Заклик цього добродія до Дрогобицького міського голови Тараса Кучми «заборонити скейтбордистам кататися біля постаменту Т. Шевченкові», який   з’явився у  багатьох вітчизняних друкованих та електронних ЗМІ, дійшов і до Європи, куди нас через отаких моралістів і патріотів на надто прагнуть пускати..

Чим же мотивує таку заборону Роман Іванович? Як повідомляють медіа, «журналіст категорично засудив традиційні сходини шанувальників цього виду розваг біля пам’ятника Кобзареві, мовляв не гоже стрибати у святому місці.» Отакої!  Не більше – не менше – на святому місці. Мабуть, не відає колишній секретар партійної організації компартійної газети, що таке насправді святе місце. А це, як пояснили  авторові та редакції у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії УГКЦ та в Унівській Лаврі, – місце, вибране Богом для служіння і поклоніння Богові».

Наскільки ж мені відомо, Тарас Шевченко – Поет, Пророк, геній, але не Бог. І навіть не ідол, щоби так йому поклонялися язичники на кшталт товариша Пастуха.

В усьому світі пам’ятники – лише знак, данина шани визначним діячам, видатним синам людства. Самі ж місця – сквери – майдан – парки – поблизу цих монументів є місцем зустрічей, розваг, відпочинку

сучасників тих, хто з Висот спостерігає за нащадками та тішиться за них. Як, напевно, і Тарас Григорович, – за юних дрогобичан, що марнують свій час не в кнайпах, не за пивом, а з користю проводять дозвілля на одному з центральним майданів міста…

Зрештою  коли бавляться діти на майдані, жодного значення немає чиє ім’я надане Майдану.

Найсуттєвішим є інше: держава здорова, вона живе й не байдужа до власного майбутнього.

І ті діти, які,так дошкуляють згаданим моралістам, – саме і є уособленням завтрашнього Дрогобича. Не забуваймо: все, що робимо нині, – чинимо заради дітей і майбутнього країни.

Скейтбордисти – аж ніяк не наркомани.

На превеликий жаль, краєзнавець Роман Пастух не єдиний у своєму «революційному», фактично більшовицькому пориві «заборонити!». Ще один колега-журналіст, колишній однопартієць добродія Романа й свого часу правоохоронець, висловився так: «Та вони ж і плитку на майдані нищать, яка он уже ходором ходить, і постамент пам’ятника руйнують…». Чи замислилися ці «рятівники» «святого», чому і як це відбувається? Може треба менше красти, коли щось будують і не гнати відвертий брак та халтуру? Адже тріснув уже й  постамент монумента Бандері. Знову підлітки чи хтось іще винний?

До слова: членом зі спорудження пам’ятника Кобзареві в Дрогобичі був просвітянин Роман Пастух.

Однією  з засад цивілізованого, демократичного суспільства є така: «Громадянам можна все, що не заборонено законом». Та от цього не розуміють наші землячки з учорашньою свідомістю. Знову прагнуть всіх – під єдиний гребінець, всіх змусити строєм, не мислять соціум поза спільною стайнею… Не доведи Господи, бо ж, ніби, чверть століття як попрощалися з комунізмом (нажаль досі, ще не проведено остаточно декомунізацію ані на зовні, ані в головах багатьох наших краян).

Довелося мені побувати в більшості країн континенту, та ніде немає заборони збиратися, їздити на скейтах чи розважатися перед пам’ятниками. Й немає значення, кому поставлено монумент – письменникові чи творцеві державі. У вільному світі людина має і може бути вільною.

В багатьох містах пам’ятники навіть поєднують з лавочками, щоби можна було посидіти біля улюбленого поета, мистця чи державного мужа й поспілкуватися з ним…

Не те в нас, як не прикро. Тому й не дивно, що через таких «визначних моралістів» як борець за очищення «святого місця» молоді люди  всіх, кому за 50 вважають заскорузлими представниками минулої доби… Хоча не всі ж сповідували (чи й надалі сповідують?, адже ж кажуть, що колишніх комуністів не буває) оту дику ідею одного великого на всіх колгоспу з єдиною мораллю й чіткою регламентацію, як ходити, що робити, куди ходити…

І не візьмуть нас до Європи, поки пануватиме ота совкова свідомість, коли нам надалі диктуватимуть нам , що можна, що ні оті люди з «червоним піднебінням». Ті, котрі знову прикликають до нас отой сумнозвісний привид, котрий блукає хіба далеко в завулках Північної Кореї…Ті, котрі знову прикликають до нас отой сумнозвісний привид, котрий блукає хіба далеко в завулках Північної Кореї…

Подивіться на світлини: це скейтбордисти у Парижі біля пам’ятника легендарному Шарлеві де Ґоллю й поруч з монументом великого Ґьоте в австрійській столиці.

Ігор ФЕЦЯК,

член Національної Спілки журналістів України

Світлини автора