– Насамперед розповіш читачам декілька слів про себе: де народилася, де навчалася?

– Я – корінна киянка. Виросла в історичному центрі міста в невеличкій комунальній квартирі. Першою освітою була художня, хоча вже з підліткового віку мріяла бути психологом. Але, напевно, до цього фаху треба ПРИЙТИ й прийти вчасно.

Отже, за першою спеціальністю я – художник-оформлювач. І ні хвилинки не шкодую, що стільки часу віддала мистецтву. В мене були прекрасні педагоги та чудові однокурсники. Багато хто вже давно живе в далекому зарубіжжі. Не всі, як і я, стали художниками, мистцями, проте всі є доволі успішними.

Психологічну освіту я отримала вже зрілою людиною. І в цьому теж є свій сенс. Мушу сказати, що й тут мені неабияк везло з чудовими педагогами.  Н.Л. Коломінський, Л. М. Карамушка, А. М. Льовочкіна – викладачі, чий досвід і знання надихали мене  й скеровували у виборі мого шляху. Важливо, коли педагог є не лише й не просто педагогом, але й особистістю, котра здатна захопити фахом.

-Чоловік? Діти?

– Про чоловіків, мабуть, багато та довго не говоритиму. Хоча перший  чимало зробив для мого становлення як психолога, дав мені неоціненний досвід людського спілкування й подарував чудову доньку. Вона – розумниця-красуня, навчається на відділенні режисури телебачення. Другий чоловік подарував мені сина. Малому три роки. Нині маю можливість пройти знову весь шлях материнства, що неабияк тішить.

– Ти працюєш сьогодні лише як незалежний, приватний психолог чи ще й маєш дотичність до державних інституцій?

– В мене два напрямки роботи: я працюю і в державній структурі й у приватній клініці. Перше – це  чудова київська школа, де одним із моїх завдань власне є супровід навчального процессу, консультування вчителів, батьків, діагностика та корекція розвитку дітей.

Друга – клініка «Добробут», де я частіше стикаюся з дітьми, в яких виникли певні проблеми. Обидві мої праці мені однаково дорогі, вони є різноплановими й дають і мені можливість розвиватися, адже мій фах вимагає постійного вдосконалення, нових знань.

– Чому саме обрала цей непростий фах?

Як уже говорила, бажання стати психологом виникло в мене років у 14, коли прочитала брошуру Товариства «Знання» з заманливою назвою «Психологія симпатій». А що ще могло цікавити 14-літню дівчинку-підлітка?

Книжка виявилася більш глибокою, ніж я думала. В ній було описано багато психологічних колізій, які видалися мені надзвичайно цікавими. Відтак у тій же серії вийшла брошюра «Хто в родині психотерапевт», і бажання зросло та зміцнилось. Проте шлях до фаху виявився довгим.

– Катю, що різнить психологію теоретичну й практичну, якою займаєшся?

– Дуже важливе питаня. Особисто я розумію, що теорія повинна бути підтверджена практикою. В нашій професії теорія без практичної реалізації – мертвий вантаж. До того ж, практика в нашому фаху дуже змінює теорію. Змінюються люди, обставини життя, події. І вони вносять нові потреби та новий формат у взаємини між людьми і, як наслідок, – в психологію стосунків.

Чимало первісних психологічних теорій видозмінювались, набували нових відтінків сааме завдяки практиці. Але одне без іншого неможливе! Важно поєднувати, суміщати, протее суміщати розумно. Мене часто лякають деякі «шалені» теоретики, котрі, приміром, міркують  про дітей без наближення до них.

– А що являє собою власне дитяча психологія?

– Дитяча писхологія – своєрідний шлях до людини. Іноді я навіть кажу батькам, я що я, до певної міри, є перекладачем з дитячої мови на дорослу. Наша психіка так улаштована, що багато важливих епізодів нашого дитинства забуваються, витісняються, коли дорослішаємо. Спрацьовує так званий психологічний захист.

Моє завдання часто полягає в тому, щоби дать дорослим можливість зрозуміти потреби дитини й знати, що з тими потребами робити. Це дуже непросто тоді, коли   в батьків повністю витіснений  їх власний дитячий досвід. З різних причин. І тоді на допомогу може прийти психолог. Зрозуміти дитину – головне завдання дорослого, і я є провідником на цьому шляху.

– Вже не один десяток літ існують психологічні служби при відділах освіти, є штатні психологи в школах. Щоправда, багато хто з них психологом став за другим дипломом, який отримав за «прискореною процедурою» після того, як у школах скоротили кількість годин на деякі предмети, або ж важко було знайти роботу за фахом (зокрема філологам, особливо російським). Як оцінюєш, Катерино, стан та рівень психологічної служби в сучасній українській шкільній галузі? Що тут необхідно змінювати, що кардинально міняти?

Останнім часом рівень професійних кадрів помітно зріс. Так, була така практика, що багато хто отримував психологічну освіту через відсутність попиту на педагогічну. Але я знаю багато добрих психологів, які пройшли цей шлях і стали професіоналами саме в царині психології. Найскладніше було тим, хто не зміг, скажімо так, «задусити в собі педагога».

Що це означає? Педагог зазвичай не в стані позбутися оціночності у ставленні до дітей, і це заважає йому бути психологом. Хоча це вдалося такому великому педагогові як Януш Корчак. Проте дуже часто педагогам надто важко «вмикати психолога»: в них свої професійні та словесні акцентуації.

– А якщо говорити про взаємини школа-учень, як далеко ми відійшли від совєцькийх засад шкільництва? Що вважаєш рудиментом донезалежної педагогіки й що потребує змін та переорієнтації? Що з досвіду інших країн у цій царині радила б менеджерам від освіти взяти на озброєння?

– Мені здається, що в старих кадрах складніше за все притлумити догматизм. І від них цей догматизм плавно перетікає в молодих педагогів. Так, немов усе це їм видають разом із дипломом. Під цим догматизмом я маю на увазі директивність, негнучкусть у підході до дітей різних темпераментів, різної душевної організації.

У на , як і раніше, до дітей не ставляться особистісно, не намагаються розгледіти індивідуальність. На жаль, «найкращою» дитиною вважають чемне дитя, яке спокійно сидить і не відволікає тих, хто поруч. Але, як на мене, спокійно сидіти на одному місці може сидіти лише хвора дитина.

Саме тому я намагаюся вести просвітницьку роботу саме серед педагогів, допомогти їм розібратися в потребах сучасних дітей, особливостях їхньої душевної організації, особливостях нейропсихології дитини. Один з моїх семінарів для педагогів має саме таку назву «Нейропсихологічний супровід навчання».

– Добре знаємо, що тема сексу, статевих відносин в нас досі є до певної міри табуйованою. Як, на твою думку, про секс треба говорити з дітьми? А з дорослими, адже багато хто й нині перебуває в полоні стереотипів чи навіть певних забобонів.

– Так, за останні десятиліття ставлення до багатьох сексуальних тем сильно змінилося. Проте в цілому суспільство ще не надто готове до розмов «про це». Особливо – з дітьми. Зазвичай маємо або пуританське ставлення до теми, або – інша крайність – надмірна відкртість під час обговорення подібних тем. Істина ж, як знаємо, знаходиться посередині.

Я за те, щоби все відбувалося вчасно, варто дещо випереджати потребу в таких розмовах з дітьми, але не нав’язувати їм цю тему.

Надмірна інформація в момент, коли дитина не готова до неї, може навіть її травмувати. Важливо обирати місце та час для таких розмов, не робити цього між іншим» і поспіхом, не подавати інформацію занадто натуралістично. Якщо в дитини виникає «нескромне питання», важливо уточнити, що дитина вже знає про це, аби не перевантажити його несвоєчасною інформацією.

– А стосовно такої драстичної теми як, м’яко скажімо, «нетрадиційна орієнтація»? Для багатьох це – як шмата тореадора для бика, однак і лесбійки й геї живуть поруч з нами. Нерідко й справді жінка може покохати жінку. Як психологія (психологи) можуть допомогти суспільству змінити погляд на проблему?

– Є один простий шлях – треба це обговорювати. Толерантність суспільства залежить від його загальної культури. Нам же до цього ще йти та йти. Та коли ми матимемо можливість хоча б обговорювати це, то, можливо, в цьому процесі й відбудуться якісні зміни в головах. Це – тривалий процес.

Ближче всього до розуміння дійшов юнґіанський психоаналіз, в його лоні народились поняття анімус і аніма – чоловічого в жінці та жіночого в чоловікові. А Зиґмунд Фрейд говорив:«Гомосексуальність, поза сумнівом, не перевага, проте в ній немає й нічого ганебного, це не порок і не приниження; не можна вважати її і  хворобою; ми вважаємо її різновидом сексуальної функції, викликаної певним призупиненням сексуального розвитку. Багато осіб давніх і нових часів, гідні високої поваги, були гомосексуалами, серед них – низка найвизначніших людей… Переслідування гомосексуальності як злочину – велика несправедливість та ще й  до того ж і жорстокість».

– Коли вже, Катю, торкнулися таких, хоч і важливих, але «небезпечних» тем, можеш сказати, чим є секс особисто для тебе? Чи надто важить він у твоїм житті?

– Як там говорила моя тезка з «Москва слезам не верит»? «В сорок років життя лише починається». І я упевнена, що саме в цьому віці сексуальне життя жінки може й повинно набути нових барв.

– Якось ти сказала, що у професії одним з найбільших авторитетів є одесит Борис Херсонський, якого називаєш «глибою». А хто ще серед твоїх кумирів чи то найавторитетніших постатей у психології та психоаналізі?

– Я власне поділяю багато з переконань Карла Гюстава Юнґа. А в дитячій психології найбільш шаную Дональда Віннікота, Франсуазу Дольто, Анну Фрейд, нуша Корчака.

– А як із Фрейдом? До речі, наскільки «дідусь Зиґмунд» є актуальним сьогодні? Якби тебе попросили дати рекомендацію фахівця словами Фрейда, що б процитувала в першу чергу?

– «Ми вибираємо не випадково одне одного… Ми зустрічаємо лише тих, хто вже існує в нашій підсвідомості» – ці слова Фрейда відображають і моє власне ставлення до життя і до людей.

– Про тебе кажуть, що іноді люди, навіть з близького оточення, дещо бояться спілкуватися з тобою: мовляв можеш по кількох хвилинах розмови дати повну психологічну та психічну характеристику (поставити «діагноз») співрозмовникові. Якщо це так, то чи не буває складно у комунікації? І, мабуть, непросто доводиться з тобою чоловікам?

– В суспільстві побутує думка, що психологи– це такі «всезнайки», котрим одразу все про всіх зрозуміло. Звісно, це – ілюзія. Важливо дотримуватися «гігієни фаху» й у побуті все ж «вимикати» в собі психолога, вміти дивитися на людей поза призмою професійних знань. Мені, гадаю, це вдається. А чоловіки мене ніколи не боялися (сміється.- Л. Ґ. )

– Нині країна, всі ми переживаємо непрості, трагічні часи. Й відомо, що війна залишає на людях, котрі беруть в ній участь, залишає глибокий слід, ставить свою печатку, впливає на психічний стан. Якою вважаєш має бути психологічна допомога тим, хто пройшов через пекло бойових дій у Донбасі? Чи є в нас фахівці, здатні її надати нашим воякам? Чи доцільне створення окремої служби психологічної реабілітації учасників нинішніх бойових дій?

– Нинішній час власне й породив потребу в кризисних психологах і, на щастя, знайшлося чимало моїх колег, котрі знайшли в собі сили відгукнутися на ці потреби. В Києві вже існує доволі потужна та координована група людей, які надають реальну допомогу як дорослим, так і дітям.

Так, іноді бракує знань та досвіду, та люди намагаються обмінюватися досвідом, черпати знання в зарубіжних колег. Я думаю, що спільно ми із цим дамо раду! Головне не залишити людей, які пережили складні, травмуючі події без допомоги, щоби не загубити цю ґенерацію…

– Гадаю, Катерино, «чистої»  психології і нам, і читачам уже вистачить. Тож поговорімо про дещо інше. Якою є психолог Катерина Олександрівна  Ґольцберг у житті?

– Різною. Буваю і сумною і веселою, обожнюю мандри, захоплююсь фотографією. Люблю готувати й приймати гостей. Не уявляю себе без автомобіля: я 21 рік за кермом.

– Чого категорично не сприймаєш в людях?

– Я достатньо  толерантна людина, але надто дратує невігластво.

– Що є в твоєму житті поза фахом, роботою?

– Друзі, мандрівки, книги, кіно. До речі, один час навіть вела в Києві кіноклуб для психологів.

– Що читаєш, окрім спеціальної літератури? Хто серед улюблених прозаїків, поетів?

– Читаю багато. В різний час захоплювалась різною літературою. Дуже люблю й відчуваю поезію. Еталон письменника – Маркес. З сучасників люблю Уліцьку.

– А музиканти, художники?

– З художників люблю постімпресіоністів – Тулуз-Лотрека, Деґа, Сьора, Сезанна, Ван Ґоґа, Ґоґена.

В музиці мої уподобання більш різноманітні. Слухаю рок,блюз, кантрі блюз. Обожнюю саундтрек до фільму Тарантіно «Джанґо звільнений». Улюблені голоси – Адель, Леонард Коен.

– Як проводиш вільний час?

– Спілкуюся, читаю,  пишу, дивлюся кіно.

– Знаю, чимало подорожуєш власним автом. Давно їздиш?

– Авто і я – невіддільні. Це можуть підтвердити всі мої друзі. Тому їм завше дістається більше алкоголю, через що я – вигідна гостя (сміється). За кермом я понад двадцять літ, їжджу за будь-якої погоди.

– Які чоловіки подобаються? Хто є для тебе ідеалом серед представників протилежної статі?

– В чоловіках не надто люблю «мачизм». Поважаю розум, послідовність, відвертість. Дуже ціную чоловіків, котрі турбуються про дітей. Вважаю це чеснотою. І взагалі для чоловіка важливою є харизма.

– А хто з жінок і чому викликає захоплення?

– В жінках ціную сексуальність, але не ту, що аж пре і є показною, не вульгарну, а внутрішню, як певну рушійну силу. Ось, наприклад, Меріл Стріп, Моніка Белуччі, Крейс Келлі.

– Яка ти в побуті, якщо «дружиш із ним?

– З побутом у мене взаємини, побудовані на слові «необхідність». Є є потреба, щоби «все було на своїх місцях».

– Готувати любиш чи робиш це з вимушеності? Яким стравам та кухням надаєш перевагу? Поділися найулюбленішим рецептом, якщо такий є.

– Готувати люблю. Особливо м’ясо та рибу. Завжди вдало. З тістом стосунки непрості, але дуже добре готую модний шоколадний пиріг «Брауні». Секретами ділюся неохоче – нехай для моїх гостей мої страви будуть унікальними, щоби саме до мене йшли ними поласувати.

– Знаю, що психолог Катерина Ґольцберг ще й вірші пише. Як давно й чому виникло бажання ще й у літературі себе спробувати?

– Пишу вірші з 14 років. І лише «під закоханий настрій».

– На останок – побажання тим, хто читатиме нашу розмову.

– Усім нам хочеться побажати миру. В країні, в родині, в душі.

– Щиро вдячний, Катерино, за розмову. Успіхів і гараздів тобі, радости творчості, адже вважаю, що праця твоя таки творча.

Довідка:

Катерина Олександрівна Ґольцберг – психолог клініки «Добробут» в Києві.

Спеціалізується на: консультаціях з сімейних проблем: розлучення, психологічні травми, депресії аутизм тощо.
Член Української спілки психотерапевтів (УСП) та Професійної Асоціації дитячих аналітичних психологів (ПАДАП).