогічного університету імені   Михайла  Драгоманова (Київ).

 

 

СУДИЛОСЯ ЇМ СТАТИ ФІЛОСОФАМИ

       Добра приятелька С.М. Возняка, відомий український вчений, доктор філософських наук, професор  Ганна Іванівна Горак  після закінчення університету розпочала трудову діяльність на Прикарпатті. І не в вузі чи технікумі, а в редакції районної газети в Снятині. Саме в цьому місті відбулося її знайомство з  лектором товариства «Знання», викладачем        С.М. Возняком, якого запросили виступити з проблем національного і загальнолюдського у творчості І. Франка  перед майбутніми агрономами і механізаторами в клубі місцевого сільськогосподарського технікуму. «Новоспечена» журналістка, випускниця філософського факультету  готувала інформацію про школу молодого лектора в цьому закладі. Хто міг тоді подумати, що в майбутньому ці люди стануть докторами філософських наук, професорами, авторами монографій, наставниками багатьох  вчених.

Багато років вони потім зустрічалися на наукових конференціях, на засіданнях спеціалізованих вчених рад, на різних семінарах. С.М. Возняк очолював кафедру філософії і Івано-Франківському інституті нафти і газу, потім    завідуючим відділом Інституту філософії ім. Г Сковороди НАН України, професором Прикарпатсткого національного університету імені В. Стефаника. Г.І. Горак успішно склала екзамени до аспірантури Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка. Після захисту кандидатської, а потім докторської дисертацій завідувала тут кафедрою філософії. Професор Ганна Іванівна Горак є автором 4 індивідуальних та 18 колективних монографій  і підручників, понад 100 наукових статей, збірки есеїв та віршів «Сутінкові роздуми і полудневі бесіди», книг  «Миттєвості життя» та «Сорок сороков». Її лекції слухали колишні студенти, а нині віце-міністр України з гуманітарних  питань В.Кириленко та екс-міністр  освіти і  науки В.Кремінь, декан філософського факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка А. Конверський, декан факультету Київської Академії  праці і соціальної політики  В. Буяшенко, відомі українські вчені     В. Хмелько, А. Єрмоленко, Н. Хамітов, М. Ткачук та багато інших. Декілька років тому на запрошення ректорату і кафедри філософії Прикарпатського націнального університету імені В.Стефаника. Вона приїжджала на Прикарпаття, читала тут лекції з курсу аксеології для майбутніх релігієзнавців. Впродовж 25 років  Г.І. Горак  була членом спеціалізованих рад по захисту дисертацій з філософії, особисто підготувала більше 10 кандидатів наук

А починалося все з Прикарпаття. Ганні Іванівні Горак і Степану Михайловичу Возняку судилося стати відомими філософами, збагатити українську науку новими вагомими здобутками.

Мечислав ФІГЛЕВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, доцент завідувач кафедри релігієзнавства, теології і культурології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО ВІД СТАРШОГО СИНА,

 АБО ПРО ПЕДАГОГІКУ ВІД СТЕПАНА МИХАЙЛОВИЧА

 

Мій батько – безперечно щаслива людина. У наш без благодатний час всі чимось незадоволені: владою, екологією, країною, зарплатою, дружиною, дітьми, тещею, сусідами. Правда, ніхто не висуває занепокоєння стосовно рівня власного інтелекту, кожен вважає себе мудрим, а кожен третій – мудрішим за інших.

А ось Степан Возняк (старший) – щаслива людина. Тому що вміє красиво жити. Пересічний обиватель впевнений, що саме він знає, що таке «жити красиво» і глузує з тих, хто, на його розсуд, «не вміють жити». А мій батько – знає і вміє. Тому що вміти жити красиво – це любити те, що ти робиш, і робити те, що ти любиш. Пригадаймо Аврелія Августина: «Люби, і тоді роби, що хочеш»[2]. Мабуть, далеко не завжди протягом життя Степанові Михайловичу припадало до душі те, що він робив. Але все життя він прагнув досягнути саме такого стану –свободи. Щоб займатися виключно улюбленою справою.

Коли влітку 1973 року я подавав документи до вступу на філософський факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, прочитавши анкету, мені сказали: «Юначе, вам буде дуже тяжко поступити». І пояснили: адже тато – кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри Івано-Франківського інституту нафти і газу, а мама – кандидат філософських наук, доцент Івано-Франківського медичного інституту. Ось такі були часи: династії визнавалися лише серед шахтарів, сталеварів, землеробів, а серед інтелігенції це йменувалося «сімейністю».

Коли люди дізнаються про нашу філософську династію (14 захистів кандидатських робіт, з них ще 2 – докторські), то кажуть: «Зрозуміло, гени, у вас це вроджене». А я відверто глузую з цього, оскільки в жодні «гени» не вірю. Мій батько – з селянської родини, його батьки – безземельні селяни у тодішній Польщі. Звідки «гени»? Ми звикли казати про генетичну вродженість тих чи інших здібностей лише тому, що не здатні пояснити більш-менш раціонально їх походження. Ніхто спеціально не «формував», а ось воно і з’явилося. Значить, «гени». Проте у науці факт передачі суто людських здібностей через генофонд не доведений – на тому рівні, який прийнятий у сучасному науковому співтоваристві.

До речі, батьки не підтримували моє бажання вчитися на філософа. Зробив по-своєму, наполягав. Змирилися. Якось у 9-му класі вчителька під час обговорення якогось достатньо практичного питання  на мене прикрикнула: «Возняк, не філософствуй!». Це не тому, що я щось мудре говорив, а тільки через те, що батьки у мене філософи. Я затявся: а ось буду філософствувати, буду. Наперекір усьому.

Як пене батько залучав до науки, наукової роботи? Досить дивно: сам того не підозрюючи. З дитинства запам’яталося: батько пізно ввечері сидить на кухні, в білій майці, перед ним – папери, книжки, попільничка і пачка дуже добрих тоді болгарських цигарок «БТ». І пише всю ніч – ручкою із залізним вставним пером, занурюючи акуратно її у  чорнильницю. Писав на жовтому папері дрібним гарним почерком. Це була кандидатська. Я тоді ще не вмів писати, зате замальовував дивним чином аркуші паперу формату А 4 (ми і слів тоді таких не знали) і казав всім, що «пишу дисертацію». Ось так собі на все життя і наврочив…

Докторську батько писав у Києві – у бібліотеці, писав олівцем, – так зручніше було витирати написане. Пам’ятаю штук 7-8 огризків олівців, списаних майже вщент, довжиною у сірникову коробку.

Пригадалися рядки Дмитра Павличка:

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця:

Зламати легко, застругати важче,

Списати неможливо до кінця.

До речі, ми з татом досить часто у Києві, під час його творчої відпустки для завершення докторської, зустрічали на Печерську (на Інститутській, Лютеранській, Банковій), прогулюючись ввечері, Дмитра Павличка, балакали з ним. Адже вони з батьком вчилися разом у Львові на філологічному факультеті і жили в одній кімнаті у гуртожитку.

Ось під час своєї «докторантури» батько, дізнавшись про конкурс студентських наукових робіт у нас на філософському факультеті, запропонував мені, другокурснику, взяти участь. Просто так, без надії на здобуття якогось місця. «ти що зараз вивчаєш? Гегеля? Так напиши». Ми працювали разом в історичній бібліотеці, що на території Києво-Печерської лаври, він – у професорському залі, я – у загальному. Щось написав(«Діалектика категорій якості та кількості у Гегеля»), подав, жодного призового місця не посів. Проте й досі дуже гостро пам’ятаю шалене почуття – ні, не задоволення, а якогось невідомого до тих пір щастя, всеповноти («плероми») збування, цілісності само-буття, яке було пов’язане з писанням цієї роботи…  Нагороди, призові місця з’явились потім, на старших курсах. Ось так Степан Михайлович залучав мене до наукової роботи: уводив у ситуацію напруженої інтелектуальної праці, роботи з текстом, книгою – і жив зі мною у ейдосі такої ситуації. Це була подія, рос. – «событие», со-бытие.

Взагалі «педагогіка від Степана Михайловича» – досить дивна. Я помітив, що його вказівки, зауваження, настанови, напучування тощо – не мали серйозного значення. Взагалі таким «виховним формам» красна ціна – півкопійки у базарний день. Виховувало зовсім інше, і не просто власний приклад, – а та атмосфера, той дух, які були у сім’ї. Це був дух якоїсь невимовної ІстиниПравди, про яку не говорять багато вголос, але яка – або присутня у стосунках, або її немає. Це був дух Праці, самовідданої, щоденної. Це й було вихованням без «виховної роботи».

Даруючи мені, студентові, свою першу монографію, батько написав, що бажає мені «успіхів на ниві науки на благо нашої Батьківщини». У нашій сім’ї слово «Батьківщина» ніколи не було пустим, досить рідко вживалось. Але працювати для Вітчизни батьки навчили.

Я безмежно вдячний тобі, батьку, що ти є, що ти єси. А це вже – не рівень якостей, ознак, предикатів,  характеристик, це – допредикативна очевидність,буття як таке.

Хочете побачити щасливу людину? Сходіть зі Степаном Михайловичем у ліс, дочекайтесь, коли він знайде гарний гриб, і самі все побачите…

Володимир ВОЗНЯК, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії імені професора Валерія Григоровича Скотного  Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

 

 

 

 

БАТЬКОВІ – ВІД МОЛОДШОГО СИНА

 

Найважче, напевно, писати сину про батька, коли абсолютно свідомий того,що все, аби ти  на сказав – стає публічністю. Ми так не звикли.  Все моє спілкування з татом є лише моє спілкування з ним, і тому так важко мені щось висловити на разі.

Батько. Для мене він не став відразу якимось філософом, він для мене – тато. Батько.  Ми розмовляли різними мовами, але мене і – і батька –це не турбувало, і  якось в дитинстві пройшло поміж мене. Ти ніколи сильно не втручався в наше якесь таке – повсякденне виховання, може тому нам і став таким –  авторитетом вищих питань, тоді незбагненних. Коли карав за провини – тільки докірливого погляду й пари слів достатньо було, аби збагнути – так не можна робити. За дитячі пустощі – не пам’ятаю жодної твоєї кари, й тільки мама підходила і журила – нашкодили, тож не турбуйте батька… І нікого не хвилювало, що з мамою говоримо російською, а з тобою – здебільшого тою, котру чули й надворі – українською. Я ніколи про це не замислювався навіть. Як і про питання суспільні – ви нас берегли від них, як могли на той час – тепер я це розумію.

Тільки пам’ятаю , що колись у 8-му, по-моєму класі, я прийшов і сказав: «Тато, нам в школі сказали, що можна не вивчати українську мову і літературу. Як ти вважаєш?» Ти відповів: «А як ти вважаєш?» Питання відпало,  я, можливо,  тоді вперше замислився над цим. І перші своїх спроби писати – і в прозі, і у нескладних віршах – я робив українською. І понад усе хотів – в не насмілювався – якось дати почитати – бо ж лячно.

Хоч не в тім мова. Не в тім печаль.  У нас це було завжди заведено – і дотичність мовна – різна  (ми з братом у школі (російській) з 1 класу вивчали англійську), і культурна – в дома стояли – і зараз є – книги  і російські, і польські,  і українські,. Ні, не різна. Спільна.

З великого масштабу – мені крупно пофарбило: я виріс серед книжок. Так, я виріс серед книжок. І – сподіваюся,  це не зробило мене снобом. Бо я відчував,  і наразі знаю, що я, мій брат, всі наші близькі – залучені до цієї сакральності книжного дива, що таки створив мій тато, моя мама, сім’я…Як мені казали, читати я навчився мало не раніше, ніж говорити. Читання стало культом, який ніхто не нав’язував, але це був приклад. Я мав шанс і щастя читати те, що потім ми десь краєчком обговорювали – а може й ні? – з татом, мамою, братом, але це створило унікальну атмосферу. Дай Боже, щоби так могла творитися аура будь-якої родини. Бо відчуття родини – сім’ї – корпускули, коріння, спільної аури, тепла і розуміння – як хочете, називайте, –  й досі живе в мені, коренить мене в бутті, береже у ситуаціях розчарувань пожиттєвих, надихає у скруті. І залишатися навіть зараз – певним романтиком життя як суспільного так і власного, попри всі політичні та буденні розчарування, – сподіваюсь, я зможу це відчуття передати далі, дітям та онукам.

Я не хотів прокидатися до школи, а ти наполегливо, через кожних 5-10 хвилин таки мене будив, і спонукав йти снідати і організовуватись до навчання. Я не хтів займатися щоденними вправами, але тато не карав – просто мовчки брав гантелі і робив зарядку. Я й зараз відчуваю  цей клопіт, це тепло, цю наснагу, без якої – мене просто б не було.  Я важко прокидався, коли тато піднімав мене до лісу – по гриби, але вже на 10-15-й хвилині я знав – мене чекає чарівний світ Природи) – і так було повсякчас – з 6-ти років і тепер.

Щодо цього трохи більше. Ліс, ходіння до нього, перебування в лісі – для Степана Михайловича (й сподіваюсь, для нас, його дітей і онуків) справа сакральна. Займаючись не лише освітніми, а й громадськими справам, що виснажували і стресували – тато в лісі знаходить завжди те осереддя буття, яке я не можу раціонально передати. Те єднання з природою, яке й передається мені, думаю – усім близьким. Я безмежно вдячний, тату, за це відкриття, – відкриття лісу як того вищого образу спільноти, що таки над нами, котра зумовлює нас, надихає і спонукає знов до повсякдення. Саме Ви з мамою нас до цього залучили, і не раз я розмірковую – чи не в цьому коріння таких речей, як сумління, совість, сором…

Я дуже сумую, що як лектора, я батька майже не знаю. Всього на двох його лекціях мені довелося побувати. Але цього досить було, аби збагнути твій хист і вплив на людей власною, тепер кажуть – харизмою,  я вважаю – душею.

Багато ще я б казав батькові. Але краще я скажу йому сам. Хоч  знаю – він не любить словесного лушпиння. Ну, ще є очі… Тату, безмежну мою любов я не вмію передавати, і тому окремі слова нічого неварті, окрім одного – бажаю, щоб ти був…

Сергій ВОЗНЯК, кандидат філософських наук, професор кафедри культурології та менеджменту соціокультурної діяльності Інституту соціальних наук Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк)

 

 

 

ЩОДЕННА МАГІЯ ЛЮБОВІ

 

Батьки і діти – це одвічна тема для педагогів. А от дідусь і внуки – для філософів.

Юнацький максималізм завжди бунтує проти будь-яких сталих, вкорінених, традиційних форм, особливо проти нав’язливих дидактичних спроб навчити, привчити, настановити «на шлях істинний». Такий спротив – класика. Для того, щоб стати собою кожному з нас потрібно від чогось відштовхуватись – визначити своє не-Я, щоб пізнати своє живе і неповторне Я. А якщо не-Я ще й ідеальне, сформоване, канонічне, то тим більше. Таке відштовхування – це частина нашого розвитку, спроба стати Іншим, ніж хтось – це особливий спосіб пізнатиіншого в комусь і полюбити його таким, яким він є. Цей розвиток – спосіб буття, ритм, в якому існує будь-яка молода генерація. Але для того, щоб цей ритм пульсував, бився, в молоді з необхідністю є і щось прямо протилежне будь-якому бунтарству – відкритість і чутливість, сприйнятливість, зосередженість на позавіковому, сталому, надчасовому, вічному. Саме через цю чутливість молоді люди дуже гостро відчувають будь-яке лукавство, недосказаність, фальш, будь-яку педагогічну «неправду» і особливо невіру в ті цінності, які так часто чують від старших. Саме тому найбільше захоплення в нас завжди викликають ті люди, котрим незважаючи на історичні, особисті, суспільні чи професійні обставини вдається слідувати універсальним, позачасовим, буттєвим орієнтирам все своє життя. При погляді на таких людей філософський принцип тотожності буття і мислення починає набувати нового, особистісно-екзистенційного звучання. Може, саме тому ми так захоплюємось давньогрецькими філософами, котріжили так, як мислили?

Але в ХХІ столітті навіть Сократ частково перестає бути ідеалом самоаутентичності та правдивості – все видається ефемерним, швидкоплинним, неважливим, і мимоволі починаєш боятися, що вже ніхто не «дивується зоряному небу над головою, і моральному закону всередині нас».   В час, коли всі авторитети та вічні образи піддаються критиці та різноманітним постмодерним інтерпретаціям, вкрай важливо, щоб поряд був взірець, скеля, непідвладна змінам часу та суспільним настроям – цілісна особистість, котра «лупає себе як скалу», щодня вирізьблює і творить свій життєвий простір сама, за власним баченням, орієнтуючись на Істину, живе за совістю. Таким для нас є і завжди буде наш дідусь – Степан Михайлович Возняк. Сьогодні у переддень Його прекрасного свята – 85-річчя ми лише намагаємось схопити живий цілісний образ відданого і люблячого чоловіка, строгого батька, доброго дідуся, скрупульозного науковця та щирого і відповідального педагога. Але ми певні, що ще не цілком знаємо свого рідного Вчителя, бо він є частиною нашого життя, яке так швидко біжить, що ми ще не в силі його охопити ні розумом, ні серцем. Спадають на думку слова авторської пісні відомого російського барда Вероніки Доліної: «Все можно, все можно простить учителю, если этот учитель есть». І найголовніше слово тут «Є». І нам дуже хочеться якомога довше бути поруч з ним.

Бути Вчителем – це велика відповідальність і важка ноша, адже це – не лише професія, а спосіб життя. Але шістдесят років педагогічної праці не зробили Степана Михайловича ані сухим енциклопедистом, ані зверхнім демагогом, його душа залишається молодою. Приємно бачити, як він цікавиться новими публікаціями в інтернеті та технічними досягненнями, дивується витівкам студентів, кепкує з модних тенденцій. Величезна радість – відчувати себе його колегами, адже коли спілкуєшся із дідусем про найважливіші для науковців і викладачів речі, то повністю зникає та формальна «вікова межа», котрої так часто боїться молоде покоління, коли питає поради у досвідчених колег. Залишається тільки суть справи і живий, зацікавлений та вдумливий діалог…

Степана Михайловича сміло можна назвати івано-франківським Імануїлом Кантом. Щоденне життя доктора філософських наук та почесного професора Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника дуже просте і водночас повне, адже він всією душею присутній в тому, що робить: читає щоденну пресу, готує для рідних борщ, обирає фрукти на ринку, шукає в лісі чи маринує гриби, готує матеріали для нових лекцій, годує своїх хвилястих папуг та кота… Все сповнене глибокого внутрішнього смислу, все робиться з рідкісним у наш час відчуттям впорядкованості і гармонії, що присутні у повсякденності також.

Якщо б нас спитали, що найбільше любить Степан Михайлович, то ми одразу можемо сказати, що це – не техніка, гроші, коштовності, нагороди, влада чи статус; він любить людей і життя понад усе: з радістю зустрічає дома сім’ю та рідню, з задоволенням йде на роботу до колег та студентів, з приємністю зустрічає колишніх учнів та спілкується зі знайомими.

Нам пощастило – ми живемо поряд з дідусем і можемо щодня бути частиною його життя. Дуже хочеться навчитися у Степана Михайловича цієї мудрої щоденної «магії» – відчувати життя та читати смисл всього, що нам дароване тут і тепер та радіти цим простим і безцінним дарам.

Сьогодні від всієї душі хочеться побажати йому найважливішого:

«Дідусю, ніколи не забувай, що ми Тебе любимо і бажаємо Тобі щасливого довголіття!»

Степан ВОЗНЯК, кандидат філософських наук, асистент кафедри філософії и соціології  Прикарпатського національного університету именит Василя Стефаника,

Ореста ВОЗНЯК, викладач кафедри религієзнавства, теології такультурології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ)

 

 

 

ВІТАННЯ ДІДОВІ

           Діду, любий діду… За усе моє життя сказати, що ми багато говорили про щось, напевно буде неправильним. Хоча, повір, я багато чого хотіла б тобі розповісти. Для мене, та і думаю для усіх, хто тебе знає, ти наймудріша людина, найбільший філософ та й узагалі людина з широкою душею.
Як казку можна розповідати історію про ваше кохання з бабусею. Найщиріші почуття яких ще світ не бачив. Я виросла, дивлячись на вас із посмішкою, щасливою за таке неймовірне кохання. Стільки років ви жили справді душа в душу. Стільки років підтримували один одного у різних ситуаціях. Ви були єдиним цілим, хоча навіть не так, ви назавжди – єдине ціле.
Також для мене ти є прикладом сильного, рішучого і водночас розуміючого та доброго характеру. Хотіла б я бути теж такою сильною людиною. Як багато можна ще писати та говорити про усі твої досконалості.
Одного разу випадково в інтернеті натрапила на твою біографію, і знизу писали коментарі. Ці коментарі писали твої студенти. Мене вразило те, наскільки усі вони тебе поважають, люблять, цінують. Я відчула себе такою гордою за те, що у мене такий дід. Така людина з величезної букви – мій улюблений дід.

І наприкінці я хочу написати найголовніше – з 85-річям вітаю! Бажати чогось банального я дуже не люблю, тому я бажаю, аби ти прожив це життя і надалі прекрасно, не зважаючи на вік, здається ти є прямим прикладом вічно молодої душі. Ще бажаю здоров’я, щоб ти частіше ходив до лісу, сам і з нами, та радів життю. А ще бажаю тобі прожити ще довго-довго, до мого весілля, до твоїх правнуків, щоб ти бачив, як ростуть та розвиваються твої внуки. Щоб ти побачив особисто, як я розвиваюсь у кар’єрі журналістки. Що водночас, можливо, підтверджує те, що я, як кажуть, схожа на бабусю. Ми усі тебе дуже любимо, і хочемо щоб ти був з нами!

Катерина  Возняк, учениця 11 класу Луцької гімназії імені Модеста Левицького

 

 

 

 

ОРІЄНТИР ФІЛОСОФСЬКОГО ФАКУЛЬТЕТУ

 

З чого починається філософський факультет і кафедра філософії? Мені пощастило: перша лекція в університеті для нашої групи була прочитана Степаном Михайловичем. Він став тим камертоном, який задає звучання всьому подальшому навчанню – саме впродовж перших занять з курсу «вступ до філософії» прийшло розуміння, що обрано вірну спеціальність. Навряд чи таке ставлення з’явилося б, якби не прониклива розповідь викладача. З перших фраз стало зрозуміло, що виклад матеріалу не буде монотонним і бездушним. Степан Михайлович відкрив, наскільки захоплюючою може бути філософія: суху мову теорії він розкриває прикладами з життя і, – за що його особливо люблять студенти, – завжди знайде як пожартувати, завдяки чому знання з не такої вже легкої дисципліни стають нехитрими і доступними для розуміння. Я не пригадую жодного випадку, щоб виникало відчуття несправедливого ставлення до студентства: виваженість, толерантність, доброзичливість,  присутність духу – ось щоденні враження від цієї знакової постаті, фахівця своєї справи. Я переконана, що мою думку поділяє не одна сотня студентів, що вийшла з-під його дбайливої руки.

Та найбільше мене вразив Степан Михайлович своєю вірністю в наукових вподобаннях, які ні для не є кого секретом. Особливого визнання, на мою думку, заслуговує постійна методична робота на поприщі української філософії. Важливість його наукових праць в цьому руслі важко переоцінити. Окреме місце в його науковому доробку посідає дослідження різних аспектів творчості – як писемної, так і наукової – Івана Яковича Франка. Чим детальніше він проводить аналіз праць, тим ясніше розкривається суть спадщини Каменяра і її значення для сучасної письменнику епохи та для послідуючих поколінь.

Життєвий шлях нашого ювіляра сповнений вагомих звершень як на науковій, так і на педагогічній ниві, але головним залишається те, що крізь роки він проніс світоч людяності та мудрості. Низький уклін Вам за це, Степане Михайловичу!

Анастасія ЯРЕМАК, аспірантка кафедри філософії і соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

 

УЧИТЕЛЬ

Спогади студента, аспіранта, кандидата філософських наук

 

Пригадую свої перші враження від знайомства з викладачем курсу «Філософія Стародавнього Світу» Степаном Михайловичем Возняком, а згодом незабутні враження від курсу «Історія української філософії», лекції якого запам’ятались як аналітичні, прості та енциклопедичні. Вони були свого роду класичними. Коротко прокоментую, чому. Аналітичні, оскільки розкривали, на мій погляд, багатогранність філософських ідей, понять та їх взаємозв’язок. Досі пам’ятаю кільканадцять дефініцій що таке філософія? на першій парі, вступні слова будь-якої лекції, цитати різних дослідників, розповіді, що різносторонньо розкривали нам специфіку теми. Ця насиченість матеріалу чергувалась із елементами радості, жарту, виховних моментів на прикладі Конфуція, Сократа та інших. Захопленість професора українською філософією передавалася нам – студентам. Простота викладу матеріалу, мабуть, полягала у філософському досвіді Степана Михайловича, а також у просто вмінні подати складне. Думаю, це характерна риса всіх справжніх мислителів, – пояснювати складні речі доступно і зрозуміло. Енциклопедичність полягала у змістовній побудові лекційного матеріалу, що дозволяло використовувати отримані знання на практиці при складанні як державних, так і кандидатських іспитів. Старі зошити зі згаданих курсів у мене вже як у викладача лежать сьогодні на поличці разом із іншими підручниками, помальовані та підкреслені різними ручками. Гадаю, не тільки для мене одного вони стали фундаментом знань із філософії Стародавньої Індії, Китаю, античності та української філософії. Стиль та методика викладу лекцій Степана Михайловича дали мені приклад до наслідування. Пригадую собі підкреслену моїм учителем розповідь із філософської думки Київської Русі про образ мудреця, який, як бджола, збирає з різних джерел основне, цінне, сутнісне – «есенцію», як він любив говорити.

Ще зі студентських років запам’яталась така риса нашого професора, як справедливість. Його оцінювання було не просто балом за певні знання, а певним заохоченням до дискусії, підсумків, більшої праці за своєю спеціальністю. Навіть постійний трієшник мав можливість виправитись і отримати «відмінно».

Бути людиною, людяність – це основа, звідки все починається і про яку неодноразово пригадував С.М. Возняк. Сьогодні ці слова я говорю студентам – завжди бути людиною, де б вони не були і ким би не стали у подальшому житті.

Мені подобається захоплення мого вчителя лісом, збиранням грибів, вміння милуватися природою, переживати красу. Сам поділяю його вподобання. Інколи Степан Михайлович ділився з нами про кількість походів у ліс, свої переживання природи, слухання співу птахів. Ці спогади досі викликають у мене радість та почуття певної гармонії зі світом, людьми…

Продовження моїх наукових пошуків тісно пов’язане зі Степаном Михайловичем. Я обрав писати під його керівництвом не тільки курсові роботи в студентські роки, але й кандидатську дисертацію. Перед вступом до аспірантури переживав, чи пройду за конкурсом. Одного разу зустрів на вулиці біля університету свого майбутнього керівника і запитав, що робити, щоб поглибити свої знання з філософії, свою ерудованість. Степан Михайлович, глянувши на мене, відповів, що «потрібно багато читати». Я зрозумів, що це означає «шліфувати» своє мислення і таким чином розвиватись. Ще одна його фраза, яка зринає у моїх спогадах, це цитата Л. Фейєрбаха про те, що людина творить саму себе. Тепер, після захисту дисертації з історії української філософії та кількох років викладання ще більше розумію важливість порад учителя.

Насамкінець своїх спогадів зазначу, що своїм розвитком у науковому житті завдячую моєму керівникові, його вірі в мої можливості, в те, що я завершу дисертацію.

Возняк Степан Михайлович – це філософ, учитель, патріот, Людина, яка викликає повагу, захоплення та просто приязнь!

 

Любомир АНДРУСІВ, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, заступник директора інституту фундаментальної, гуманітарної підготовки та заочно-дистанційного навчання Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу

 

 

ЖИТТЯ НА КАНВІ ІСТИНИ, ДОБРА І ЛЮБОВІ:

ДО 85-РІЧЧЯ З НАРОДЖЕННЯ С.М. ВОЗНЯКА

 

Існують люди, зустріч з якими, наче з добрими чарівниками із дитячих казок, непомітно дозволяє зробити правильний Вибір, які не примусом чи страхом «змушують» до особистісного росту, формуючи цілісну особистість.

Зустрівшись вперше зі Степаном Михайловичем на лекції із дисципліни «Вступ до філософії», ми, ще «зелені» першокурсники, навіть не уявляли, що ховається за лукаво поблискуючими, по-глибинному мудрими очима цього статечного чоловіка. В його присутності одразу хотілось виструнчитись, уважно вслухатись ще поки не надто зрозумілі вухам колишніх школярів терміни і… Так, найбільшим страхом було, мабуть, чогось не знати, осоромитись, ще тільки спробувавши на смак оту дивну «філософію». Блискучий філософ, чудесний оратор з прекрасним почуттям гумору, Степан Михайлович якось по-сократівськи-маєвтично  змушував нас не тільки готуватись до семінарів з ретельністю академічних новобранців, але й вчитись мислити, аналізувати і власне жити. Недарма чи не кожен з нас вже за чотири роки, готуючись до комплексного державного іспиту мріяв про те, що запитання у білеті, який витягнемо, були з саме з тих курсів, які нам читав Степан Михайлович. І це не дивно: ми знали їх чи не найкраще.

Та хіба чимало викладачів – Професіонали з великої літери? Справа в тім, що Степан Михайлович Возняк є справжнім прикладом того, що можна охарактеризувати не стільки звичним вуху спеціаліста «Філософ – це доля», а значно глибшим, чимось на зразок «проживанням» кожної миті, кожного дня з великої літери. Це не університетська сухість і завченість, на що грішать часом розумні люди, це не публічні – такі характерні для інтелігенції –  зізнання-скарги на власну «неактуальність». Це щось значно більше, адже Степан Михайлович – це людина, яка вміє смакувати життя, людина, яка не тільки є глибоко порядною, висококультурною та надзвичайною самовіданною, але й вже десятки років створює навколо себе отой по-справжньому «не-порожній» простір.

Спасибі, дорогий Степане Михайловичу, за те, що ви робите! Спасибі, що навчили вірити у свою зірку, ставити цілі і досягати їх, а ще бути Людиною! За те, що навчили долати терни і ставати кращими! Завдяки вам ми, вчорашні студенти, а потім  захоплені аспіранти навчились цінувати основне — задоволення від Науки, захват від Пошуку, радість від Знахідок. Мудрі поради допомогли нам не стати бізнесменами від науки, не розчаруватись в обраному шляху, а «тихою працею» – цілком за вашим улюбленим І.Франком – долати заскорублі сходинки, викладених із власних ліні, нестриманості та поспіху.

Довгих років життя, сповнених щоденного Горіння, нескінченних вечорів сімейного Затишку, неймовірних відкриттів кожного Моменту! Вдячності, тепла, любові від дітей, внуків, студентів та аспірантів! Щастя і горіння щомиті! Адже завдяки таким людям як ви, світ існує у правильній морально-ціннісній системі координат, даруючи Радість і Блаженство тим, хто шукає, й інколи знаходить, торкаючись кінчика невидимої, зітканої з власного життя, сукні персональної Софії.

 

Наталія КІДАНЧУК (Галань), старший лаборант кафедри філософії та соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, аспірантка С. М. Возняка (2009-2012 рр.)

 

 

ВДЯЧНЕ СЛОВО ДО ВЧИТЕЛЯ

 

Говорячи про Степана Михайловича, не хочеться використовувати слова на кшталт «викладач» та «зразок», просто тому що цей чоловік – набагато більше ніж тільки «викладач» і тільки «зразок». Мудрий, добрий, поважний, величний. Ми, вчорашні школярі, мали щастя познайомитися з ним вже на першому курсі, і згодом завжди з нетерпінням чекали нових зустрічей, старанно вчилися, щоб ВІН – нас – похвалив!.. Будучи першокурсниками ми, звичайно, не знали, який довгий науковий шлях треба пройти, щоб здобути знання професора, проте ми чітко розуміли, що перед нами – таки Справжній Професор, Майстер своєї справи, Людина, спілкування з якою приносить інтелектуальну насолоду, розширює горизонти розуміння. Він – Вчитель з величезних літер. Коли він говорив  до нас – а говорив він завжди спокійно, розважливо, захопливо, з такими виразними інтонаціями – здавалося, ніби він розповідає чарівну історію. А він і розповідав – історію філософії, а чарівною її робили для нас саме його розповіді. А потім була філософія стародавнього сходу і антична філософія, які ми полюбили саме тому, що їх нам викладав Степан Михайлович. А ще – він розкрив нам світ української філософії так, що і сумніву не залишилось, що вона не просто існує, а й є однією з найбільш морально досконалих філософських комплексів, в яких людина цінується по-справжньому. І Степан Михайлович є таким українським філософом, який по-справжньому цінує і любить людей, і ми з гарячою вдячністю говоримо Вам, дорогий ювіляре, через роки: Ви навчили нас любити людей. Ви навчили нас думати, співпереживати; Ви – безперечно, і викладач, і зразок для наслідування – так; але – для нас Ви  – Дороговказ на філософському шляху, завжди вірний, завжди вчасний, завжди рятівний. І коли ми виросли і власноруч почали писати статті, виступати на конференціях, а згодом вступили до аспірантури, саме до цього Дороговказа знову прилинуло багато з нас – з почуття щирої любові, з надією на увагу, розуміння, підтримку, справжній Діалог – не тільки науковий, але й буттєвий, особистісний – і ця надія справдилася, точно так само як справдилися колись розказані вами чарівні історії про філософію, що стали зрештою нашим життям. А за нами йдуть і йдуть наступні покоління, і ніколи – ніколи!  – Ваш Дороговказ не впаде, не потьмяніє, не буде забутий. Неможливо вмістити в одне коротке слово «Дякуємо» всі ті теплі емоції, які ми до Вас відчуваємо. Неможливо припинити говорити: «Дякуємо, Вчителю!! Здоров’я, Вчителю!! Ми любимо Вас, Вчителю! VIVAT, дорогий Вчителю!!» Будьте щасливі, дорогий Вчителю, бо – знаєте – Ви зробили щасливими безліч Людей.

І хай цей вірш, складений ще 2010 року, потішить Вас сьогодні, бо він – підтвердження, що наша любов є незмінною, скільки б літ не минало.

 

НА ЮВІЛЕЙ ВОЗНЯКА СТЕПАНА МИХАЙЛОВИЧА

Ви не зима, – о ні, – Ви не зима.
Ви – мудрість літ і усмішка лукава.
Ви – втілене добро, і Вам по праву
Добром віддасться пройдене життя.

Ми любим Вас, бо Ви любові варті.
Стількох із нас Ви вивели на шлях!
І стільки літ Ви стоїте на варті
Сердець малих, що у земних раях

Згубившись, розум й гідність забувають,
Перетворившись врешті на невдах
Що вік свій безталанно пробавляють
Ні в чому не відзначившись ніяк.

Учися, серце, будуть незабаром
Із тебе люди, – кажете Ви їм.
Ви їх вчите розпоряджатись даром,
Що є найкращим в світі із дарів.

Свобода лиш тоді бува доречі,
Коли вона із праці пророста.
Коли її несе, немов на плечах
Життєва мудрість – старшая сестра.

Свобода для свободи – це омана
Свобода влади – попіл, кров і цвіль.
Це так, немовби сипати на рану
Від солі світу нелюбові сіль.

Свободу хто в науці здобуває,
Той зрозуміє меседжі століть, –
Свобода лиш тоді стійка буває,
Коли вона на совісті стоїть.

Філософів міцний кордон сталевий
На всіх кутах ці істини кричить.
Їх радять жебраку і королеві,
Та жоден з тих їх слухать не спішить.

Хоч балачкам отим кінця не видно,
Їх не дано усім за раз збагнуть.
Своїм життям Ви подаєте приклад,
Якою та свобода має буть.

Якою має бути честь і совість,
І гідність, що виблискує у Вас.
Пора мені закінчувати повість,
Бо слів багато, часу ж мало в нас.

Час змиє все; нестатки і фільварки.
Ви – сіль землі, й цього не змінить час.
В усіх церквах шанують патріархів
Дозвольте й нам ушанувати Вас!

 

Алла МАКАРОВА,  кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ)

 

 

ВІТАННЯ

 

Шановний Степане Михайловичуприйміть щирі вітання з нагоди 85-ліття! Бажаю Вам доброго здоров’я,  тепла від рідних і близьких, благополуччя, успіхів на науковій ниві, радості від спілкування з людьми і природою, здійснення мрій!

Вдячна Вам за те, що як наставник Ви поважали кожного студента, аспіранта, щиро ділилися багатством знань з філософії і власною життєвою мудрістю, влучним гумором, природовідповідністю і жагою справжнього пізнання – на благо своє і людей. Складні теми завдяки Вам, пане професоре, поставали більш близькими, осмисленими, прийнятними. Так, проблема смерті у курсі історії української філософії в Вашому викладі постала як перехід в інший вимір буття, більш досконалий. Пам’ятаю, тоді мене вразило, що давні українці раділи і веселилися, вітаючи цей перехід і відпускаючи тих, хто пішов. Життя продовжується, і воно має нові горизонти.

Близько десяти років тому Ви давали мені інтерв’ю для місцевої газети. У розмові поділилися важливим – і про філософську родинну династію, започатковану Вами, і про улюблений Вами ліс. Тоді ж дали пророче  побажання сучасній молоді – «ступати більш впевнено і твердо», яке певною мірою втілене сьогоднішньою студентською революцією.

Тож хай тривають і множаться молодість душі, злет думок, радість і натхнення, примножене Вашими, Степане Михайловичу, дітьми й  онуками, їх сім’ями, учнями і послідовниками. Як бажають українці,  многая і благая літа Вам!

Зі щирою повагою і вдячністю, колишня Ваша студентка Ольга Радченко.

Радченко Ольга Борисівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

 

 

ХРЕСНИЙ БАТЬКО ФІЛОСОФІЇ

 

Від усього серця вітаю Вас з цією скромною датою.

Одні називають Вас «генієм», другі – «великим», а для мене Ви – «хресний батько філософії». Та й не тільки для мене. Адже, тільки батько може виховувати «своїх» дітей і словом, і ділом. Тільки батько може підібрати ті слова, які сподвигують рух мислі і думки, свідомості і духу. Ваші слова як зерна попадають в творчий ґрунт голів, а урожай думок не заставляє на себе чекати. І як же доречними будуть і слова Каменяра, який став частиною Вашого (і Ваших хрещеників) життя:

Задарма в слові твойому іскряться

І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Наполегливість, працьовитість та виваженість є тими якостями, які Ви передаєте своїм дітям, учням, студентам. Дивлячись на Вас, завжди розумієш, що Ваша життєва чаша наповнена Божою благодаттю по вінця, яку Ви без жалю виливаєте всім.

Хочу побажати Вам, Степане Михайловичу, міцного здоров’я, щастя, благополуччя, подальших успіхів у будь-яких починаннях, щоденних справах, сміливих планах та сподіваннях. Хай вас підтримують та надихають рідні люди, розуміють та допомагають колеги, минають негаразди та непорозуміння. Хай доля збагачує вас життєвою мудрістю та оптимізмом, енергією та натхненням, радістю сьогодення та вірою в майбутнє.

Ярослав ТАТРИН,  старший викладач кафедри українознавства і філософії Івано-Франківського національного медичного університету

 

 

 

 

ВІТАННЯ

 

Шановний Степане Михайловичу! Сьогодні Вас із ювілеєм вітають і ті, кому пощастило бути знайомим та працювати з Вами пліч-о-пліч багато років, і ті, кого доля звела з Вами нещодавно. Проте, всі об’єднані думкою про те, що такі люди, як Ви, – справжній зразок професіонала, вмілого наукового керівника, уважного наставника та викладача. І, водночас, людина, яка зберегла простоту спілкування та величезну любов до людей. Завдяки своїй працелюбності, відповідальності, наполегливості, невичерпній творчій енергії,  цілеспрямованості, плідній науково-дослідницькій та педагогічній роботі, відданості справі Ви заслужили визнаний авторитет в обраній науковій сфері. У всіх, хто Вас знає, викликає справжнє захоплення невичерпна життєва енергія, повна самовіддача, служіння ідеалам добра.

Ставлячись з глибокою повагою до сімейних цінностей та традицій, Ви, Степане Михайловичу, самі є зразком спадкоємності поколінь. Необхідно, однак, відзначити багатоплановість такої спадкоємності. Адже важливою складовою наукового життя України є реалізація Вами граничної мрії та мети вченого – створення наукової школи, громади інтелектуальних нащадків, здатних гідно продовжувати справу Вчителя, налагоджувати творчу комунікацію, живити дослідницьку традицію.

Нехай же Ваш науковий ужинок багатократно множиться працями Ваших учнів ще не один десяток років, а значущість Вашої школи долає нові межі – як географічні, так і культурні.

 

Тетяна ГАЙНАЛЬ, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії і соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника,

Ростислав ДАНИЛЯК, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії і соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

 

Високоповажаний Навчителю!

Дозвольте саме так звернутися до Вас з нагоди Вашого славного ювілею. Заслуга Ваша як Вчителя саме у тому, що Ви змогли покликом гарячого серця розкрити таїну і велич вищої мудрості – Філософії, досвідом власного життя зацікавити своїх учнів і вміло спрямувати їхню жагу до нового, таємничого; величчю душі вдарувати надію; світлістю розуму сіяти знання; професіоналізмом – виховувати справжніх філософів – вчених, педагогів..

Я маю честь бути Вашою першою аспіранткою, якій Ви вказали дорогу для власного філософського світу, основу для самоствердження і самореалізації.

Тому звертаюсь до Вас  як до Великого Вчителя !

Тяжка, відповідальна, хвилююча і водночас вдячна місія Вчителя.

Питання не в тому,що ти надбав, а в тому, що саме залишаєш іншим.

Ви, Степане Михайловичу, виховали достойних вчених , викладачів, які високо несуть гасло мудрості, просвіти у студентську аудиторію, формуючи креативність і неординарність мислення.

Дозвольте побажати Вам, українському етноцентристу,  гордитися своїм життям, втішатися шаною і повагою людей, і якщо:

Життя надихає Вас – живіть!

Пісня підносить Вас – співайте!

Думка спонукає Вас – творіть!

Доброта переповнює Вас – діліться!

Любов надихає Вас – любіть!!!

Алла СІНІЦИНА, кандидат філософських наук, доцент кафедри українознавства і філософії Івано-Франківського національного медичного університету

 

 Особлива дяка Вам за «кредит довіри»

Шановний Степане Михайловичу!

Від усієї душі вітаю Вас із ювілеєм!

Безмежно вдячна Вам за унікальні знання, якими Ви ділились зі мною та моїми одногрупниками – «першими філософами» Прикарпатського національного університету, як ми гордо себе називали. Це відчуття обраності не випадково поселилось у наших головах, душах та серцях. Ви, як мудрий наставник, робили усе, щоб студенти-першокурсники з вступних занять відчули свою причетність до унікального світу філософських істин.

Надзвичайно важливими для нас було і те, що Ваші особистісні якості, риси характеру відповідали образу взірцевого викладача – завжди  об’єктивного, розуміючого, готового підтримати. Пригадуються і наші семінарські заняття, на яких відбувалися жваві дискусії, порушувались надзвичайно важливі теми.

Особливу подяку хочу висловити Вам, Степане Михайловичу, за той «кредит довіри», яким я називаю Вашу згоду здійснювати керівництво моєю дисертаційною роботою. Ви – чудовий наставник! Ваша толерантність, доброта та терпимість до молодих науковців створюють сприятливу атмосферу для творчості, мотивують до досягнення результатів. Впевнена, що всі, кому пощастило співпрацювати з Вами, зберегли безмежну повагу до мудрого педагога, серйозного академічного науковця.

Зараз, коли маю змогу працювати зі студентською аудиторією, частенько заглядаю у конспекти лекцій та Ваші посібники, які містять відповіді на складні світоглядні питання, чітко структуровані, наповнені лаконічними, але вкрай влучними дефініціями.

Щиро хочу побажати Вам, Степане Михайловичу, здоров’я, подальшої творчої активності, наснаги, добра!

Анна СОКИРКО, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри українознавства та філософії Івано-Франківського національного медичного університету

 

 

 


[1] Возняк С. М. У пошуках суспільного ідеалу (І. Франко і соціалізм) : монографія / С. М. Возняк. – Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТІІІІУС, 2006. – С. 3.

[2] Буквально позавчора почув від Михайла Жванецького чудовий парафраз на цю думку: «Май совість, і тоді роби, що хочеш».