АРТЁМ

Я промовлю до того, хто був тут найбільш на коні,

Його тіло спочило давно при червоній стіні,

Але тінь над оцим степовим, териконним кутком.

Я жало не витягну з імені, мовлю: Артём!

Говоритиму із тобою, огромная тень, —

Я і влада твоя народилися в той самий день,

Свого часу не раз пройшла я твій край живьём —

Мабуть, маєм про що говорить, чи не так, Артём?

Тут занесені пилом і сіллю мої сліди,

Тут волосся моє у гніздах, втім, не вернусь сюди.

Є земля, що її майже можна їсти чи там курить.

Є земля, що її тільки різко торкни — і горить.

Є земля, яка тліла роками, і ті, хто на ній,

Вже не відають, чого хочуть у спразі своїй.

Я не знаю, звідки, та й мова тепер не о том,

Але знаю, що ключ від неї у тебе, Артём.

У краях цих, ген на високій горі крейдяній,

Вище храму здійнявся напружений ідол твій;

В кожнім місті малім навколо твоя печать,

Назви їх — соляні, степові, старовинні — мовчать

Під закляттям імення твого, під крилом твоїм

Мовчки в надра вгризаються, мовчки пускають дим.

Твій носій розбився в колісному вітряку,

Ти лишився тут сам, учепившись за землю важку,

Із ключем цього краю, нелюдських його щедрот.

Чи ти знав, чого хоче тот, кто его берёт —

І старим ключем тим криву й іржаву війну

Із рипінням накручує, наче іграшку заводну?

Чи ти знаєш уже зарані, что будет потом?

Озирнися навколо — чи треба тобі це, Артём?

Не кажу про людей, що бояться й не можуть втекти,

Про руїни міст, а кажу про таких, як ти —

Як ти був того часу, коли сам наводив жах

І майстри заводські боялися смерті в печах,

Де горіла нафта, де метал, наче віск, розтавав,

І хто сили бажав, поряд з сильним тобою ставав,

Коли влада п’янила, і світ стояв молодий,

І жандарми вивчали образ словесний твій.

Подивися — там, де в озерах стояла сіль

Ще за мирних часів, нехороший туман осів.

На поверхню солону спливають бойовики

В камуфляжах своїх, наче моторошні огірки.

Ну а ті, хто щасливий, що в тілі душа легка,

Проживуть — та чи довше свого арсеналу й пайка?

Ти хіба не помітив, що тут зараз довго живуть

Тільки ті, хто сюди хоч повітря у дар принесуть,

Хоч води в літню спеку, хоч кістку приблудним псам.

Бо без того в свою годину ти вчадієш сам —

Своим телом удобришь подсоленный чернозём.

Після тебе отак — ти не знаєш хіба, Артём?

Ти, напевне, знаєш і те, що їх рідна пітьма

На замок зачинена, і вороття нема.

Тільки ти порятуєш їхню нечисту плоть —

Відшукай їм вихід, під прикриттям виводь.

І збирайся сам, адже десь уже чистить наган

І вдягає жандармську форму святий Кипріан.

Хтось без тебе промиє легені оцим копачам,

Дасть безпеку шахтам і світло їхнім очам.

Заховай свій ключ, хай в землю увійде кротом,

Щоб його не шукали. Ти чув — то прощай, Артём.

 

Ганна ЯНОВСЬКА