Василь Іванович Бойчук народився в червні 1953 року на Івано-Франківщині. Після школи став студентом Чернівецького державного університету імені Федьковича (нині цей виш має статус національного), який з відзнакою закінчив 1975-го. Того ж року став аспірантом. По завершенні аспірантури у 1978-1980 роках – молодший науковий співробітник катедри теоретичної фізики ЧДУ.

1980 року пройшов за конкурсом на посаду асистента катедри теоретичної фізики Дрогобицького педагогічного інститут (нині, як відомо, це – університет). Тут пройшов усі можливі кар’єрні щаблі – від асистента до професора й керівника одного з підрозділів.

1980 року успішно захистив кандидатську дисертацію, присвячену фізиці напівпровідників.1987 року очолив катедру теоретичної фізики (від 1990 вона має назву катедри теоретичної фізики й методики викладання фізики), якою керує й нині.

1995 року Василь Бойчук став доктором наук, від 1996 р. – професор. Тоді ж обраний деканом фізико-математичного факультету (сьогодні – інститут фізики, математики та інформатики ДДПУ).

Мій співрозмовник – відмінник освіти України. Автор більше 140 наукових робіт. Під його керівництвом захищено сім кандидатських дисертацій; сьогодні керує науковим пошуком чотирьох аспірантів і одного докторанта.

Голова Оргкомітету та співголова Програмного комітету Міжнародної школи-конференції „Актуальні проблеми фізики напівпровідників”.

Академік Академії Вищої школи (з минулого року).

Автор посібника „Основи теорії твердого тіла”, посібника (у співавторстві з В. Гольським) „Квантові основи наноелектроніки”, методичного посібника „Методичні рекомендації до розв’язування задач з фізики” (у співавторстві з І. Білинським).

Майдан: Невдовзі виповниться 70 років від дня заснування і університету, і вашого інституту зокрема. Як відзначатимете круглу дату?
Василь Бойчук: До ювілею проведемо Сьому Міжнародну школу-конференцію „Актуальні проблеми напівпровідників”. Взагалі мушу зазначити, що в нас на фізматі завжди проводилося багато конференцій з різних напрямків (математики, обчислювальної математики, фізики). Колись ми взагалі були в Україні базовим закладом з вивчення вузькозонних напівпровідників. Сьогодні, скажімо, мало хто знає, що саме тут у нас, у Дрогобичі, було синтезовано „кадмій-ртуть-телур”. Це – кристал, який є основою приладів нічного бачення.
З десять років тому приїздив до нас міністр освіти Василь Кремінь і він не міг повірити в це. Мусили детально ознайомити його з історією досліджень напівпровідників в нашому інституті. А започаткував ці дослідження відомий учений, професор Артур Снайдер, який пізніше працював у Львові, де й помер.
P1010970

Майдан: Чи й сьогодні існує лабораторія напівпровідників?
Василь Бойчук: Існує, звичайно. Але ситуація дещо змінилася, й зараз на порядку денному інша проблема – нанофізика. Сьогодні в нас цим займаюся я з моїми учнями й професор, завідувач катедри загальної фізики Роман Пелещак.
Що ж до мене, то мої обидві дисертації присвячені саме питанням нанофізики.
З цієї проблематики проводимо семінари Західного наукового центру. Зовсім недавно пройшов такий захід, присвячений 30-літтю катедри теоретичної фізики, яку я очолюю майже 25 років. До речі. Науковий світ давно вже визнав: в Україні є дві школи теоретичної нанофізики – Чернівецька (її „патріархом” є почесний доктор ДДПУ, професор Чернівецького університету, мій учитель і науковий керівник Микола Ткач) і Дрогобицька.
Отже, ми наукові пошуки до певної міри переорієнтували на нанофізику. Що ж до лабораторій катедри загальної фізики, то тут є проблема чисто матеріальна. Адже для розвитку експериментальної фізики необхідні фінанси. На жаль, державне фінансування є нульовим, а власні ресурси університету дуже обмежені.

Майдан: А яким, на твою думку, мало би бути фінансування освіти та науки? Й чи погоджуєшся з думкою багатьох чиновників, що гуманітаріям треба давати коштів менше?
Василь Бойчук: Моя думка така: кожен має займатися своєю справою. Якщо ще за радянських часів ми вміли добре вчити фізики, математики, непогано хімії, біології, то не варто урізати години в навчальних закладах. Й дати нам самим формувати навчальні плани. Математик має насамперед вивчати математику, фізик – фізику, інформатик – інформатику. Й од цього не дітися нікуди.
Але, звісно, не може бути вчителя природничого циклу без елементарних гуманітарних знань, без загальної культури.
Не так давно я побував у Сполучених Штатах. Там поцікавився, що, окрім профільних, фахових дисциплін, вивчають фізики чи математики. Так от, там на всіх факультетах обов’язковою є лише філософія. А вже далі студент сам обирає (і має набрати відповідну кількість балів) додатково чи то літературу, чи то історію мистецтва, чи то загальноосвітні предмети тощо. Тобто, якщо людина отримує університетську освіту, вона має бути культурною людиною.

Майдан: Ти вже майже 15 років керуєш Інститутом фізики, математики та інформатики нашої альма-матер. Що вважаєш найбільш знаковим і важливим для себе? Що зміг покращити чи змінти на факультеті?
Василь Бойчук: Насамперед ми чітко визначили: в університеті має розвиватися наука. Й сьогодні ми маємо добру школу з математики (нею керує доктор наук, професор Богдан Вінницький), маємо школу з фізики з двома центрами. Одним керує доктор наук, професор Роман Пелещак, другим (хоч і нескромно може це прозвучати) – я. Ми намагаємося, щоби кожен напрямок наукових пошуків був підсилений кандидатами та докторами наук.
Наприклад, нещодавно, з методики викладання математики захистився Тарас Війчук. Маємо кандидата наук з методики викладання інформатики. Ми відправляємо наших випускників в аспірантуру до Києва. Щиро зізнаюся: тут було наше „вузьке місце”, нам бракувало методистів, хоча це – вкрай важливо для нашого вишу, адже передовсім готуємо вчителів….
Невдовзі докторську дисертацію з інформатики захищатиме Ігор Лазурчак, який завідує катедрою інформатики та обчислювальної математики.
І це – вельми суттєво, адже університет мусить мати добрі наукові кадри. Бо, як казали древні (а зовсім не той одіозний персонаж, який цю думку повторив і якому тепер її приписують), „кадри вирішують усе”.
По-друге, нам удалося продовжити давню, велику нашу традицію – виявляти таланти на факультеті. І ми їх плекаємо, леліємо. Робимо все можливе для вступу наших кращих випускників до аспірантури. Наприклад, серед моїх аспірантів – лише ті, хто має або диплом з відзнакою, або ж диплом з мінімумом „четвірок”.
Маємо серед наших вихованців і докторантів. Це – Іван Гадзаман, Ігор Білинський і Тарас Кравецький. Ми даємо людині шанс: розвивайся, захищайся, роби науку.

Майдан: А що дала трансформація факультету в Інститут?
Василь Бойчук: Це, до певної міри, болісне питання, бо не все вийшло так, як замислювалося. Адже наша спільна з ректором Валерієм Скотним ідея була така. В зв’язку з тим, що наука в нас добре розвивається, що проводимо всеукраїнські і міжнародні конференції ( що два роки відбуваються конференції з фізики напівпровідників і що три роки з математики), вирішили ми створити інститут і отримати, окрім викладацьких, наукові ставки – старшого наукового співробітника, провідного наукового співробітника тощо. Так, як це є в науково-дослідних інститутах. Претендували на 12 ставок. Передбачався прямий зв’язок науки з навчанням: так, як це робиться в багатьох країнах.
Але, на жаль, хоч і підтримав нас тодішній міністр освіти та науки Василь Кремінь, бажаного фінансування ми не отримали. Бо Мінфін, як часто він це робить, заявив „Грошей немає”…

Майдан: Чи діти твої пішли шляхом батька (знаю, що в тебе двійко – син і дочка).
Василь Бойчук: Діти зробили свій власний вибір, який ми з дружиною поважаємо. Діти мої – самостійні й самодостатні дорослі люди, чим я, як батько, пишаюся.
Старша дочка – кандидат педагогічних наук, завідує однією з кафедр на факультеті іноземних мов. Свого часу була наймолодшим керівником кафедри на весь університет.
Син закінчив Тернопільську академію народного господарства з спеціальністю „міжнародна економіка” й вирішив, що наука – це не його. Працює менеджером в трускавецькому пансіонаті „Шале Ґрааль”.

Майдан: За тридцять років, що живеш і працюєш у Дрогобичі, чи можеш вважати себе справжнім дрогобичанином?
Василь Бойчук: Мабуть, що так. Але в той же час залишаюся й чернівчанином. Адже сам знаєш: молодість – це молодість, а саме десять молодих років після школи, до переїзду сюди, прожив сам в столиці Буковини. Та й зв’язки з університетом, у якому навчався підтримую якнайтісніші. Ось уже десять років є членом ради з захисту дисертацій Чернівецького університету. Щомісяця буваю там і, до певної міри, це теж збагачує мене новими знаннями з фізики.
А ще не забуваю я й про свою малу вітчизну – село Іллінці на Снятинщині Івано-Франківської области, звідки я родом. Село наше велике, мало дві церкви, незабаром виповниться йому 550 років. Там і зараз живе моя мама.
Тож, як бачиш, і у Дрогобичі я давно свій, і на Снятинщині, й Чернівцям не чужий. Й однаково люблю всі ці місця.

Майдан: Про дітей ми говорили, а про дружину?
Василь Бойчук: Так буває нечасто, але в мене саме так: моя дружина Уляна – моє перше кохання. Ми познайомилися, коли їй було 16, а мені 17 років. Так що цьогоріч маємо круглу дату: 40 років знайомства. До шлюбу зустрічалися шість років.
Дружина – людина своєрідна, але була й залишається для мене дуже красивою і дуже розумною
Моя половина – гарний лікар і добрий діагност. Сьогодні працює головним лікарем університетського профілакторію.

Майдан: Що ж, Василю, дякую тобі за можливість зустрітися й за інтерв’ю. Успіхів тобі.
Василь Бойчук: В свою чергу дякую „Майдану” з увагу до нашого Інституту і моєї скромної персони.