Роман Губа, студент четвертого курсу українського відділення філологічного факультету Донбаського державного педагогічного університету, в Слов’янську працював журналістом місцевого Інтернет – порталу «Slavinfo». Романові репортажі, новини, інформації, журналістська робота «на передовій», дозволили достовірно інформувати українців про події у місті Слов’янську. «До подій у Києві («Євромайдан» – авт.) працювати у промислово-курортному місті на Донеччині було більш-менш комфортно, зручно та безпечно. Однак потім все змінилося.

– Дивно, але багато людей, яких я знав дуже добре, теж стали іншими.. Політичні події в державі дуже швидко стали визначальними у між людських стосунках. І це дуже небезпечно. Так як наш портал займав проукраїнську позицію, особисто я неодноразово отримував погрози від місцевих «антимайданівців». Мене звинувачували в «викривленні» подій, в роботі на «хунту» і. т. ін., за вже відпрацьованим «сценарієм».

На одному з проросійських мітингів мене було названо «свободівцем-провокатором» , й мене довелося рятувати місцевим міліціонерам від реальної загрози здоров’ю, а, можливо, і життю, – розповідає Роман.

Він залишив  Слов’янськ після подій 12 квітня, коли озброєні люди захопили міський відділ міліції, управління СБУ та міську раду.

– До середи, 16 квітня, я намагався працювати, не видаючи себе. До барикад мене не допускали, але у місті я міг вільно ходити вулицями. У цей самий час багато співпрацював з різними теле- і радіостанціями задля поширення об’єктивної інформації про події у місті. Ввечері, 16 квітня я вийшов зі своєї кімнати у гуртожитку, та пішов до подруги. Як пізніше виявилося – це мене і врятувало, бо за десять  хвилин до  гуртожитку ввірвалися десять (за іншою інформацією – 13) озброєних міліціонерів та «бійців самооборони». Їх метою був мій арешт. На щастя, я зміг сховатися і безпечно досидіти до ранку. Молодики з «самооборони», не знайшовши мене, забрали усю мою оргтехніку та рюкзак із грошима та документами. Коменданту гуртожитку вони повідомили, що їх я можу отримати у місцевому відділі СБУ, де утримують усіх «інакодумців». ..

Зранку я зайшов у кімнату, узяв пальто та поїхав з міста. В цей час думки були лише про одне – виїхати туди, де ще майорить наш прапор, тому зараз я знаходжусь у Львові. Сьогодні мені складно сказати, чого насправді хочуть слов’янці та взагалі мешканці Сходу України. Багато хто повторює, як мантру слова «референдум», «федералізація» , хоча насправді не надто розуміють  значення цих слів. Як папуги – повторюють і все.

Дехто вважає, що федералізація допоможе втримати гроші у реґіоні, бо досі живий міф, що Донбас годує усю Україну.

 – Хто ж насправді ці озброєні радикали: місцеве населення чи «зелені чоловічки»?

– Більша частина сепаратистів – місцеві, та керують ними власне так звані «чоловічки». Серед них є як мешканці східного регіону, так і росіяни.

 – Романе, твоє особисте ставлення до подій в Слов’янську?

– Особисто я завжди підтримував українську позицію і те що відбувається зараз у місті для мене є неприпустимим.

 – Захід і Схід все-таки має деякі відмінності. І це не лише географічне розташування. Що на твою думку відрізняє мешканців Львова чи Дрогобича, від мешканців Слов’янська, а що найбільше єднає?

– Відмінностей вистачає. Мешканці цих міст належать до різних релігійних конфесій, часто обстоюють цілковито відмінні  позиції. Але я впевнений, що існують і фактори  об’єднання – усі ми хочемо жити у чесному світі та злагоді. І багато з нас, особливо молодь, прагне  жити саме під українським прапором.

 – Чи маєш злість на цих людей? Вони ж фактично можуть відібратиу тебе домівку??? Ти ж не повернешся назад якщо там буде референдум і приєднання до Росії?

– Звісно, я обурений тим, що сталося. І додому маю намір  повертатися тільки у разі наведення порядку. Українського порядку.

– Тобі справді  довелось отримати надто  дивний досвід: відчути у власній державі страх за своє здоров’я через те, що ти не хочеш чужого й маєш природнє та адекватне  бажання мешкати в Україні.

– Це дуже неприємне відчуття. Все життя був українцем, навчався в українській школі і в один момент став «прєдателєм Юго-Востока». Серед протестувальників вистачає людей різного віку. Вони прагнуть до Росії, бо оброблені кісельовсько-сурковскою пропагандою через російське телебачення. Якась частина з них завжди були українофобами і тепер висловлюють свої відверто й голосно.

– Але чи вся справа в пропаганді? Людина ж має голову, повинна мислити, думати, розбиратись. Я особисто не дуже вірю в те, що справа лише в пропаганді, чи може я помиляюсь?

– Треба розуміти, що Донбас «обробляли » усі 23 роки. Зрозуміло, що питання не лише в ТБ, але також було відсутнє нормальне патріотичне виховання. Ті, хто мислять і розбираються, – не стоять на барикадах.

– Як ти можеш оцінити події які зараз відбуваються у Слов’янську та на сході країни загалом? Чи тримаєш ти контакт із друзями які зараз там і про що вони тобі розповідають? Які настої у людей?

– Мені складно оцінювати події, що відбуваються у Слов’янську, але можу сказати лише одне: місцеві мешканці поки що не відчувають жодних реальних результатів АТО. Місто залишається під контролем сепаратистів, а барикад стає у все більше. Магазини майже не працюють, а в тих що працюють – відчувається брак товарів. Так, контакт із друзями тримаю. Так як більшість із них за Україну – то поки що ситуації їх зовсім не тішить… Настрої інших людей різноманітні, але проукраїнську позиції проголошувати ще досі надто небезпечно. Вважаю, що у таких кризисних ситуаціях уся Україна має об’єднуватись проти спільного ворога, попри різницю в поглядах та старі конфлікти. Сьогодні ми маємо усі разом привести країну до ладу. Україна обов’язково переможе…