***

Все летить шкереберть,
вкотре «воля чи смерть» –
терезів безупинне гойдання.
Захлинається кат
в океані проклять,
що на нього летять
із Майдану.

Воля кров’ю стіка,
впізнається рука
двоголової птахо-
потвори.
Скільки крові іще
(вже наповнена вщерть),
щоби луснула плоть її хвора?

Сто життів – нанівець,
швидше б кату – кінець
і початок новий Україні.
Без вагань і прикрас
хтось вмирає за нас,
а точніше – за наше прозріння.

Там, де мир і тепло,
їм би краще було,
але доля героїв така є:
вмить усе – шкереберть,
перемога чи смерть.
Бо ж –
до раю рабів не пускають.

Анна БАГРЯНА
Реквием по святым

1

ты звонишь мне, чтобы узнать
жив ли я? даже не знаю, как
тебе ответить – тело уже сожжено
но горит душа, а потом загорается
и тело – но не моё
чужое, в серый пейзаж ухожу
как в монастырь, лакирую фигуры
торопливо виноватых прохожих
и сам себя виню, что живу
вместо тех, и правда, умерших

2

такие не целованные губы летают
в небе голубом, эти ангелы стонут
но только цветами – как бы я мог
рассказать им урок, если б они были
младше смерти, а я – ее сильнее
страшно сказать, а что сказал
запеклось во рту крайней плотью
как видишь, я, наверное, не в себе
живу – если так нестерпимо
от чужой боли

20.02.2014

Андрей БЕЛИЧЕНКО

 

ЕКСТРЕМІСТКА

Ти прекрасна,

Немов «Коктейль Молотова»,

Твої нігті та зуби поламані –

Ти видирала ними бруківку на площі,

На плечі – кілька синців

Від гумових куль…

А я…

Я усю ніч просидів удома,

Намагаючись нагодувати наших дітей груддю.

Ранок…

Я думав, що це усміхалась весна

У дзеркальці автомобіля,

Калюжах,

З іще не розталим льодком,

Легеньким, мов дим, мов димок…

 

Але то усміхнена шльондра була…

Смерть

(Вагітна)…

Олаф КЛЕМЕНСЕН

 

 

***

Ми варта нічна, ми не віримо вже у дива.

І чай обпікає вуста, але гояться рани.

Казали, чекати морозів опісля Різдва,

Та нас і до того добряче трусило під ранок. Намети, хоч де ти, ця справа давно не нова:

І можна прикинутись хворим, сліпим і безногим

І можна відсидітись вдома, де рідний диван,

Та ти ризикуєш потому сидіти без нього. І поки ти дивишся шоу: оффлайн чи онлайн

І поки сидиш у зручній комунальній коробці

Це все не про тебе, але про всяк випадок знай:

Що поки ти тиснеш на мишку, тут тиснуть на хлопців Димлять барикади. І йдуть тисячі громадян

На диво-ялинку, в свята по-спартанськи убрану.

Майдан вимерзає, але не вмирає Майдан.

Скажи, чи чекати тебе на граніті Майдану? Палають серця і стоїть над Грушевського чад

І стяг український під небом тремтить переможно.

А тих, хто із чорних портретів суворо мовчать,

Навіки герої, яких забувати не можна. Як речі звичайні по-іншому бачаться тут.

І слово просте набуває подвійного змісту.

Вогненні півонії в бочках ночами цвітуть

І чуєш, як грають Шопена твої екстремісти. За правду, свободу, за чесні і рівні права

Виходь у життя і нехай Україна повстане.

Це більше не гра у ретвіти, репости й слова.

Виходь на майдан, за майдан і заради майдану! І буде штормити, та нас ці вітри не знесуть.

І сніг у мішках, хай би що, до весни не розтане.

Є правда єдина, неписана істинна суть:

Ти крапля, що може зробити нас всіх океаном. Усе неможливе сьогодні перейде межу.

І доля ще буде до мене і зла, і ласкава.

Але я виходжу на площу, але

я кажу:

Слава Україні – Героям слава!

Оксана  БОРОВЕЦЬ

 

***

Мальчиков кладут рядком. Прям на мостовой

Мальчиков

укрывают

флагами.

С головой.

Не вой, дура, говорю, твой – живой. Живой.

Он такой же, как они – тоже рвется в бой.

Долго трубку не берет. Но не вой.

Не вой.

Мальчиков кладут рядком. Прям на мостовой.

Лиц не видно. Не смотри. И не вой. Не вой.

Твой такой же – как они – на передовой.

Разбирает мостовую по кускам.

Живой.

Мальчиков выносят строем. Траурный конвой.

Не считай. Зажмурься. Помни, Бог с тобой.

Он придет. Под утро. Мятый и

седой.

Ты отпустишь снова. Просто жди.

Не вой.

Ольга КАШПОР

 

***

Майдан… з Героями іде прощання…

Тисячі людей зібралися в цю мить.

Для когось на землі вона передостання,

А хтось в землі сирій вже мирно спить… Вже не побачить батько, не зустріне мати…

Живого сина в світі більше вже нема…

Прийшли у путь останню проводжати

Своїх Героїв… вічная їм честь й хвала…

Ридають всі… не стримати гірку сльозу…

Покотились сльозі по щоках і обороні…

Сотники, що полягли,- не встануть з сну,

Не посивіють у майбутньому вже скроні…

Не побачить дівчина ще юна і кохана

Героя свого на яву, а тільки в сні…

А когось вже не побачать діти й мама…

Когось дружина не побачить… ні…

Не збудуться мрії заповітні та бажання…

Хтось одружитися хотів, а хтось дітей,

Розбили вщент усі надії й сподівання,

Кулі, що були вийняті з голів й грудей.

 Назар ГУЗІЙ

***

Доживите за нас.

По минуте, по вздоху,

каждый,

По удару сердечному, по

поцелую, по сну,

Мы бы сами еще, только мы не смогли однажды,

Бросить девчонку трупы

тащить одну… Долюбите за нас.

Наших маму, детей,

невесту,

Додарите цветы,

доскажите ребенку стих,

Мы и сами бы… Правда, стоять не смогли на месте,

Когда прыгнул под пули

этот юный, красивый

 

псих….” Доскажите за нас.

Не молчите, хотя бы

слово..

Ведь наврут, наворотят,

перепишут и там и тут,

Мы могли бы без вас, просто пули летели снова,

И хлестали по нас,

выбирая, кого убьют… Дорастите до нас.

Понемногу, по

милипрозренью,

Дотянитесь до плеч,

ухватитесь за них сильней,

Мы могли бы стоять, но от снайпера нет спасенья,

Нас спасал только Бог и

пробитые спины друзей…

Вы увидите нас, замерев

на Майдане…  это

Не живые идут… это мы,

опустив щиты,

Возвращаемся к вам,

отогнав озверевший “Беркут”,

Чтоб навеки занять на

Майдане свои посты…

Василь Зима

***

Вони дивилися в небо,

У небо – високе-високе…
Відкриті здивовані очі:
– Невже це кінець? Кінець!
Вони дивилася в небо…
Підстрелене серце тріпоче
Христос у багряній тозі
Терновий кладе вінець.

Вони дивилася в небо…
А небо – таке ласкаве
А сонце таке погідне,
Немов поцілунок весни.
Вони дивилися в небо –
Стелився обрій кривавий.
І руки чиїсь привітні
Торкнулись повік, мов сни.

Вони дивилися в небо –
А там Україна голосить,
А там мліє рідна неня
Й така молода жона.
– Не треба, не треба, не треба!-
Синочок маленький просить.
Але закотилося сонце
і згасла навіки весна…
Марія СТЕЦИК, 20.02.2104 р.

***

Я – мальчик.
Я сплю, свернувшись в гробу калачиком.
Мне снится футбол. В моей голове – Калашников.
Не вовремя мне, братишки, пришлось расслабиться!
Жаль, девочка-врач в халатике не спасла меня…

Я – девочка-врач.
Я в шею смертельно ранена.
В моём городке по небу летят журавлики
И глушат Wi-Fi, чтоб мама моя не видела,
Как я со своим любимым прощаюсь в Твиттере…

Я – мама.
О фартук вытерев руки мыльные,
Звоню на войну я сыночке по мобильному.
Дитя не берёт! Приедет, − огрею веником!
«Его отпевают», − слышу ответ священника…

Я – батюшка.
Я собор свой открыл под госпиталь
И сам в нём служу медбратом, помилуй Господи!
Слова для души, что чреву – пуд каши гречневой:
За это крестил поэта я, пусть и грешен он…

Я – просто поэт.
Я тоже стою под пулями.
Кишка, хоть тонка, как лирика Ахмадулиной,
Но всё ж не настолько, чтобы бояться красного:
Нужнее стихов сегодня – мешки с лекарствами…

Я – старый аптекарь.
Мне бы – давно на пенсию:
Сидеть и блаженно пялиться в ящик с песнями.
Но кончились бинт, и вата, и маски вроде бы:
Начальник, пришли термальной воды для Родины!

Я – Родина.
Я ребёнок − и сплю калачиком.
Назначенный государством, ко мне палач идёт,
Из недр моих вырыв мрамор себе на логово:
Налоговой сдал налог он, но Богу – Богово.

Я – Бог.
И я тоже − Папа. Сынок Мой Ласковый
У дауна в классе детский отнял Калашников.
Сказал, мол: «Ни-ни!» − и прыгнул без парашютика…

Спи, золотко.
Спи, Мой Мальчик.

Я Воскрешу Тебя.

 Евгения БИЛЬЧЕНКО

 

***

Пливуть гроби по морю, як човни –
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах застигає кров,
а потім б’є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів – плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану – в небо. В лицарі – зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть…
Героям слава – вписано у серці.
Мар’яна САВКА

 

***

Нема Петрові, ключнику Раю

Спочинку сьогодні.

Дружними лавами стала при брамі

Небесна сотня.

 

Руки тремтять, але мить ще – і радо

Він їм відчинить.

– Звідки ж вас, діти, стільки багато?

– Ми з України.

 

Рай зустрічає. Дерева спілим

Плодом частують.

Вони ж минають тих, що зустріли –

Далі простують.

 

Перед Престолом схиляють чола –

І на коліна.

Горять при ньому свічі любові –

Жертви нетлінні.

 

І в тиші голос цілющим єлеєм

До них схилився:

– Діти, моліть і далі за неї –

Бій не скінчився!

Ольга ТКАЧ

 

 

Лютнева елегія

нині муза -оця медсестра

із пораненням в шию

на майданівських зимних вітрах

на війні для якої пора

й наші крила пошили

 

і студент що убитий лежить

вже в небесній перині

музо нині мені підкажи

і потримай медичний зажим

в цій смертельній годині

 

у навиліт пробитих серцях

у розірваних шлунках й легенях

ну ось музо і ти вся в синцях

янгол смерті тримаючи цвях

переписує всіх убієнних

 

хто волоче поранених вбік

й сірником до запалу черкнув

бачу як ще продовжує бій

розриваючи плащ на собі

двохсотлітній Шевченко

21 лютого 2014

Василь МАХНО

Пам’яті тих, хто перелетів у вирій іншого світу так несподівано, що ми досі не повірили, що їх нема. Тих, хто знає про святість землі , тих, кого ми називаємо Ангелами, хоча ще вчора вони були звичайними людьми…

 

В тривозі сон не пустить голова,
Виходжу в ліс, порожній і подертий,
Печуть мене, печуть мої слова –
Ну чисто так, як на порозі смерті…

Чорніє стовбур, шаркають вітри –
Заходить сила просто через ступні,
І дивиться, хтось дивиться згори –
Такий далекий і такий присутній.

Я ношуся, бо чую той вогонь,
Беру перо і пробую писати,
Підходить ватра до самих долонь –
Пора, напевно, думку відпускати.

Вогнем, чорнилом, криво й від руки –
Писали всі, а читано чи буде…
Тріскоче ніч, випалює думки –
Записую – бо з ніччю і забуду…

 

***

 

Чорна гадка – перша мітка:
Сокотиси, душко –
Передерта ніч-верітка
Не пускає в лужко.

Йой не спитси – йой тривожно,
І не гріє ватра,
Си ківає думка кожда:
Шо то буде завтра…

Я на травах сни настою –
Стане голосити.
Лиш під образом постою,
Щиро му’ просити:

Най крізь ніч тікає напасть,
Най щєзає, темна…
Гірка думка – дивна слабість,
Але й ця перейде….

 

***

Ти відмолиш цю ніч –
Підбери лиш слова для молитви.
Під хлипаннями свіч,
Під солоним стіканням жалю,
Ти відродиш життя,
Ти зупиниш затяту гонитву,
Перша зірка – свята,
Помолюся і я, бо люблю…

Капка воску на дні –
То вогонь доїдає опівніч,
У сусіднім вікні
Також молиться чиясь дочка…
Отче наш, захисти,
За колючими стеблами гніву
Буде жито рости –
Їх насіє шершава рука.

 

***

Вдови старіють раптом –
Від якоїсь хвилини перестають бути просто жінками
І зживаються зі своєю втратою,
І від того стають трохи сивішими – як світ.
Як дерево, яке тримає на кронах небо –
А небо так само сиве.

Відтоді вдови більше не старіють –
Їхня суворість не підпускає до них час,
Вони лишаються поза ним.
Інші поглядом, ніби роздивляються цей світ наскрізь,
До самої душі,
А може силкуються побачити хоч на трохи той світ –
Інший, той, що забрав і тримає їхніх.
Той, що кличе звідси по одному –
А де потім діває? …

Коли звідси хтось іде зовсім молодим,
Його називають ангелом.
Він перелітає з одного світу в інший,
Але в польоті завмирає
І дивиться, довго дивиться на ту землю, де багато його рідних –
Тих, що оплакують його, називаючи ангелом –
Вони ще люблять.
Людей не розлюбиш від того, тільки, що вони померли –
І не забудеш ще довго.

Вдови багато думають –
Ніби складають слова молитов,
Аби заговорити до чоловіка,
Аби йому на тому світі було тепліше –
Та й аби відмити в купелі молитви.

Вдови старіють раптом –
Особливо якщо раптом стають вдовами –
І такими вже і лишаються –
Спокійними і сумними, як світ,
І трохи сивими…

 

***

В цьому світі вітри –
Так розбурхано все, як на хвилях…
В цьому світі гроза –
Вимиває старі порохи,
Поливає згори,
Насипає води аж по схилах –
І дощівка-сльоза
Витікає за цебер верхи.
Нахлипається світ
І лягає в траву, як в долоню,
І чистісінький день
Розправляє біляві квітки…
Легкокрилий політ,
І роса – аж терпка і холодна,
Я ступила лишень –
А студеним пройшло до руки.

Світ відмився. В дощівці.

 Іванна СТЕФ’ЮК

Над Віслою
пливуть тумани
в годину ранню
восени.
Морозу візерунків
плями
розсипалися
по вікні.

Над Віслою
висять тумани
розтанув берег
в молоці.
Й пустелю білу
розтинають
лиш міст, і веж
мостові.

Над Віслою
стоять тумани
своєї тайни
бережуть.
Що під мостами,
між берегами
два чорних лебеді
живуть.

Богдан СОЛЬЧАНИК, 2009

 

Богдан Сольчаник (25.07. 1985, Старий Самбір-20.02 2014, Київ), науковець-історик, викладач УКУ, громадський діяч. Герой України. Вбитий снайпером на столичному Майдані.

Присвячено Майдану

Не хочеться мені на цьому світі ось так жити,
Щоб на Майдані помирали люди!
Не хочеться, щоб влада та була така жорстока
Не хочеться, щоб снайпери і беркутці вбивали молоденьких хлопчаків.
Я молюсь:” О Господи,помилуй тих людей,що на Майдані!
Та певно не доходять до Нього молитви мої, я ,певно, погано прошу:
“О Господи, прости гріхи мої, помилуй тих, хто на Майдані!
Нехай наш президент підпише ту угоду за ЄС
Нехай піде він у відставку!”
І буде мир, і буде мир, там на Майдані не будуть гинуть хлопчаки,
Яким всього сімнадцять років!
Ось тече моя сльоза, вона усе вам розповість.
Тече сльоза, кінчається строфа
Не знаю я, чого ще написать.

Христина СИЧЕВСЬКА, 11 років, Дрогобич

 

***

правди не хоче знати ніхто
правди ніхто не може знати
бо різних правд є десь зо сто
а може й більше набагато

а кривда завжди ходить одна
хоч імена міняє радо –
а то Чума а то Війна
а то Образа або Зрада

та жодне з них не увійде
в святий перелік днів суботніх
де мед і кисень і т.д..
де сотня правд – в небесній сотні

Юрко ІЗДРИК

***

А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров´ю перемішана сльоза….
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог,побачивши загін:
Спереду – сотник ,молодий,вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній-сивий-сивий..
І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

Людмила МАКСИМЛЮК

21 лютого 2014 року

Казав чоловік: мені не бачити сонця,

І дітей зустріну лиш біля могили.

У тілі моєму – свинець і стронцій¸

Але смерть мене не зупинила.

 

Його питали: якого чорта?!

Чому тобі не сиділось вдома?

Ти ж ніби людина другого сорту,

Тебе ж роками борола втома?

 

А він на це: страх пече і душить,

І від безсилля мене все боліло.

Крім зброї, у нас є мрії і душі.

Людина складається не тільки з тіла.

 

Режим стріляє в потилиці й спини,

Убивають людей мисливські гвинтівки.

А все, що ми можем – палити шини.

Україна бере початок з бруківки.

 

Цвітуть на Майдані смерті тюльпани,

Тріпочуть на вітрі криваві знамена,

Вогонь облизує трупи і рани.

Україна бере початок із мене.

 

І знов питали: як снайпер поцілив,

Як куля знайшла тебе в тьмі вечоровій?

Він відповідав: Я приїхав із Сміли.

В мене серце світиться від любові.

 

Я не був героєм і хотів лише жити,

Але пульс зупинився від пострілу ката.

Навіть мертвим я не покину битву,

Я й з неба вам буду допомагати.

 

Лиш не зупиняйтесь, вставайте, боріться,

Не може тривати вічно облога!

Нас не зупинить жодна міліція,

Єдиний наш вихід – це перемога!

 

Андрій ЛЮБКА 

20лютого 2014 року

 

Зібрав та упорядкував Леонід ҐОЛЬБЕРҐ