Майдан: Щойно увійшли ми в новий, уже 2010, рік. Що міг би Ти сказати про рік попередній і про те, на що можемо сподіватися в новому?
Юрій Андрухович: Це вимагало б серйозного аналітичного розслідування. Мене зараз, у розпал святкувань, на нього якось просто не тягне. Тому зовсім коротенько: попередній рік був цілком непоганий – у всіх відношеннях. Хоч як дивно, навіть у політичному. І якщо так виглядає економічна криза, то нічого, можна і з нею жити. Тож про сподівання в новому році найкраще сказати за давнім українським звичаєм: аби не гірший. Така собі наша постійна національна програма-мінімум, національна мантра.

Майдан: Поет: що це за феномен? І яке його місце в суспільстві, соціумі?
Юрій Андрухович: Ого, який у Тебе розмах! Гаразд, спробую все-таки напружити дещо втомлену першим етапом святкування сіру речовину. Поет? Це поняття не піддається жодним узагальненням. От я хотів, наприклад, почати відповідь з того, що справжній поет мовляв – це суспільний аутсайдер, і це правильно, так має бути. Але ж це зовсім необов’язково так, правда ж? І те, що сьогодні в нас соціум перестав прислухатися до поетів, це ж ніякий не присуд, а лише тимчасовий діагноз. У своїх дотеперішніх практиках я весь час намагаюся знайти для себе такий коридор чи, краще сказати, грань, по якій я можу рухатися у власному вільному, себто автономному режимі. Чого в ньому більше – асоціальності чи соціальної заангажованості? Я не беруся цього зважувати.

Майдан: Мистець узагалі: якими мають бути його стосунки з державою, владою, суспільством?
Юрій Андрухович: Найкраще, коли майже ніяких. Це я знову почав, не подумавши, вибач. Давай розкладемо це на частини. З державою? Мінімальні. На рівні прав та обов’язків громадянина, викладених, скажімо, в конституції. З владою? Отут це той випадок, коли найкраще сторонитися. Що цивілізованіша влада, то менше вона потребує поета. Найбільшу потребу в поетах мають тоталітарні режими. Тепер третій компонент Твого запитання – суспільство. Зрозуміло, що мистець так чи сяк від нього залежний. Тобто я хочу сказати, що можна цілком унезалежнитися від влади, майже унезалежнитися від держави, але навряд чи можливо від суспільства. Тим більше, що природа мистця налаштовує його на діалог, він хоче і мусить мати відгук, відповідь на те, що робить. І запит він мусить мати, соціальний запит.

Майдан: Що нового після „Таємниці” з’явилося в Твоїй творчости? Що видано? Що написано, над чим майстер Андрухович працює нині?
Юрій Андрухович: Дякую за «майстра», перш усього – це аванс. В Україні я після «Таємниці» не видав фактично нічого нового. Я досить лінивий майстер, як Ти міг зауважити. Хоч усе-таки майстер начебто. З’явилося кілька книжок, але то перевидання деяких давніших текстів. Зате цього року сподіваюся відразу кількох прем’єр. Побачимо, що з того буде. Я зараз у самому розпалі роботи над «енциклопедією моїх міст», тож не хотів би знову про неї розповідати. Бо вже пора не розповідати, а дописувати і видавати.

Майдан: Минулоріч ти зреалізував два нові проекти – „Самогон” і „Цинамон”. Розкажи про них і твою співпрацю з польською групою „Карбідо”.
Юрій Андрухович: Ні, «Самогон» ми вперше видали – польську версію – ще навесні 2006 року, українська ж побачила світ позаминулого. Українська завжди відстає за часом, бо у нас значно складніше, ніж у Польщі, знайти на такі речі видавця – неформат. А ми дуже «форматна» країна, як ти знаєш. «Цинамон», знову ж таки польська версія, побачив світ півтора місяця тому. І я маю велику надію, що цього року вийде й українською. Обидва альбоми досить різні. Я в них як поет інакший. «Самогон» – це новіші за часом написання вірші, переважно зі збірки «Пісні для мертвого півня». А «Цинамон» – давніші, з «Екзотичних птахів і рослин». Щодо музики, то польська критика віднесла все це до пост-року, це таке поняття, яке означає страшенно багато і нічого водночас, щось на зразок «шатокуа», як пожартував би мій друг Сашко Бойченко. Ні, насправді це надзвичайно цікаві і добрі музиканти, дуже амбітні й іновативні, мені пощастило, що ми одного разу зустрілися і почали працювати разом, це стало якоюсь такою вельми своєчасною пригодою мого життя.

Майдан: В „Дванадцяти обручах” Ти багато пишеш про Дрогобич, місто до певної міри є героєм Твоєї прози. А що тут від реального Дрогобича. А що народжено письменницькою уявою?
Юрій Андрухович: Та ні, я відносно мало знаю Дрогобич. Досить сказати, що вперше тут я побував лише восени 2007 року. Це при тому, що живу у Франківську. Так що Дрогобич у «Дванадцяти обручах» виникає радше лише у зв’язку з Бруно Шульцом. Він з’являється там, якщо не помиляюся, на початку 6-го розділу тієї фіктивної біографії Антонича, де я «нічтоже сумняшеся» намагаюся звести Антонича з Бруно Шульцом.

Майдан: Ким є для Тебе два видатні художники слова Богдан Антонич і Бруно Шульц? Чи можна проводити між ними паралелі?
Юрій Андрухович: Паралелі можна відшукувати завжди. Література – це суцільні паралелі, вона вся на паралелях і тримається. Антонич і Шульц? Вони передусім сучасники, що мешкали зовсім поруч, у тій же державі, при тій же владі, в тому ж суспільстві. Але фізично, здається, не перетиналися, а мені так цього б хотілося, бо для мене вони обидва є постатями не тільки надзвичайно важливими, але й досі незбагненними. Тож я дозволив собі познайомити й потоваришувати їх у «Дванадцяти обручах».

Майдан: Як оцінюєш нинішній стан вітчизняної культури й що Тебе в культурних „процесах” не влаштовує?
Юрій Андрухович: Попса, звичайно. Її повсюдність. Це виключно пострадянське явище і воно досі тримає вкупі цю радянську імперію. Ні, звичайно, поп-культура домінує в усьому світі, це ніяка не драма, на те й демократія, щоб переважна більшість «споживачів» зробила свій культурний вибір на користь поп-культури. Але наша біда в тому, що ми тут в екс-СССР навіть не маємо можливості цього вибору, нам не пропонується, а нав’язується лише попса.

Майдан: Не так давно в Інтернеті з’явилася Твоя фотосесія в образі бомжа. Що це?
Юрій Андрухович: Це чергова частина авторського проекту мого приятеля Ростислава Шпука, він робить фотосесії з письменниками в образах бомжів для такого львівського часопису «Просто неба». У нього вже відбомжували своє Тарас Прохасько, Іздрик, Володя Єшкілев, моя донька Софія. Дійшла черга й до мене. Звичайно, мають рацію ті, хто стверджує, що якоюсь мірою це висміювання гламуру і попси. Але ширше коментувати цього проекту я не можу, бо він не мій, це робота іншої людини, а я лише матеріал у ній.

Майдан: Знаю, що збираєшся на черговий Шульцфест до Дрогобича. З чим їдеш до нас і що означають для Тебе Дрогобич і Шульц?
Юрій Андрухович: Так, це має бути зокрема наш із «Карбідо» концерт – «Цинамон»з додатком «Індія». Адже два роки тому саме в Дрогобичі, у подвір’ї тутешньої ратуші, відбулася, як це називається польською, прампрем’єра «Цинамону». Сама вже назва вказує на світ Бруно Шульца, його унікальної прози.

Майдан: Чому досі так багато дрогобичан не помічають культурно-духовної спадщини свого міста?
Юрій Андрухович: Мені складно судити, а ще складніше засуджувати. Я думаю, на Твоє запитання найкраще відповість українська народна приповідка: «Чого бідний? Бо дурний! Чого дурний? Бо бідний!». Ось це і є наше зачароване коло, в тому числі і дрогобицьке. Колись ми з нього обов’язково вирвемось, я оптиміст.

Майдан: Якого питання я Тобі не поставив, а Ти хотів би відповісти?
Юрій Андрухович: Можливо, ось цього: чи у моїй майбутній «енциклопедії міст» буде щось про Дрогобич? І відповідь: обов’язково, так. Між Дортмундом і Дюссельдорфом, у суворому абетковому порядку.

Майдан: Дякую за те, що знайшов час на спілкування з нашою газетою, за змістовну розмову. Успіхів Тобі й усього найкращого в новому році.
Юрій Андрухович: Дякую і Майдану. Хай щастить!