Декілька років тому в Польщі побачили світ дві книги, які не лише не пройшли повз увагу читачів, критиків, літературознавців, істориків культури, але й стали явищами в культурному житті сусідньої країни, отримали відгуки в пресі не тільки польській. Перша – двомовна антологія текстів „Варшавський авангард їдиш” („Slowo|obraz terytoria”,Ґданськ, 2005, опрацювання Кароліни Шиманяк і Моніки Політ; друга, видана роком пізніше краківським видавництвом „Austeria”за редакцією Петра Пазінского в перекладі Кароліни Шиманяк, – збірка чудової поетичної прози галичанки Дебори Фоґель (Voge)l „Akacje kwitna”( „Акації цвітуть). Обидва видання повертають з небуття частину тієї культури, як разом з її творцями в Центрально-Східній Европі винищили нацисти.
Сьогодні все більшу й більшу зацікавленість викликає феномен єврейського модернізму в багатьох – не лише фахівців-філологів – людей і у Европі й за Океаном.
Одним з яскравих представників передвоєнної прози їдиш була уродженка Бурштину, що на Івано-Франківщині, Де бора Фоґель, приятелька та муза ґеніяльного Бруно Шульца.
Нещодавно, 17 квітня, львівська ґазета „Суботня пошта” видрукувала переклад швейцарської статті про нашу краянку, чиї твори через 70 років повернулися до читача. На разі – польського. Та сподіваймося, що невдовзі прочитають цю прозу й українці.
З люб’язної згоди редакції львівського видання (за це щиро вдячні редакторові Ігореві Гуликові) передруковуємо розвідку про одну з найяскравіших постатей багатонаціональної культури міжвоєнної Галичини.
“На додаток я надсилаю вам вірш, один із тих, які у Польщі бояться публікувати за “пацифістські тенденції”. Я і справді хвилююся за долю своєї поетичної збірки, яку планую видати і яка цілковито скерована у цьому небезпечному напрямку”, – так писала Дебора Фоґель 23 травня 1939 Аарону Ґлянц-Леєлесові, редакторові літературного часопису «Іn zikh» («У собі самому»). У цьому ж листі вона заповідає, що, крім віршів, цього року планується і вихід ще однієї її книги, прозової. “Восени, якщо нічого не трапиться…” Мабуть, вона має на увазі саме війну, яка не лише зруйнує всі її літературні плани, а й забере життя. У серпні 1942 р. її застрелять у львівському ґетто разом із чоловіком та шестирічним сином.
Цього року минуло 110 років із дня народження цієї авторки двох збірок віршів «Ftog-figurn. » («Денні фігури», 1930) та «Manekinen.» («Групи кравців», 1934), книги прози «Аkatsies blien» («Акації цвітуть», 1935) і літературно-критичних розвідок про поетику. Вона народилася 4 січня 1900 у Бурштині і вивчила їдиш аж у двадцятирічному віці, до кінця життя вона робитиме помилки, послуговуючись цією мовою. Перед тим вона розмовляла і писала гебрайською, польською і німецькою. Її дідусь і батько були видавцями і публікували високими накладами тексти про Кабалу і єврейські погроми в Росії. Її мати була вчителькою, батько – мовознавцем. Польську вона вчила у Львові, німецьку – у Відні, де закінчила гімназію. У 1919-му розпочала навчання на філософському факультеті Львівського університету, де слухала лекції Казімєжа Твардовского, одного із засновників Львівсько-варшавської логіко-філософської школи, Казімєжа Гайдукевича, мовознавця, який досліджував логічні зв’язки між мовою і сприйняттям дійсності. Свою дисертацію про Геґеля Дебора Фоґель захистила 1926 р. у Краківському університеті. Потім викладала психологію та літературу у Єврейському семінарі у Львові. Хоне Шмерук, один із її тодішніх студентів, описує ці лекції як важливий інтелектуальний досвід для себе, він був дуже вражений тим, як майстерно вона ставила поезію на їдиш у загальноєвропейських літературний контекст.
У тому, наскільки вільно почувалася Дебора Фоґель у польському, російському, німецькому, французькому та англійському літературних контекстах, можна пересвідчитися з її есеїв і поодиноких збережених листів. Вона публікувала багато рецензій, оглядаючи надзвичайно широкий спектр книг – від дитячої та підліткової літератури і до культурологічних та психоаналітичних студій або книг із теорії мистецтва. Часто в її рецензіях книги слугували лише відправною точкою для детального аналізу таких проблем, як расизм чи антисемітизм (“Людська екзотика”, 1934), або стосунків інтелігенції та пролетаріату (“Кілька зауваг про сучасну інтелігенцію”, 1936). Люди цікавили її як матеріал, соціальний і духовний, матеріал, здатний до змін форми. Дебора Фоґель аналізувала різноманітні маски, за якими індивідууми чи цілі групи ховали свої почуття.
Позбавленим маски Дебора Фоґель описує лише світ абстрактного мистецтва, це враження інспіроване, ймовірно, Малевичем. Цей світ складається з кубізму, конструктивізму і пуризму. У багатьох своїх нарисах вона досліджує проблематику фотомонтажу і фотомонтаж як літературний жанр. Вона опублікувала важливі дослідження про Станіслава Іґнаци Віткевича, Марка Шаґала і Бруно Шульца, але ці дослідження довгий час були недоступні дослідникам, бо побачили світ у марґінальних часописах, яким не судилося довге життя.
Листи Дебори Фоґель до Бруно Шульца – це єдина відома широкій публіці, крихітна, порівняно з рештою кореспонденції, яку вона вела кількома мовами. Шульц і Фоґель обмінюються думками про прочитане (Девід Герберт Лоуренс і Томас Манн), про побут і про подорожі (до Парижа). Її книгу “Акації цвітуть”, яка вийшла 1936 року, чимало критиків неправильно потрактували як невдале наслідування Бруно Шульца і його “Цинамонових крамниць”, які з’явилися двома роками раніше. З її листів можна довідатися, що її вірші і проза у першій половині 1930-х рр. залишилися майже не зауваженими у польському літературному середовищі. Тоді як сама вона вже з перших прозових спроб Шульца, що він надсилав їй у листах, розпізнала його талант і доклала чимало зусиль, аби вдалося опублікувати ці тексти.
Два світогляди
І хоча сам Шульц написав дуже прихильну і навіть захоплену рецензію на книгу Дебори Фоґель, наголошуючи, що у їхніх із нею текстах ідеться про два цілковито різні світогляди, її творчість досі завжди розглядалася тільки у контексті Шульца. Її текстами досі цікавилися лише дослідники творчості Шульца, які марно намагалися знайти його листи до неї.
Вона познайомилася з ним як із художником і ввела його в коло поетів, дотичних до літературного часопису «Тsushtayer» («Допис»), в якому працювала кілька років. Ці люди були представниками єврейського середовища, яке опиралося асиміляційним тенденціям, що панували у тодішньому Львові і намагалися перетворити місто на центр модерної єврейської культури, твореної мовою їдиш.
У листах Дебори Фоґель і Бруно Шульца не раз згадується особливий характер їхніх стосунків. Вона пише йому: “Ти видав себе, і тепер я знаю, що тобі притаманне те, в чому я ніколи б тебе не запідозрила: що ти ревнуєш мене. Я мушу бути чесною: навіть дуже теплі і плідні інтелектуальні контакти, як, наприклад, із Мінковим, чи досить довго – із Ройтманом, усі вони мають інший характер, ніж наші з тобою стосунки, ні на що не схожі у своїй неповторности” (7. 12. 1938). Про їхнє знайомство вона згадує так: “Наші тодішні розмови і стосунки були рідкісним щастям, яке трапляється лише раз у житті, а можливо, що і раз на кілька безнадійних, позбавлених кольору життів” (21. 11. 1938). .
Як представниця єврейського модернізму у Галичині, Дебора Фоґель не лише викладала, а й час від часу читала публічні лекції (зокрема, про урбанізм у модерній єврейській поезії), публікувала статті у польських літературних часописах, перекладала поезію. Їй особливо залежало на тому, щоб донести до галицької публіки ідеї нью-йоркських інтроспективістів, їхні намагання відмовитися від декоративної поезії на користь вільного вірша і його конкретних безпосередніх образів, внутрішнього ритму, суворої логіки та інтелектуальних конструкцій. Усе це, а також свобода у виборі тем притаманне і поетиці самої Фоґель.
В юності Дебора Фоґель захоплювалася сіоністськими ідеями і навіть входила на початку 1920-х рр. до молодіжної організації «Нashomer hatsair» (“Юні охоронці”). Вона завжди ідентифікувала себе з єврейською культурою, але після дебюту ця культура більше не фігурує у її творах – вона не торкається важливих для національного чи релігійного пафосу тем, мотивів, не полемізує. Єдиним містком із єврейським світом залишається для неї мова – вона пише на їдиш не лише з ідеологічних, а й з естетичних міркувань, намагаючись довести єдність форми і змісту в літературному творі. Література мовою їдиш у міжвоєнний час творилася ще не стандартизованою мовою, яка пропонувала відкритість і гнучкість, а також велетенський потенціал для пошуку нових можливостей висловлювання. Варшава, Вільно і Нью-Йорк стають у цей період найважливішими центрами мистецької революції мовою їдиш. Свої перші вірші вона писала польською і німецькою, але “мало що з цього було опубліковано. Це були сміливі експерименти, і я відчувала, що їхня форма була надто нетривкою в часі”.
Мовою фарб
Дебора Фоґель називала фарби “душею і мовою речей”. Насамперед у її міській ліриці кольори виражають усі почуття читача. Вони стають “кругловидими” і “пласкими”, допасовуючись до речей, які можна побачити або до яких можна доторкнутися. Вона надає їм “фруктовости” – кольору помаранчі, цитрини, вишні, що дозволяє підключити також смакові та слухові асоціації. Тональність цієї поезії загалом підпорядковується “холоду”, навіть найтепліший колір – жовтий, стає “кольором пласкої прохолоди”. Загальний настрій та атмосферу збірки визначає охарактеризований Кандінським як “беззвучний і нерухомий” сірий колір. У поезії Фоґель можна знайти всі шари описаної Кандінським “безнадійної нерухомости. Що темнішим стає сірий, тим більшої ваги набуває безнадія і вступає в силу задуха. Якщо сірий світлішає, у фарби проривається трохи повітря, вони починають дихати і з’являється елемент прихованої надії”. Від цього образу безнадії недалеко до сірої діри меланхолії, похмурості, яка виступає основним почуттям, станом, світоглядом, тобто є лейтмотивом поезії і прози Дебори Фоґель.
Вона захоплювалася творчістю італійських та російських футуристів, а також німецьких експресіоністів, читала твори Ніцше, Фройда і Еліота, слідом за ними намагалася випробовувати нові методи у літературі. У другій половині 1930-х рр. її ім’я стало відомим у Нью-Йорку. Теперішні дослідники літератури на їдиш також почали цікавитися її творчістю, і її ім’я часто згадується серед чільних, як наприклад, Абрагам Сутцкевер, коли йдеться про часопис «Іn zikh», до кола якого належало більше сотні осіб.
Твори Дебори Фоґель належать до призабутих і відсунутих на марґінес літературознавчих досліджень, і досі чекають на своїх інтерпретаторів. Вони цікаві не в останню чергу як документи модерністичного світогляду і протесту проти традиції, з їх допомогою можна змінити свою точку зору на тогочасний літературний процес, а також поставити під сумнів певні аспекти літературного канону. Але насамперед вона вартує зацікавлення як зріла письменниця, стилістична вишуканість та довершеність творів якої недооцінена сучасниками.
Анна Майя Місяк
Статтю перекладено з німецької за публікацією у швейцарській газеті “Neue Zürcher Zeitung”. Авторка, кандидат мистецтвознавства та літературознавства, перекладачка, шукає листів та інших пов’язаних із особою Дебори Фоґель документів для німецькомовного видання творів письменниці. Контакт: aniamaja@wp.pl