– Маріє, як прийшли ви в журналістику, чому саме цей фах обрали?

– На ухвалення рішення, на вибір взагалі-то мій батько вплинув.

Була я тоді в 11-му класі, ми з ним дуже багато говорили. Одного разу він мене закликав на кухню, замкнув двері (бо курив), зробив чай мені й собі – міцний і солодкий-солодкий. І розмовляли ми майже дві години. Тато не сказав, для чого мене покликав, говорили про все. А  підсумку він своїм суржиком (так, хоч і галичанин з Самбірщини часто говорить, бо дається взнаки те, що жив і навчався у виші в Одесі) сказав: «Значить так, дочь, або психологія, або журналістіка. Вибирай…»

Я обрала журналістику. Для себе батько хотів зрозуміти, який фах у житті буде легким для мене, буде не тягарем, а дозволить, допомагатиме бути собою та розвиватися.

Словом, вирішили, що вступатиму на факультет журналістики національного університету імені Франка у Львові. Мама, щоправда, сказала: «Якщо даси раду вступити сама, – будь ласка. Платити за це ніхто не буде. Якщо ж не вдасться – буде політехніка або економічний факультет. Щось з того, що дасть можливість тобі заробляти гроші. За це навіть заплатимо».

От і вступила. Сама, без жодних «платити»…

Пам’ятаю, приїхали по результати. В списках зеленою рискою було відділено прізвища тих, хто пройшов на державне замовлення, червоною – тих, кого прийняли на платне навчання, а вже під рискою – тих, кому не пощастило. І от я читаю, читаю – нема Репецької. Риска зелена все ближче й ближче, економістом бути не хочеться.. Раптом, майже в самому кінці (за алфавітним порядком надрукували імена щасливців) своє прізвище. Тоді вже кинулася на шию татові, сльози були й радість від того, що я – студентка саме факультету журналістики…

– Як давно отримали диплом?

– 2008 року, й одразу розпочала працювати за фахом.

– І як, вдається розвиватися, залишатися собою?

– Це – частина мене. Я себе не імпульсивною, такою, котра не пише, просто не бачу. Бухгалтером же себе не уявляю, бо був би з мене ніякий, ніколи б в житті у мене дебет з кредитом не зійшовся.

Чи вдається? Про це вже судити читачеві, хоча добре усвідомлюю, що зараз маю надто мало часу, щоб займатися журналістикою.

Нині період у державі непростий, й основний час займає громадська, волонтерська робота. Та все ж, попри те все, час од часу таки пишу.

– Власне, Марусю, завдяки своїй громадській активності, волонтерству ви стали ще більші відомою, майже публічною особою. Що означає для вас ця діяльність і чого прагне волонтер Марія Кульчицька (Репецька)?

– Публічною особою себе не вважаю. Просто роблю те, що маю робити. Тим, чим нині займаюся не робити не можу.

Якщо говорити суто про волонтерство, то от зовсім недавно я спілкувалася з дітьми з молодіжного телебачення Трускавця (є там така хороша річ). Вони власне запитували, що дає мені волонтерська діяльність. Я відповіла так:

– Якщо я можу організувати роботу так, щоби допомогти тим, хто зараз на передовій, зберегти їхні життя та здоров’я, сприяти в захисті країни, я це робитиму. А чого прагну? Жодним чином не маю меркантильної мети чи бажань. Просто відчуваю себе частиною цього процесу, частинкою України, точніше – того механізму, який будує нову Україну…

Мета ж одна – саме Україна. Щоб такою, якою ми хочемо її бачити, була вона в наших дітей. Оце і є головна мета нашої діяльності – УКРАЇНА.

Що ж до публічності, то не знаю, чому багато хто на Дрогобиччині вважає мене публічною особою. Просто, і як журналістка, і як волонтерка мушу спілкуватися з багатьма різними людьми – депутатами, підприємцями, керівниками установ і організацій. Від цього нікуди не подітися. Та не всі здатні зрозуміти це й сприйняти. От і буває так: те, що молода дівчина спілкується зі старшими чоловіками, які чогось досягли, які мають певний статус, породжує різного роду незрозумілі плітки. Я вже навіть ті чутки та плітки колекціоную (посміхається. – Л. Ґ.).

Мене це навіть веселить і забавляє, бо ті дурниці сприймати серйозно не можна.

Я знаю, хто говорить, що говорить, яка в декого буйна безмежна фантазія. І складаю думку про цих людей. Це зрештою за ними залишається. Адже не можна всі стосунки між чоловіками та жінками вимірювати виключно ліжком.

Ліжко – це надто сакральний процес, щоби ним міряти всі стосунки.

І якби насправді мали під собою підґрунтя всі ті речі, про які говорять, мені би тут просто місця не було.

Є в житті така річ, як кохання, а йому не зраджують.

– Як встигаєте поєднувати й ґазету, й сайт, й волонтерство?

– Я ще й мама двох дітей.

Як поєдную? Чесно – не знаю.  Якось вдається. Зараз навіть намагаюся планувати свій час. Щоправда, погано це в мене виходить. Адже постійно виникають нові несподівані проблеми та питання: там комусь берці потрібні, комусь іще щось. І вже графік порушується…

Та все ж устигаю. Як на мене, це нормальний темп і ритм життя, коли ти щось робиш і бачиш, бодай мінімальний, позитивний наслідок своєї  роботи.

– А на родину, на побут, на кухню час залишається?

– Знаходжу. Не скажу, що невідомо що творю на кухні, бо для неї в мене – субота та неділя. В будні ж – все мінімально: якийсь гарнірчик, котлетка або відбивна. Та час мусить на це бути. Тому що жінка та кухня, якщо й не залежні одна від одної, все ж надто близькі. Тобто жінка іноді має і парфумами пахнути й котлеткою (сміється – Авт.). Отак.

– Як оцю вашу зайнятість, те що рідко бачать тебе, сприймають в родині?

– Це складно. Через цей мій спосіб життя, через мою зайнятість виникли певні труднощі та проблеми, певні непорозуміння в сім’ї. Та не говорімо про це, бо воно – моє, внутрішнє, це настільки складно й не просто, що не хотіла б обговорювати.

З іншого боку я бачу – і це тішить, – що мою діяльність схвально сприймають діти. Я їм розповідаю, і вони розуміють, що і навіщо я роблю.

Вони ніби маленькі, але водночас і дорослі. Вони розуміють, що не може все життя проходити виключно в чотирьох стінах. Ні у чоловіка, ні в жінки.

Хоч і трохи за голосно це звучить, людина є частиною суспільства і має бути в цьому суспільстві, взаємодіяти з ним. І якщо в її силах щось зробити, щоб покращити це суспільство, вона мусить це робити.

Мої сини це розуміють, і це вкрай важливо для мене.

– Розкажіть, будь ласка, про свою родину, дітей, батьків.

– Батьки мої підприємці. Вони пережили, як зрештою багато хто з їхнього покоління, дуже важкий час початку дев’яностих, коли були тотальні скорочення, тотальні невиплати зарплатні. Були навіть ситуації, коли до нас додому приходили відрізати світло за несплату. Словом, важко було.

Батьки зайнялися й дотепер займаються підприємництвом – торгують продуктами. Й це дуже важкий кусень хліба. Але вони дають собі раду, зуміли вийти з непростої ситуації, виростити нас з сестрою.

– Сестра молодша, старша?

– Молодша. Заміжня. Має  двох діточок – хлопчика та дівчинку. Молодшому небавом рочок буде, дівчинці – чотири.

В мене – двоє хлопчиків, Володя й Вітя, семи та дев’яти років.

Заміж я вийшла в університеті, за час навчання встигла двох дітей народити, тож закінчила навчання з сім’єю, дітками й, звісно, з дипломом.

Та про родину говорити складно. Не хочу зараз про це. Тому що саме тепер прийшло до мене усвідомлення, що наша традиція, що склалася впродовж останніх століть – величезна проблема й помилка. Що означає, що дівчина, котра в 20-25 років не вийшла заміж – «стара діва», котра нікому не потрібна?

Нам насправді конче треба вчитися й переймати досвід європейський.

І я намагатимуся вкласти в голову своїм синам думку про те, що людина років до 30 має відбутися, мусить зрозуміти, чого вона хоче та прагне, має чогось досягти, сформувати платформу для подальшого життя. А вже тоді зав’язувати сімейні стосунки.

Бо ж буває і так: швидко вийдеш заміж чи одружишся, а потім збагнеш, що ця людина – не твоя. Духовно не твоя. Згодом можеш знайти, зустріти духовно свою людину, але вже є якісь зобов’язання, є діти, які ні в чому не винні.

Я переконана, що ранні шлюби – це погано, й буду в цьому ж переконувати своїх хлопців.

В ранньому віці ти ще всього не розумієш: бачиш картинку, оболонку, але не те, що всередині. Оте внутрішнє починаєш бачити згодом. І власне дуже важко знайти свою половину духовну. Буває, що знаходиш її надто пізно.

– Ви коли вийшли заміж?

– У 19 років.

– То було велике кохання?

– Важко сказати. Було, як у більшості, – любов, закоханість юнацька…

– І перший сексуальний досвід?

– Так. Але перейдімо до іншого, не хочу деталізувати.

– Гаразд. Тоді скажіть, яке місце в житті має, як на вас, секс, і чим є він саме для вас?

– Я вже говорила, що для мене це – сакральний процес, коли взаємодіють душі.

Мушу знову повернутися до того, що останнім часом чую про себе (вже навіть «каталог» пліток склала), до теми моїх уявних «партнерів». Мене, як казала, це все веселить.

Адже є така річ, я переконана в цьому, як людська аур. І коли двоє займаються коханням, тут взаємодіють їхні аури. Й не можна свою ауру постійно поєднувати прошивати наскрізь з різними партнерами. Може, хтось і вважає інакше, та для мене це неприйнятне.

Для мене направду все це сакральне, а не просто взаємодія тіл…

– Нещодавно ви здивували багатьох тим, що, як виявилося, ви ще й затята автомобілістка й майже всюди пересуваєтеся своїм «залізним коником».

– Та не всюди, бо складною є ситуація з вартістю пального.

– Їзда драйву додає чи тут щось інше?

Додає і драйву, і адреналіну. Допомагає заспокоїтися. Я коли їду , коли бачу дорогу, мої думки якось систематизуються. Бо в мене, як, напевно в усіх емоційних жінок,  в голові – броунівський рух. А от під час їзди вдається заспокоїтися, виокремити певні пріоритети.

Я взагалі люблю їздити, хоча пальне нині надто дороге. Та, думаю, що ми це переживемо.

– Давно за кермом?

– Не дуже, з 2009-го.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Вірність, відданість.

– Чого не сприймаєте категорично?

– Неправду, брехню в будь-яких проявах.

Брехня ж буває різна: або ж у відкритій формі, або ж у формі недомовок, приховування чи замовчування. От всього цього не сприймаю.

– А якщо говорити окремо про чоловіків, окремо – про жінок, то що вважаєте найсуттєвішим у чоловіків і що – в жінок?

–  Тут важко виокремити, адже і чоловіки, й жінки – люди, з притаманними їм вадами та чеснотами.

Однак є певні відмінні моменти в логіці та сприйнятті життя чоловіками та жінками. Чоловіки намагаються все якось розставити за щаблями, за етапами. Жінки ж так не вміють, бо вони – емоційні сотворіння. Якась, приміром, думка з’явилася, накрутилася в голові, й тут бац – ураган, скандал…

У продовження ж відповіді зазначу, чого не сприймаю нині ні в тих, ні втих, що мені важливо без огляду на стать.

Сьогодні в нас непроста ситуація. Хоча багато вже в Україні було складних моментів і періодів, і, напевно, вже час, коли треба їй вибратись й не наступати знову на ті самі граблі.

Ось гляньмо хоча б на ті самі громадські рухи: спершу ніби все добре, але потім кожен починає тягнути ковдру на себе, тоді не виходить нічого… Цю порочну практику таки треба припинити, адже й жертви великі, й ціна надто висока. Тому й не сприймаю тут жодної меркантильності.

Аж ніяк не можна в цей складний час , навіть напередодні Свят, все вимірювати новими мештами.

Коли ти йдеш і бачиш переселенців з Криму чи вдову військового, чи сироту й думаєш про нові мешти в той час, коли можеш щось реально зробити, щоби не було в нас ані вдів, ані сиріт, або допомогти переселенцям, котрі не винні в ситуації, в якій опинилися, то це для мене незрозуміло.

Зараз для мене важливо, наскільки саме в цей період люди здатні виявити милосердя, доброчинність. Звісно, я не рахую та й не маю права рахувати чужі статки, та все ж є поняття взаємовиручки, тому неприйнятними вважаю байдужість та відсторонення від того, що відбувається.

– На читання час знаходите?

Намагаюся. Але й це нині складно.

– Кого й що читаєте?

– Найбільше люблю класику. А сьогодні – чи то час такий, чи то настрій – захотілося перечитати «Майстра й Маргариту». Із задоволенням уже вкотре перечитую цей великий роман.

А ще читаю улюблених англійців, в оригіналі, бо хочу відновити англійську,яку знала дуже добре і яка мені потрібна. Я й на курси записалася.

А далі додає з посмішкою: – I think that I speak English well. Sometimes.

– Кажете, що постійно бракує вам часу й у той же час ви надто активні в соцмережах, зокрема – Фейсбуку, а вони, як знаємо, просто з’їдають наш час.

– Так все це в мене в телефоні. Приходить сповіщення – глянула чи відповіла й відклала телефон. Хоча й це частина мого життя. Все це – діти, дім, журналістика, волонтерство, Фейсбук – невіддільне від мене.

– От тепер нарешті давайте і про журналістику. Багато що змінилося, завдяки інтернету ширшими стали можливості. Та от часто стикаємось з невігласами, дилетантами, анальфабетами, котрі мало не щодня відкривають сайти, на яких пишуть будь що і будь хто. Що скажете про це?

– Насамперед треба розуміти мотивацію та мету створення таких сайтів. Часто буває, що присутня тут саме політична складова. А іноді – нереалізовані амбіції, коли хочеться у такій спосіб заявити про себе.

З іншого боку, напевно, я змогла б спробувати провести хірургічну операцію, розрізати, відтак зашити, та от яким би був результат?..

Ми не можемо нікому заборонити писати, але оцінити й скласти власну думку має читач.

Ось візьмімо, приміром, всім у Дрогобичі відомий сайт «Д….фо». І що там пишуть? Та просто всіх і вся поливають брудом. Там мета така – не якістю матеріалу привернути увагу читача, а кількістю різного лайна в текстах і коментарях. І якщо люди на таке ведуться, – нема на то ради.

Врятувати можна лише того, хто хоче бути врятованим. Ти можеш намагатися подавати цікаву та об’єктивну інформацію тому, хто хоче її читати. Якщо ж комусь до снаги і до вподоби копирсатися в лайні й читати брудні плітки – це питання вибору.

Та все ж думаю, з часом усе буде приведене в законне демократичне річище. Бо якщо це засіб масової інформації, він має бути зареєстрований.

Я от хочу зараз повністю легалізувати «Дрогмедіа», бо ж починати треба із себе.

Звісно, це проблема. Й відповідальність лежить на тих, хто подає інформацію. Бо ж сайти, подібні тому, про який я згадувала, просто спотворюють реальність. Не можна все подавати під одним кутом, з однієї точки зору. Це може робити тільки прес-служба тієї чи іншої інституції.

А ЗМІ мають подавати різні точки зору й не публікувати замовних матеріалів. Адже це теж варто розцінювати як гріх. Тому й не мають стосунку сайти, про які говоримо, до журналістики.

Маю надію, що читачі скоро зрозуміють це.

– Про побут та котлетки ми поговорили. Тепер хочу спитати про одяг, бо рідко можна вас побачити в сукні чи спідниці. Як має виглядати жінка сьогодні, яка й чи має бути косметика. Та який стиль найбільш прийнятним вважаєте для себе?

– Особисто я до одягу ставлюся спокійно й проблем із цим не виникає. На мою думку, жінка має бути акуратною і доглянутою. Не обов’язково речі мають бути нові чи дорогі, але  – охайні.

Що ж до косметики, то цілком нормально, коли тушшю, олівчиком чи шматочком помади підкреслюють вроду. От коли є забагато чогось – і в одязі, і в косметиці, – те це вже нездорово.

В мене багато що залежить від настрою. Переважно ходжу в джинсах, консервативно закритих гольфах і майже не маю одягу з вирізами та декольте. Так само не ношу міні-спідничок. Мені так комфортніше.

Хоча іноді буває настрій, коли можу вбрати дуже коротку чорну сукню а ля Коко Шанель. Та це буває украй рідко.

Мій одяг майже завжди консервативний: спортивний або класичний.

– А чому помалювали волосся в вогняний рудий колір?

– З дев’ятого класу школи я мала надто довге чорне волосся, криваво червоні губи, такі ж нігті й чорно-чорно намальовані очі. Такий собі ґотичний  стиль і настрій.

Потім якийсь час була блондинкою, потім мала навіть червоне волосся. Хоча найчастіше і була й відчувала себе брюнеткою.

Та в якийсь момент захотілося більше сонця та радості від життя. І нинішнє руде моє волосся – це мій настрій. Моє зухвале, вперте сприйняття та бачення життя.

– Що побажаєте тим, хто читатимете цю розмову?

– Зараз триває страсний тиждень. І я бажаю кожному знайти час на те, щоби побути наодинці з собою – годину, дві, день. І зібратися з думками, розставити пріоритети.

Ми живемо тут і зараз. Не можна чекати того, що буде завтра. Наше завтра треба будувати вже сьогодні.

Тому й треба вимальовувати пріоритети, складати докупи думки і діяти вже. Щоби завтра було цікавішим, заможнішим, справедливішим.

Я бажаю всім гарного настрою, душевного спокою, мати поруч свою другу половину душевну. Якщо її нема – обов’язково знайти.

Також бажаю читати тільки якісні матеріали та ЗМІ, навчитися відрізняти правду від неправди.

А найголовніше всім нам бажаю перемоги – справжньої та повної.

– Щиро дякую вам, Марусю, за таку гарну, змістовну й відверту розмову.

– Я теж вдячна вам за це інтерв’ю.

Довідка:

Марія Кульчицька (Репецька) народилася третього  січня 1986 року. Школу закінчила в Добротворі. Випускниця факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка.

Дрогобицька журналістка та громадська активістка. Редакторка мережевого ЗМІ «Дрогмедіа» та часопису «Вільне слово».

Волонтер ініціативи «Дрогобиччина-SOS – Допомога армії». В березні батальйоном імені С. Кульчицького нагороджена медаллю «За безкорисливе служіння».

Виховує двох синів.