Друга світова війна (1939–1945), котра завершилася повною поразкою та капітуляцією нацистської Німеччини, стала найбільшим збройним конфліктом на планеті і одночасно найтяжчою трагедією в історії людства. У ній уперше і востаннє було застосовано ядерну зброю, здійснено найтяжчі військові злочини та злочини проти людяності. Унаслідок бойових дій, репресій проти військовополонених і цивільного населення, а також голоду, хвороб та виснаження загинуло від 70 до 80 мільйонів осіб, дві третини з яких – цивільні.

Нині ми згадуємо всіх, хто в лавах збройних формувань багатьох країн доклався до перемоги над коричневим тоталітаризмом, вшановуємо пам’ять тих, хто не повернувся з тієї лютої страшної війни.

Сьогодні ми вже відмовляємося від ідеологізації подій минулого й не називаємо ту війну «великою». Бо як два десятки літ тому в інтерв’ю «Німецькій хвилі» сказав знаменитий  поет-фронтовик Булат Окуджава,  війна – це бійня. Й коли цю війну називають великою, я протестую, адже бійня великою бути не може. Може бути великим народ, його страждання, але війна не може бути великою, війна це страшно…»

У Другій світовій війні Україні випала героїчна і разом з тим трагічна роль. Єднання суспільства навколо усвідомлення цієї істини й надалі сприятиме ефективному протистоянню зовнішнім викликам та загрозам.

Сьогодні Україна, як і у роки Другої світової війни, є епіцентром протистояння аґресору. Україна є важливим чинником європейської безпеки у протистоянні російській аґресії.

Про це теж маємо пам’ятати постійно.

Й, звісно, не забувати, мільйонні втрати, котрих зазнала Україні в боротьбі з нацизмом.

Вічна пам’ять і слава Героям!

Зі святом усіх!

***

Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом — обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом — клекiт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.

Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом — встали обеліски,
А навкруг розлив колось.

Степом, степом — людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном.

Микола НЕГОДА

***

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.

Ліна КОСТЕНКО