– Спершу – про тебе. Хто за фахом, як давно Ти в журналістиці.  з якими ЗМІ співпрацювала?

– За фахом педагог.  За професією – журналіст.  В журналістиці понад 20 років. Перше посвідчення кореспондента обласної  газети отримала 1993-го року. Відтак працювала відповідальним секретарем і  випусковим редактором Всеукраїнського видання, головним редактором міського щотижневика. Останнім часом – власкор Національного інформагентства.

– Що в професії є для тебе найважливішим, найсуттєвішим?

– Для мене головне – добрі новини. Особливо, останнім часом. А ще – можливість написати  правду.  І хай читачі знають, що не всі  журналісти брешуть.

– Нині, в добу новітніх високих технологій і Інтернету, з’являється чимало сайтів, що позиціонують себе як ЗМІ, а насправді нехтують основними засадами журналізму. Що думаєш з цього приводу і як можна стримати оцю навалу анальфабетів і дилетантів, по суті – графоманів від ґазетярства? До того ж, не так уже рідко трапляється. Що й традиційні паперові видання беруться видавати й творити люди, котрі нічого в нашому фахові не розуміють.

– На жаль, основними засадами журналізму нехтують не тільки щойно створені сайти, але й відомі видання. Навалу анальфабетів і дилетантів стримати нереально.  Поки «піпл хаває» дурниці,  вони житимуть.

Ліко, чим є для тебе цехова солідарність?

– Підтримка колег, та порядність одне до  одного.

– Багато років ти поєднуєш журналістику з літературною творчістю. Що для тебе важливіше – поезія чи журналістика?

– Це різні іпостасі, які існують незалежно одне від одного… Кожна з них крокує самостійно.  Вірші та оповідання пишу з дитинства.

– У яких виданнях, окрім трьох книжок,  друкувалися твої вірші?

– Більше ста віршів російською та українською мовами надруковані в обласних,  республіканських  та закордонних  виданнях  – « Медный всадник»,  «Золотое перо»,  «Хортиця», «Великий луг»,  тощо. А також  на літературних Інтернет порталах.

Знаю також, Ліко, що маєш і відзнаки за свою професійну діяльність , а ще й спортивні, не зовсім для жінок характерні. Які саме?

Маю Золоту медаль журналістики та медаль «За розвиток Запорізького краю у галузі ЗМІ». Щодо спорту, то в мене дві медалі – за перше місце в міському більярдному турнірі та за друге – в обласному.

– Твій батько дружив з Булатом Окуджавою, ти  й сама мала щасливу нагоду зустрічатися з Булатом  Шалвовичем. Якось це позначилося на твоїй життєвій та творчій долі?

– Ні, ця зустріч ніяк не позначилася на моєму творчому шляху, але я її згадую все життя. Коли ми з батьком були в гостях у Окуджави, мені виповнилося лише 13 років.  І я тоді ще не зовсім розуміла, якої величини поет і особистість пригощає мене чаєм та солодощами. Батько показав Булату Шалововичу мій зошит  з віршами, я тоді тільки починала писати,  мовляв, що це перші спроби пера дочки його  знайомих.  Ми з ним домовилися, що він скаже саме так, бо дуже хотілося знати справжню думку Поета.  Окуджава прочитав кілька сторінок і зазначив – у  цієї дитини світле літературне майбутнє. Я не знаю, здогадався він тоді, чи ні, що то були мої віршики, але схвалив.

– Ти  – з так званої «мішаної», себто багатонаціональної родини – батько знаного грузинського роду, мати з україно-польським корінням. Приналежність до декількох різних культур якось вплинула на тебе?

Так, вплинула на зовнішність і на характер. Я імпульсивна та емоційна, це від батька, але не злопам’ятна і комунікабельна. Ще люблю дуже гострі страви.

– Що серед твоїх улюблених смаколиків? Взагалі, ти любиш готувати?  Які готуєш грузинські страви? Поділись рецептом.

– Люблю рідний український борщ, галушки та вареники.  Вправно готую майже все, але роблю це виключно  для своїх дітей та коханого. Щодо грузинських страв, є кілька унікальних старовинних рецептів, та вони суто родинні. Тож даруйте,  не поділюся.

– Шкода, бо надто приваблює магічна грузинська кулінарія.

– Сьогодні всі ми переживаємо непростий, трагічний період в житті держави. Ти ж живеш в непростому реґіоні. Які настрої переважають нині в Запоріжжі? Чи є люди, що налаштовані проросійські, пропутінські?

– Як то кажуть: « в семье не без урода». На жаль, і на Запоріжжі є такі падлюки, які їдять наше українське сало, а продаються ворогам за дерев’яні рублі. Але таких, котрих  язик не повертається назвати людьми,  небагато. Більшість запоріжців – патріоти.

– Що таке, як на тебе, патріотизм?

Прагнення бути вільним від нав’язаної ворожої субкультури. Відроджувати споконвічні українські традиції та звичаї. Говорити рідною мовою, любити свою країну і пам’ятати трагічне окупаційне минуле України. Цього забувати не можна!

– Знаю, що ти багато подорожуєш. З чим це  пов’язано? Де побувала останнім часом? Які враження від відвідин різних реґіонів України, зокрема – Галичини? Які міста серед улюблених? А що скажеш про Європу, яку теж бачила не раз?

– Подорожую, коли маю таку нагоду. Останнім часом була у друзів в Ізраїлі,  Німеччині, Австрії, Люксембурзі, Бельгії та Нідерландах. Білою плямою на мапі моїх бажань залишилися лише Каталонія та Швеція. Для мене Європа, крім Франції – вродлива дівчина з порядної сім’ї.  Враження від Галичини – відпадні. Волинь та Львівщина вразили мене ще у дитинстві.  Думаю, не буду оригінальною, якщо скажу, що дуже люблю місто  левів.

– Що поетка й журналістка Ліліля Клименко хотіла б сказати чи побажати тим, хто читатиме це інтерв’ю?

– Бажаю всім нам  – миру, злагоди, любові та перемоги над войовничим сусідом. Хочу зазначити, що на Сході і Півдні країни  живуть справжні і щирі патріоти. Ми – єдині, і в цьому наша сила.

– А, може, на завершення поділишся своїми поезіями?

– Залюбки.

Я не благаю…

 

Лелеки небо несуть на крилах,

таке спекотне, як біль душі.

Їм навздогін кричать вітрила

і серпень тане десь на межі

 

моїх бажань. Напевно смачних –

ти увісні був знов зі мною…

Я не благаю, але це значить,

що ти повернешся зимою.

 

– Щиросердно дякую, Тобі, Ліко,  за розмову. Гараздів тобі, успіхів і радости творчости.

– У свою чергу дякую «Майданові» дрогобицькому за увагу до мене й зичу успіхів, процвітання й нарешті ще й нормальних фінансів…

Світлина – з архіву нашої гості-співрозмовниці.