По-перше. Ніхто з нормальних (психічно здорових) людей не конструював “міт Небесної сотні”. Ніхто також не хотів померти і не бажав смерті загиблим на Майдані. Небесна сотня – не міт. Це жертва. Свідома і страшна. Якщо з неї і народиться щось таке, що можна буде означити як “міт”, це аж ніяк не можна буде нічим витіснити. Принципово. Як не можна витіснити з чеської свідомості Яна Палаха чи Єжи Попєлушка зі свідомості польської. Небесна сотня – поза дією медійно-інформаційних технологій. Люди вмирали за свободу нашої країни. Танці з бубном і маніпуляції навколо Небесної сотні неприпустимі.

По-друге. За що вмирали люди в одеських профспілках? Заради чого або кого принесли себе в жертву? Всі подібні медійно-інформаційні технології для витіснення чогось звідкись спрацьовують лише у випадку свідомості уярмленої – мітами і легендами, фальшивими уявленнями та шаблонами. Якщо хтось і справді захоче зрівняти ці жертви у свідомості людей, це справа лише їхнього інформаційного поля і їхньої системи цінностей. В нас інша система цінностей. Бо померти за свободу своєї країни та її майбутнє й померти в цій країні або за чужого царя, або за історичні травми, або взагалі невідомо за що – це події різної ваги. Якщо ж вони померли взагалі лише для російської телекартинки або виправдання відплатних дій – то це сатанізм, зло в чистому вигляді. Але чи вперше ми стикаємося з таким сатанізмом? Невже насправді важливо, що на цю тему скажуть Кісєльов і Мілонов? А може, вже варто перестати цим цікавитись?

По-третє. Міт – це те, що має властивість повторюватись. Ніхто не бажає повторення і продовження загибелі Небесної сотні. Ніхто. Жодна психічно здорова людина. Навпаки. Небесна сотня мала би стати жертвою, яка “викуповує” українців з історії страждань і неволі. Стати крапкою у національно-визвольній боротьбі й початком вільного життя. Тому поки ця крапка не стоїть і рахунок Небесної сотні ще не закритий, вона й далі є нашою реальністю, відкритою раною.

А загиблих людей із одеських профспілок треба жаліти. І молитися за них. Хто вміє і знає, як це робиться. Не думаю, що хтось із нас бажав їм такої долі.

Я не люблю терміну “міт”. Не люблю мітотворців і жонглерів мітами. Хочеться якось по-іншому. Без цієї ганебної “ловкости рук” і політичної проституції. Принаймні треба цього прагнути.

 Андрій БОНДАР