Цей конкурс проходив під егідою фундації «Za Wolność Waszą i Naszą» (зусиллями Миколая та Тетяни Іванових) та Інституту книги (попередню інформацію, зокрема про журі та переможців, «Майдан» давав тут http://maydan.drohobych.net/?p=40088). З тридцяти одного запропонованого вірша Віслави Шимборської різних років написання треба було перекласти від семи  до дев’яти творів.

Українські перекладачі-лавреати в більшості своїй присвятили чимало часу творчості Віслави Шимборської. Так, Андрій Савенець, що мешкає зараз у Любліні (він посів перше місце), як аспірант Люблінського католицького університету Івана Павла Другого  2005 року захистив кандидатську дисертацію «Поезія крізь призму перекладу: вірші Віслави Шимборської українською мовою». Ярина Сенчишин (друге місце), поетка і перекладачка зі Львова, ще 2002 року опублікувала у видавництві «Літопис» книгу вибраних поезій та есеїв нобеліантки. Наталя Бельченко (третє місце), яка до цього часу перекладала переважно з української на російську і навпаки й сприйняла конкурс як чудову нагоду глибше зрозуміти творчість Віслави Шимборської, дуже вдячна за допомогу Вірі Брухаль-Романишин, Пауліні Зембі та Марчіну Гачковському.

Відбулася також зустріч з авторкою цих рядків у Вроцлавському університеті, віртуозно модерована Марчіном Гачковським. Це насичене і піднесене спілкування стало можливим завдяки ентузіазму викладачів кафедри україністики Анни Урсуленко та Аґнєшки Матусяк.

В день нагородження лавреати мали нагоду прогулятися Вроцлавом і відчути його дивовижний колорит. Передсвяткове зачудування вирувало в повітрі. Авторку цих рядків місто захопило ще раніше, у вечір приїзду, в милому серцю товаристві Марчіна, Анни, а в переддень Святого Миколая – і Ярини Сенчишин.

Сама церемонія пройшла тепло й дружньо. Цікаво було почути думки Адама Поморського, Миколи Рябчука, Андрія Хадановича, Ігоря Бєлова – журі прочитало шалену кількість рукописів (понад дві сотні, з 96 міст, серед яких – і Дрогобич). Переможці озвучили по одному власному перекладу. А під час неофіційної частини присутні слухали спочатку переклади (з різних авторів) шановного журі, а потім лунали пісні – здебільшого білоруською, – під гітару. Це захопливе спілкування з новими друзями і побачення з тими, чиє товариство завжди є радістю, запам’ятається надовго.

Н. Б.

 З перекладів Андрія Савенця

 

 

Буффо

 

(зі збірки «Волання до Єті», 1957)

 

Перш мине кохання наше,

потім сто і двісті літ,

потім знов зійдемось разом:

 

лицедійка й лицедій,

фаворити глядачів,

нас зіграють у театрі.

 

Фарс, розбавлений куплетом,

трішки танцю, повно сміху,

нарис звичаїв правдивий,

гук овацій.

 

Будеш конче сміховинний

у цих ревнощах на сцені,

в цій краватці.

 

Голова напівпритомна,

моє серце і корона.

Серце, тріснуте до краю

і корона, що спадає.

 

Будемо стрічатись далі,

розлучатись, сміх у залі,

про сім гір і сім річок

міркувати у печалі.

 

І немовби бракувало

справжніх мук нам і поразок –

ще словами докладемо.

 

Потім вийдемо вклонитись

і завіса рухне вниз.

Публіка подасться спати,

звеселившися до сліз.

 

Вони житимуть чудово

і приборкають кохання,

тигр із рук їх буде їсти.

 

А ми все якісь такі,

в ковпаках із бубонцями,

в дзвін їх варварськи заслухані

без тями.

 

 

Балада

 

(зі збірки «Сіль», 1962)

 

Це балада про убиту,

що зненацька з крісла встала.

 

Складена у добрій вірі,

написана на папері.

 

За вікном без занавіс,

це у світлі лампи сталось.

 

Бачити це кожен міг.

 

Коли двері зачинились

і убивця збіг по сходах,

вона встала, як живі,

коли тиша їх розбудить.

 

Встала, шию повертає

і твердими, мов з каблучки,

водить по кутках очима.

 

Не здіймається в повітрі,

по простій ступа підлозі,

по скрипучих дошках ходить.

 

Всі сліди після убивці

в грубці палить. До кінця

фотографій, до рубця

шворки із глибин шухляди.

 

Не задушено її.

Не застрелено її.

Смерть її прийшла незрима.

 

Може видатись живою,

плакати через дрібнички,

навіть верещати з жаху,

вздрівши мишу.

Так багато

є слабинок і дивацтв,

що вдавати дуже просто.

 

Так, як зводяться, звелася.

 

Ходить так, як інші ходять.

 

Ще й у співі чеше коси,

що ростуть.

 

 

З перекладів Ярини Сенчишин:

 

ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ

 

Мусить бути на вибір.

Змінюватися, щоб тільки нічого не змінилося.

Це легко, неможливо, тяжко, варто спробувати.

Очі має, якщо треба, то сині, то сірі,

чорні, веселі, без причини повні сліз.

 

Спить з ним як перша-ліпша, як єдина на світі.

Народить йому четверо дітей, жодної дитини, одне дитя.

Наївна, але найкраще порадить.

Слабка, але підніме.

Не має голови на плечах, то буде її мати.

Читає Ясперса і жіночі журнали.

Не знає, нащо той гвинтик, і збудує міст.

Молода, як завжди молода, все ще молода.

Тримає в руці горобчика зі зламаним крильцем,

власні гроші на тривалу і далеку подорож,

ніж до м’яса, компрес і горілочки чарку.

Куди так біжить, чи не втомлена.

Ні, тільки трішки, дуже, ні, все гаразд.

Або його кохає, або затялася.

У горі і в радості, і на милість Божу.

 

ТОРТУРИ

 

Нічого не змінилося.

Тіло – болюче,

мусить їсти, дихати повітрям і спати,

має тонку шкіру і одразу ж під нею кров,

має чималий запас зубів і нігтів,

кості його крихкі, суглоби розтягуються.

При тортурах це все береться до уваги.

 

Нічого не змінилося.

Тіло тремтить, як тремтіло

перед заснуванням Риму і після заснування,

у двадцятому сторіччі до і після Христа,

тортури є, як і були, тільки земля змаліла

і коли щось діється, то так ніби за стіною.

 

Нічого не змінилося.

Тільки людей стало більше,

поряд зі старими провинами з’явилися нові,

реальні, навіяні, тимчасові й ніякі,

але крик, яким тіло за них відповідає,

був, є і буде криком невинності,

згідно з одвічною шкалою і реєстром.

 

Нічого не змінилося.

Лише манери, церемонії, танці.

Але рух рук, що прикривають голову,

залишився той самий.

Тіло звивається, шарпається і виривається,

збите з ніг, падає, підгинає коліна,

синіє, пухне, слиниться і стікає кров’ю.

 

Нічого не змінилося.

Крім течії рік,

лінії лісів, узбереж, пустель і льодовиків.

Поміж тими пейзажами душа блукає,

зникає, повертається, наближається, віддаляється,

сама для себе чужа, невловима,

раз певна, раз непевна свого існування,

тоді коли тіло є і є і є

і не має куди подітися.

 

З перекладів Наталі Бельченко:

 

Комік

 

Промине кохання наше,

потім сто і двісті років,

потім знову будем разом:

 

двійко коміків-акторів,

фаворити театралів,

нас зіграють у спектаклі.

 

В невеличкім водевілі:

трохи танців, купа сміху,

влучна риса характерна,

сплеск овацій.

 

Будеш ти смішний страшенно

в тамтих ревнощах, на сцені,

в цій краватці.

 

Голова моя шалена,

серце і корона в мене,

серце знада розривала,

і корона ледь не впала.

 

Наші стрічі нетривалі,

розставання, сміх у залі

сім річок і стільки ж гір

переповідали далі.

 

Чи страждань було замало,

чи терпіння нам не стало –

влучимо словами.

 

І нарешті у поклоні

згубимося між куліс.

Глядачі поїдуть спати,

розвеселені до сліз.

 

Будуть справді добре жити,

в них приручиться кохання,

тигр поїсть із їхніх вправних рук.

 

Ми ж навічно такі самі,

в каптурах із дзвіночками,

в їхній дзвін по-варварськи

заслухані.

Подив

 Чому в особі ущент єдиній?

І що роблю тут собою нині?

Не в нірці, в хаті? У день вівторка?

Не в хутрі, в шкірі? З лицем, не листям?

Чому єдиний раз особисто?

На цій планеті? Де світить зірка?

Не спокусившись на стільки ер?

За всі епохи, рослини й води?

Всі небосхили і нематоди?

В кістках і крові? Лише тепер?

Сама у себе з собою? Нащо

не далеченько, а саме тут,

не за сто років (чи було б краще?)

сиджу, дивлюся у темний кут

– так само лоб свій здійма притьмом

оте гарчливе, що кличуть псом?