І все ж півострів і нині – наш. Це яскраво засвідчує ориґінальна виставка чернігівської мисткині, давнього друга Дрогобиччини Олени Грицюк-Загреби та її відкриття.

Ось як в збірці, нещодавно виданій, у вірші, дедикованому сину Арсенію написала сама авторка:

Мираж росы – слюда,

Цветок мечты – бессмертник.- Вернёмся ли сюда?

– Вернемся мой наследник.

 

И каменный уступ,

И горный заповедник.

Ещё мы будем тут?

– Мы будем, мой наследник.

(«Гора Кок-Кая).

В Дрогобичі Олена Грицюк виставляється вдруге: два роки тому представила на суд наших краян, небайдужих до мистецтва, свої акварелі. Серед них було й зображення будівлі Палацу мистецтв музею «Дрогобиччина» («вілла Б’янки», за висловом профессора Владислава Панаса), де й сьогодні презентує свої роботи…

На нинішній, відкритій учора представлено графіку, здебільшого книжкову, талановитої мисткині. Інспірована вона власне враженнями від кількоразових мандрівок на кримську землю, до старовинної Кафи (Феодосії) та оспіваного багатьма поетами та художниками леґендарного Коктебелю.

Графіка – вельми витончена, майже повітряна, виконана прецизійно. Тут дається взнаки, що авторка – визнаний у Вкраїні архітектор, цікаві, модерні проекти якого зреалізовано в багатьох містах і реґіонах.

А ще наша гостя – відома поетка, бард, лавреатка багатьох всеукраїнських і міжнародних фестивалів та конкурсів, член правління Чернігівської обласної організації Національної Спілки архітекторів України.

Якщо людина талановита – вона талановита в усьому. Власне це стосується й Олени Грицюк, багатогранність і рінобічність творчої натури якої просто вражає і викликає захоплення та подивування, хто має щастя знати і творчість її, і саму мисткиню.

Представив малярку та поетку науковий працівник «Дрогобиччини» Іван Дудич. Відтак слово взяла героїня заходу.

Спершу розповіла про себе. В родині Олени та й у ній самій переплелися дві кульутри (мама – з Уралу, батько – з Волині) й це, звісно відбилося на творчому єстві мисткині та її пошуках. У віршах вона – білінґв, що не так уже й рідко трапляєтьс в нас. І однаково вправоно володіє обома мовами, й її теж легкі, чутливі та графічні вірші, заворожують.

Говорила Олена про Крим, зокрема давнюю столицю справджього духу Коктебель, про великого Максиміліана Кірієнко-Волошина, одна гілка рождини якого вде свій початок з Запорозької Січі. Був він не лише визначним майстром поетичного слова й неперверешеним акварелістом, а щей  людиною, для якої не існувало різниці між людьми, не було влади тощо. Був кришталево порядним і готовий був надати допомогу будь-кому, хто потерпав віж найменшого утиску чи несправделивости. Тому (про цей випадок теж нагадала Олена Грицюк) в роки громадянського протистояння міг одночасно в різних приміщеннях свогого помешкання переховувати і «білих», і «червоних», адже завжди був понад усім цим.

І власне як малярку, що – тільки графічно – змальовує Крим – надихає чернігівську майстриню і Волошин, і його друг Костянтин Богаєвський. Недаремно презентована на вернісажі нова поетична збірка Олени Грицюк мсає назву «Кіммерийские химеры» (Харків, «Слово», 2013). Книга – як особистий щоденник, сповнена цікавих спостережнь та особистих вражень У поезіях та авторських ілюстраціях до неї (ця графіка й предаставлена на виставці) виринають зувучні й давно вже символічні топоніми унікального Коктебелю та Карадаґу: мис Хамелеон, Сердоликова бухта, Сюрю-Кая, Кок-Кая, а ще тут вельми поетичною і барвистою постає стародавняя Кафа. І графіка з поезією справді доповнюють одна одну, збірка – як єдине ціле, й вірші з неї аж ніяк не «відірвати» від тонких і чітких малюнків Олениного пера. Та все ж центральний персонаж, мабуть, таки отой дивовижний таємничий гірський масив Карадаґу, де останній притулок знайшов найвидатніший його співець Макс Волошин.

І одразу стає зрозумілим, що ця не лише присутністю військової (донедавна) частини чи тим, що тут найглибша морська западина відома ця місцина…

А ще неподалік – і Феодосія, і Судак, І Новий Світ. Манить багатьох мандрівників і Енотека Ккотебелю, де неодноразово бувала й наша гостя.

На виставці презентовано також графічні роботи, котрими Олена проілюструвала збірку поезій відомого автора Володимира Ільїна «Homo Caradagus (Відгук)”  (Киїів, «Юніверс», 2013).

Книга – теж двомовна. Й теж – наскрізь просочена чудесами та духом коктебельсько-канарадгського мікрокоосму. Й дуже вдало добрала Олена Грицюк ілюстрації до збірки свого коллеги й товариша.

До речі, Володимир Ільїн щей  відомий перекладач та популяризатор української поезії. Два роки тому дрогобицьке «Коло» в «Бібліотеці ґазети «Майдан» видало російською мовою збірку ґеніяльного Ігоря Римарука «Доброе имя твоё» в перекладах Ільїна у співавторстві зі знаменитою авторкою “Майдану” Наталею Бельченко (упорядник Лариса Андрієвська-Римарук).

Вірнісаж супроводжувала гарна інструментальна музика, що була суголосна віршам, що читала авторка ( скрипка Ольга Шипіта, гітара – Ростилав Шипіта).

Читала Олена поезії переважно з «Кімерійських химер», але не лише, також і з двох попередніх, зокрема – з «Казок для дорослих» та «Мандрів за щастям». Ознайомила присутніх і зі своїми рядками,присвяченими Дрогобичеві (нині ми вже вдруге публікуємо їх), а також з дитячими віршами. Й це невипадково – відкриття віситавки й зустріч з Оленою Грицюк проходила в Дрогобичі напередодні Міжнародного дня дитячої книги. Ось одна з тих поезій, також присвячена Арсенію, синові авторки:

Бормотушки,

Бормотушки

Пусть Арсюшке

Нежат ушки.

На лягушке-

Поскакушке

Прыгай

прыгай,

прыгай,

слушай.

Дрогобич
Ти вернеш мені силу Дрогобич,
Як дитина моя, що спить,
Що майбутнім незнаним снить,
Ти мене знову сильною зробиш.

Нерозгаданий – ти розгадав,
Як снаги і любові прагну,
Розказав мені мою правду
І підтримку витримать дав.

Що віддати тобі навзаєм?
Потріпочують мої крила:
Я би летом серце розкрила,
Але вилічу в леті своїм.

Ніжним поглядом ти передрік:
Залишається пані Надія,
Що скарбами ми володієм
Зустрічатись хоча б раз на рік.

Трускавець-Дрогобич
– Церкви, заводи і тюрма?
Так то і є отой Дрогобич?
Я вполювала іншу здобич –
То Бруно, Ґотліби і тьма
Дворів із вітражами,
Де візерунки сторожами
Чатують крок, чатують зір.

На кожній вулиці Франко
Повз плечі спогадом проходить,
Підказує – оце Дрогобич
І навкруги є міст кілько.
– Знов синагоги, Бруно, Ґотліб –
Всіх перехожих знає Ґольберґ,
А от мене із них ніхто.

Церкви, заводи і тюрма?
Так, рідні церкви дерев’яні,
А у старої солеварні
Століть тут повні закрома.
Годинник ратушної вежі
Одміряв часу мені межі:
– Їдь в Трускавець, тобі пора.
– Чи я вернусь іще на Панську?
– Спитай Надію Кікту, пані,
А, може, скаже Котермак.
13 березня 2012 р.

На завершення зустрічі присутні побачили графічні роботи до нової книги, яку Олена готує до друку. Це – потрети її старших коллег-літераторів Святослава Хрикіна, Валерії Богуславської, Юрія Каплуна.

А заключним аккордом прозвучав найновіший вірш чернігівської гості, написаний Трускавці, де Олена Грицюк сьогодні відпочиває разом зі своїм нащадком.

Запрошення

Приходь же до мене

Копати могилу,

Щоб у тій могилі

Ти й загинув.

 

Хоч землі Криму?

А хочеш – Полісся?

До смертного хрипу

Нею наїсся.

 

Ось землі нашої

Міцні обійми

За царські замашки,

За всі твої війни.

Я ж тебе трактором

Сучого сина,

Щоб імператора

Не було й спомину.

 

Світлини автора