Однією з важливіших якісних ознак суверенітету є державна мова. Історія ХХ століття подає чимало прикладів отримання незалежності народами Африки, Південно-Східної Азії, Близького Сходу. Чи багато народів, що звільнилися від колоніальної залежності, використовують національну мову в якості державної? Ні. Зручніше для цієї мети – англійська чи французька: і з огляду на практичність, і з точки зору формування еліт. Надто дорого коштує створення писемності, розробка правил граматики, програм середньої та вищої освіти, а також – термінологічної бази. Набагато цікавіше витратити такі кошти на себе. Адже програми ООН фінансуються за цільовим принципом й не враховують „місцевої специфіки”. На відміну від багатьох, українська стала державною мовою відразу й остаточно.

Українська завжди була живою мовою; динамічно розвивалася за царя (попри доволі жорсткі обмеження й не дуже великі пожертви). А в СССР розвиток української, як і інших мов „братніх народів”, складало основу національної політики. Практичними питаннями реалізації цього аспекту національних культур займалися спеціалісти найрізноманітніших сфер мовознавства.

За час існування Української ССР побачили світ тиражі наукових, технологічних, тлумачних словників українською мовою. Розвивалися середня, середня технічна та вища освіта, українська художня література публіцистика. Зрозуміло, – в дозволених Совєтами межах. Було знято шедеври кінематоґрафії. А найкращі переклади „Декамерона” чи „Хрещеного батька” (гадаю, не лише вони), наскільки мені відомо, були надруковані саме українською мовою. В ефірі українського радіо чудовою українською мовою Віталій Коротич промовляв про те, яке щастя знайшла Україна в СССР, адже має своє представництво в ООН…

Тому цілком закономірним є висновок: суперечливі питання української та виробничої термінології, затвердження нормативних вимог, експертиза якісного рівня мови засобів масової інформації, інструкцій та інформаційних написів здебільшого було розв’язано в попередні десятиліття. Ті громадяни України, що прагнули адаптування до „совєтських реалій” використовували дві мови, що, зрештою, не є шкідливим адже подібна практика суттєво розширює можливості доступу до корисної інформації. Чи є сенс змінювати усталену ситуацію? Гадаю, що ні. Єдина умова – встановити більш високі вимоги до володіння українською мовою.

Об’єктивною й невідворотною стане реалізація принципу: відповідальні особи в сфері державної влади та управління посядуть особи, що досконало володіють українською мовою. Офіційне спілкування та документообіг вестимуться лише українською мовою.

Російська ж посяде гідне місце серед іноземних мов, що вивчаються в спеціалізованих школах або університетах. Володіння російською, повсякденне спілкування, реалізація творчого потенціалу складатимуть виняткове право особистого вибору, який нічим не обмежений, а також – ознакою високого культурного рівня. Основою ж ставлення до російської, так само, як і до інших мов, поширених в Україні, повинні стати принципи толерантності, демократії, рівноправності народів та верховенства прав особистості.

Другого травня 1996 року Україна підписала „Європейську хартію регіональних мов або мов меншин”. Підписати підписала, та ось у чому полягає питання: яку мову вважати російською й визнавати в якості офіційної мови населення, що компактно проживає в східних та південних областях? Мову Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Буніна тощо? Чи ту мову, якою розмовляє більшість населення Східної України? Добру хіба що в якості інструмента політичних спекуляцій.

Не маю бажання розповідати українцям те, що вони знають краще за мене. Але українській мові доводиться конкурувати не з російською мовою, а з російськомовними жаргонами, які склалися на Сході та Півдні України, так званим суржиком. Зазвичай люди, що використовують суржик як основну мову повсякденного спілкування, погано знають російську мову, цілком не знають української. Більше того, багатьом з цих людей однаково неприємні і російська літературна, і українська мови. Причини цього побачити не важко – побічні ефекти формування суверенної української нації, на жаль, є закономірними.

І на завершення. Російська та українська мови – не вороги й не конкуренти. Взаємопроникнення культур збагачує одне одне, розвиває мови. А час і освіта таки здолають суржик. Оскільки українська мова не має проблем, так би мовити, лінґвістичного характеру, є сенс відкривати коштом держави й виховувати в громадян України навички вільного спілкування державною мовою. Прикладів далеко шукати не треба. Німеччина та Ізраїль досягли значних успіхів в навчанні еміґрантів і репатріантів.

Борис Кольцов (Росія),
спеціально для Майдану