Й буквально на третій чи п’ятий день по поверненні прийшов до церкви Юра. Там ми й познайомились, адже тоді працював я у відділі пам’яток дерев’яної архітектури нашого музею. Поговорили, поспілкувалися, а слухати мудрого, іноді парадоксального, справжнього філософа Мариновича завше цікаво, й відтак почалася наша багатолітня дружба. Потім ще не раз приходив Мирослав до унікальної пам’ятки, де, нещодавній політв’язень, шукав і якоїсь розради й відповідей на певні свої запитання… Саме там запросив приєднатися до амністійного руху, який він, названий син Авіньойнської групи AI, тоді започтакував у нашій країні.. . Й саме звідти розпочався шлях Мирослава до того, до чого прийшов сьогодні, коли став одним з найавторитетніших українських інтелектуалів, громадським діячем, філософом, богословом, віце-ректором Українського католицького університету у Львові (одним з ініціаторів створення був так само він), членом Ініціативної групи Першого грудня, президентом Українського центру Міжнародного Пен-клубу…
П’ятого травня Мирослав Маринович презентував у Дрогобичі нову свою книгу – величезний за обсягом і вельми глибокий за змістом том мемуарів «Всесвіт за колючим дротом»…
А до цієї книги було «Євангеліє від юродивого», написане ще в таборі (по суті – перший великий твір нині відомого в усьому світі автора), видане в Дрогобичі 1990 року, відтак – «Україна на полях Святого письма» (1991), презентація якої в Дрогобичі була гучною, резонансною, в якій взяли найпотужніші інтелектуали міста. Про це теж згадували на вчорашній зустрічі з Мирославом Мариновичем у дрогобицькій бібліотеці. Гворив про неї і сам Мирослав, відзначаючи великий потенціал міста й згадуючи тих, хто тоді брав участь у дискусії (багатьох уже немає з нами, на жаль).
Дрогобицькій зустрічі та презентації «Всесвіту за колючим дротом» передували презентації У Львові в УКУ та у столиці на «Книжковому арсеналі».
Знайомство ж дрогобичан з твором, який, без будь-якого перебільшення має прочитати кожен, – організували давні друзі автора, дрогобицькі громадські активісти Хосе Турчик і Богдан Гринчишин.
Вів зустріч Олесь Пограничний, теж багатолітній друг і соратник Мирослава, – відомий львівський журналіст, правозахисник, голова капітули часопису «Ї».
Спершу про книгу, про автора говорив Володимир Нетак, директор видавництва Католицького університету, котрий зазначив, що з такими авторами доволі легко працювати. Також було відзначено велику роль у виданні твору, його редагуванні дружини Мирослава Люби Маринович (принагідно скажу, що вельми приємно було побачитися й поспілкуватися з давніми друзями, з котрим не так часто останнім часом вдається розмовляти й комунікувати «на живо»…
На самому початку презентації Олесь Пограничний, котрий уміло й вправно модерував презентацію, зазначив чи не найголовніше у новій книжці Мирослава Мариновича, – свідчення Богоприсутности.
Суголосними цьому є й слова самого автора: «„Божа розмова з нами дуже особиста і в кожному випадку вона є неповторною і сокровенною таїною»… А ще, каже Мирослав, «… віра прийшла до мене не внаслідок відчуття немічності в’язня перед машиною кагебіського кривосуддя , коли не залишається жодної надії, крім як на Бога, а як результат усвідомлення Його очевидної присутности».
А ще « Всесвіт…» просякнутий любов’ю, що теж вельми суттєве й характерне для Мирослава.
Не випадково, мабуть, що зустріч відбувалася напередодні Дня Матері. У своїх спогадах одне з чільних і найвагоміших місць займають сторінки, присвячені мамі та сестрі автора – Пані Любі та Надії, їм і присвячено книжку. Й так тепло, світло, проникливо пише Мирослав про своїх найдорожчих, котрі сьогодні вже із Засвітів радіють його успіхам і тішаться за нього…
Книга велика – більше 500 сторінок – за обсягом, але читається легко, за автором хочеться йти далі, заглиблюватися в його міркування, іноді подумки сперечатися з ним, читати розповіді про епоху дисидентства, про людей, з якими його звела чи зводила доля, про жахливі злочини червоного тоталітаризму, на який все ще чекає Нюрнберґ-2.
Про книгу, про співпрацю з автором і чоловіком розповідала, як завше, яскраво, з теплом Люба Маринович. Водночас вона, що не так часто буває тепер у місті, в якому прожила чимало літ (востаннє приїздила сюди ж у бібліотеку два роки тому на презентацію Мирославового багатотомного вибраного), щиро промовила: «Бачу тут стільки рідних облич, я страшенно тішуся, що можу нині бути з вами усіма..)
Багато говорив про книгу, про себе, про всесвіт довкола Мирослав Маринович. Про любов як про головну цінність. Про те, що гріх є в кожному, але треба вміти його позбуватись і спокутувати. Про те, що щасливий від того, що Всевишній не дав йому озлобитись: «Після того, як закінчився суд в Києві на останню зустріч прийшов прокурор і запитав, яку мету я собі ставлю, переїжджаючи у табір. «Не озлобитися», – відповів я. Це завдання я поставив собі на весь час перебування у таборі. Руками КҐБ Господь робив велику справу преображення моєї душі. В жодному разі не можна їх виправдовувати, але не можна і ненавидіти, бо всякий злочин Бог може обернути на добро. Принаймні у моєму випадку так і сталося».
Також пояснив Мирослав Франкович, чому не пішов і не піде в політику, про небажання ставати депутатом «Вважаю: кожен має займатися своєю справою, а оце – справді не моє, тому на пропозицію будь-куди балотуватися відповідав і відповідаю відмовою». А про табірний досвід говорить (цитата з книги) так: «Табір був для мене великою школою. Я справді в дивовижних випадках пробував бути християнином. Наприклад, як можна любити своїх ворогів, коли ти у таборі, що це означає, як це можна помацати? Євген Сверстюк змусив мене думати над цими речами. Одного разу був конфлікт. До нього підійшов хлопчина з Криму і запитав, як вирішити проблему. А Сверстюк каже: «На основі Євангелії». І ми застигли. Ну як? Це ж для неділі, а не для реального життя. Це щось гарне, правильне, але те, що збоку. Перевіряння постулатів віри, на яких ти виріс і яким хочеш довірятись, — це фантастичний досвід. Мені шкода, що наш нинішній ритм часу не дозволяє людям замислитись над цими речами. Це ще одна причина подякувати КГБ. Він мене ізолював від світу і дав інший ритм часу. Я мав час подумати над вічними проблемами, пробувати, експериментувати.»
У спогадах дисидента є такі слова: «… хроніка дій Сатани не така велична, як ці осяйні сліди Божого світла, що зігрівали мою арештантську душу. Йому, цьому світлу, під силу здолати будь-яку темінь казематів».
На цьому найбільше й наголошував у своєму виступі Мирослав Маринович. І коли читаєш його, слухаєш, нерідко думаєш, що справді з нами щось не те, коли не дослухаємось до тих, хто дійсно є авторитетами моральними, до тих, хто знає, як і куди нам іти… Тому то так важливо читати Мирослава Мариновича, адже не так уже багато в нас таких мудрих авторів, істинних філософів.
Були на презентації й музика з поезією, які так любить Мирослав. Ліля Кобільник подарувала винуватцеві заходу та присутнім свою пісню на слова незабутньої каторжанки Ірини Сеник, яку посестрою називає Маринович. Євген Сов’як чарував скрипковими мелодіями Мирослава Скорика.
Про свою книгу, те, що спонукало його до її написання, Мирослав підкреслив: збагнути, осмислити сенс людського буття й допомогти в цьому читачеві…
А ще – щоби той, хто читатиме «Всесвіт за колючим дротом», зрозумів, що мусить кожен з нас не підмінювати поняття , а зло називати саме злом. Змінювати світ і змінюватися самому. В жоднім разі не ненавидіти й не озлоблюватися. Й – любити. Тільки не абстрактно, не людство в цілому, а конкретну людину.
Говорив Мирослав і про можливість третього (фактично четвертого, бо, як зауважив Олесь Пограничний, першим була студентська «революція на граніті» на початку 90-х) Майдану. Про те, щоб не стави він руйнівним й мстивим, бо інакше «перекриє Божу благодать»…
Книгу писав Мирослав Маринович у нідерландському Амстердамі (вона й видана за сприяння однієї тамтешньої родини) й так під час роботи занурився в своє минуле, що декілька разів непритомнів, чого з ним не траплялося з часів ув’язнення.
Читається книга легко, бо написана майстерно, гарною мовою, сама просто заохочує до читання. Сам автор у зв’язку із цим нагадав лист до нього свого колеги Петра Дідули, який через Мариновичів «Всесвіт» має «клопіт» удома: ««Хата не метена, обід не зготований, бо жінка читає Мариновича…».
«Всесвіт за колючим дротом” також містить безліч надто цікавих фотографій, а ще – додатки, в яких – цікаві документи доби, про яку розповідає автор, його «Євангеліє від юродивого” та «Феномен дисидентства» благословенної пам’яти Євгена Сверстюка.
Завершилася презентація автограф-сесією. Дрогобичани заради неї вишикувалися у довжелезну чергу, й, хоч і було видно, що дві години насиченої та напруженої розмови з читачами дещо втомили автора, жодному Мирослав у щирій посмішці та дедикації на книзі не відмовив. Книжка ж ця вже цілком невдовзі стане раритетом і потребуватиме можливо не одного – перевидання, адже нинішній наклад – усього 800 примірників.
Довідка:
Мирослав Маринович (народився четвертого січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району , тоді Дрогобицької, нині Львівської области) – дисидент радянської доби, правозахисник, філософ, релігієзнавець член-засновник Української Гельсінкської групи, організатор амністійного руху в Україні, перший голова Української асоціації «Міжнародна амністія». Нині – віце ректор УКУ, член ініціативної групи Першого грудня.
Вихований в релігійній сім’ї, його дід був священиком. Навчався в середній школі в Дрогобичі, яку закінчив з золотою медаллю, відтак рік працював у Дрогобичі. Перший запис у трудовій книжці — “звільнений секретар комітету ЛКСМУ заводу”.
1967 року Мирослав Маринович вступив до Львівського політехнічного інституту. В інституті виступав з критикою радянської політики. Наслідком цього 1970 року відбулася перша зустріч з КҐБ. Мариновича позбавили так званого “допуску” і звільнили з військової кафедри, у зв’язку з чим, не отримавши офіцерського звання, Маринович мусив служити в армії після закінчення інституту рядовим. 1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі “Позитрон”. Тоді ж познайомився з львівськими й київськими дисидентами. 22травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку.
У 1973-1974 роках служив у війську в Волоґді.
Після демобілізації 1974 Мирослав Маринович переїхав до Києва. Працював технічним редактором журналу “Початкова школа” та у видавництві “Техніка”, звідки його звільнили за сигналом з КҐБ. Деякий час був безробітним. Аж перед самим арештом улаштувався розклеювати афіші. Дев’ятого листопада 1976року Мирослав Маринович разом зі своїм другом Миколою Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. З того часу Маринович перебував під “ковпаком” КҐБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.
У березні 1977 Мирослав Маринович та Микола Матусевич на вечорі пам’яти Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати „Заповіт”. 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Проходив по одній справі з Миколою Матусевичем. Їх звинувачували в “проведеннні антирадянської аґітації і пропаганди” за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув’язнення — семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання.
Покарання Мирослав відбував у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав протестні голодування, в тім числі й 20-добову, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав майже 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор) і біля півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року “Міжнародна Амністія” взяла Мариновича під свій захист як в’язня сумління. З квітня 1984 Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уільського району Актюбинської області в Казахстані. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною, й дружина переїхала до нього на заслання. У лютому 1987 відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987року. Працював оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. Від 1990 Маринович був кореспондентом ґазети “Галицька зоря”.
1990-го побачила світ праця Мариновича “Євангеліє від юродивого”, написана ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга “Україна на полях Святого Письма”, тоді ж відбулася в Народному домі рідного міста Мирослава її велелюдна презентація.
1993 — “Спокутування комунізму”, “Україна: дорога через пустелю”.
Мирослав Маринович засновник першої групи “Міжнародної Амністії” в СРСР (1991), Української асоціації “Міжнародної Амністії” (УАМА), від 1993 до 1998 був головою Національного комітету УАМА.
Мирослав Маринович — член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу “Сучасність” і премії імені Валерія Марченка (1995), учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій з прав людини і релігієзнавства, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, є співробітником Інституту східноєвропейських досліджень. З 1997 року — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії, член Українського Богословського Наукового Товариства.
Сьогодні – віце-ректор УКУ, Голова Українського відділення Міжнародного Пен-Клубу 9від 2010 року).
2 коментарі
Все більше і більше закохуюся в Дрогобич, бо бачу яка це благословенна земля, яка дає Україні і світові таких славних синів і дочок! Коли повернуся до Криму, а це якось обов’язково відбудеться, буду розповідати про прекрасних людей з якими зустрічаюся тут і зараз і дякувати Аллахові за знайомство з ними.
А з Вами, Мирослав Маринович, мі обов’язково зустрінемося, бо давно вже мріяв поговорити з Вами з Людиною, якій під силу “здолати будь-яку темінь казематів”.
Ви обов’язково повернетеся до Криму, пане Амет, і та земля вже остаточно буде загосподарована кримськими татарами! Дякую Вам за добрі слова. А щодо зустрічі, то пишіть мені у приват на Фейсбуку, і ми щось придумаємо.