Євгенія Сенік – луганчанка, філолог за освітою, та вже з десяток літ живе у Львові й уважає його рідним містом.

Роман, який в середу сьомого вересня  було представлено в Дрогобичі, написаний у Німеччині, куди письменниця спеціально поїхала, аби пізнати нелегке життя наших заробітчан (сама спробувала того часто гіркого хлібу) й написати про це. Як сама зізнається, «книжкою хотілося підстелити солому тим, хто виїжджає». Вона прагнула, щоби ті, хто їде за кордон, швидше позбавлялись ілюзій, що там легше й безтурботно. Тому так багато в романі роздумів над різницею в менталітетах, про стани, в яких опиняється людина, яка потрапляє в інший соціум…

Роман написаний гарною мовою, читається легко й  у той же час спонукає до власне думання, адже в ньому чимало глибоких психологічних та філософських міркувань та роздумів. А ще багато що з того справді майстерного тексту (недаремно видавець «Країни У» – славне буковинське видавництво «Книги-ХХ») проситься бути цитованим.

Ось, приміром, що думає Марія, головна героїня, про вітцівщину: «Чи любить хтось свою країну  пошуку більше за того, хто перебуває за її межами ? Не з власної забаганки пошуку кращого життя, а з веління долі…»

А бо ось ще одна цікава думка тієї ж Марії: «До біса був день незалежності, коли вона в цей день гнула спину на колишніх ворогів її  незалежної держави. Та яка може бути незалежність, коли її країна, як і вона сама, були незалежними від народження. Адже те, що належить Богові, ні від кого іншого залежати не може. То нехай поневолюють тіло, душа ж вічно ширятиме в українських просторах, розмовляючи з вітром»…

Взагалі  ж «Країна У» – певна утопія, за якою тужить головна героїня. Тому, мабуть, недаремно, готуючись до написання книги під назвою «Країна У, або казки чужим дітям» авторка Євгенія Сенік ,  проштудіювала – не просто прочитала – і Мора, і Кампанелу, і «Державу» Платона.

Розповіла на презентації Євгенія і про свої попередні  книжки, зокрема про любовний роман «Пшепрашам, або навчи мене любити», про нещодавнє перебування на стипендії  в Центрі (резиденції) Шмуеля Йосефа Аґнона в Бучачі.

Аґнон – знаменитий уродженець Бучача, ізраїльський лавреат Нобеля з літератури. Власне Сенік розповіла й про нього, й про Центр Аґнона,  й про те, як до своєї історико-культурної спадщини ставляться в Бучачі. Про те, що, на жаль, багатьом у Дрогобичі  не збагнути унікальності феномену культури Пограниччя, зокрема нашого, галицького та буковинського, котре  дало світові Франка,  Шульца, Вєжинського, того ж Аґнона, Францоза, Рота, Федьковича, Целана, Стрийковського, Макушинського…

В усіх містах, де відбуваються презентації «Країни У», як наголосила менеджер Єва Якубовська, авторка дарує роман бібліотекам. І не лише видрукований на папері, а й в аудіоверсії для незрячих…

В Дрогобичі на зустрічі з письменницею виникло запитання: чому «Шлях з кипарисами»? Все дуже просто, пояснила Єва Якубовська: це  – назва однієї з вельми знаних картин видатного маляра Ван Ґоґа (1890 р.), художника, якого дуже люблять і сама авторка й головна героїня роману Марія, котра читає й про нього, і його листування з братом Тео та вважає, що цей голландський художник відкрив їй себе…

Результат пошуку зображень за запитом "сельская дорога с кипарисами» 1890"

Під час розмови з читачами у читальній залі Дрогобицької бібліотеки імені Чорновола говорила письменниця й про ті події, які відбуваються в нас нині, якими живе сьогоднішня Україна. Про те, що не може побувати зараз на своїй малій батьківщині, адже Луганщина охоплена війною. Наголосила Євгенія й на тому, який вплив на українця мала Революція Гідности, адже зробила всіх нас більш сильними.

А завершила дрогобицьку презентацію Євгенія Сенік думкою про те, що дома все ж – найкраще, й що кожен має віднайти свою власну країну У – дещо утопічну, але водночас прекрасну…

А вже після зустрічі з читачами в Дрогобичі (її організували спільно бібліотека імені Чорновола та редакція інтернет-ґазети «Майдан») Євгенія Сенік та Єва Якубовська вирушили до Ужгорода, а звідти– до тих міст, в яких ще не знайомі з новим романом талановитої  луганської львів’янки.

Світлини автора

Коментар.

Андрій ЮРКЕВИЧ,

журналіст, громадський активіст:

 Мало не всі заробітчанські історії почув за столом

Вчора був на презентації книги Євгенії Сенік “Країна У, або казки чужим дітям”. Авторка, молода письменниця написала роман про життя трудової емігрантки, котра доглядає дитину в німецькій сім’ї. Тема надактуальна, тим більше, коли авторка пише з власного досвіду.

Сама Євгенія і була  нянькою для малої німкені цілий рік. Тому не з чужих слів знає, чим пахнуть заробітки. Презентація була цікавою, авторка оповідала свої пригоди на чужині, про ті ментальні аспекти, які ніби і відрізняють нас від західних європейців, але водночас викликають цікавість. Хоча наші жінки їдуть за кордон не заради  цікавости, а з конкретною метою заробити грошей. Та все  одно  ж повертаються іншими, як не крути.
Ото на презентації допіру усвідомив, що практично всі цікаві історії з життя заробітчан я почув за столом. І це правда, адже приїздять заробітчани на свої короткі відпустки на великі свята Великдень  чи Різдво. Благо, що сакральні календарі у «них» та у «нас» різняться, тож по святах «їхніх» їдуть домів  заробітчани на свята «наші». Власне на таких бенкетах в родинному колі я наслухався заробітчанських історій. Історій жіночих, бо чоловічі переважно не цікаві. І всі майже тотожні:

– Де працював?
– На будові!
– І як там було?
– Та нормально.
А от жінки, як відомо, працюють здебільшого в родинах, тому то й історії їхні цікавіші, та життєвіше, мабуть.

Ось дві короткі запам’яталися найбільше. Тільки правдивість  їх може бути відносною, адже все, що оповідується за столом, і переходить від столу до столу, гіперболізується пропорційно до кількості вжитих дека літрів алкоголю у святкові організми. А на то вже ради, як відомо, нема.
Першу історію почув кілька років тому від родичів, у яких гостював на довгій застільній дистанції.
Жіночка раннього пенсійного віку на ім’я Ганя подалася на заробітки в Італію. Роботу мала спочатку на підмінах, а потім врешті знайшла сім’ю з маленьким, ще грудним, синочком, якого і гляділа, а ще прибирала, куховарила, та іншу хатню роботу виконувала. Тато з мамою в тій родині були людьми дуже зайнятими, і робота в обох була пов’язаною з постійними довготривалими відрядженнями. Найліпше Гані виходило дивитися за дитиною, та й малий швидко звик до неї, батькам все подобалося, вони пометикували і взяли  для хатніх робіт баданті з Молдови, а Ганю тільки при малому тримали, а як малому виповнився рік, то взагалі дитинку лишили на няню  Ганю, і повністю занурилися в роботу. Бачилися батьки з дитиною, як не на вихідних, то десь похапцем серед тижня. Інколи приїздили, на кілька днів, або Ганю брали з собою у відпустку, та на вікенди, і поки батьки відпочивали, Ганя була з малим. В такому темпі минуло три роки. Отак в домі перебували більшість часу: малий, Ганя няня, і молдованка. І всі їхні родичі через skype. Малий знав всіх вуйків цьоток, племінників, і дітей Гані з Галичини, з якими проводив теж добрий кавал часу.

Ну і з Кишиневом теж був в тісному скайп-зв’язку. Родинний дім був великий та просторий, всі закупи привозилися їм до дому, то ж навіть до супермаркету не треба було їздити, словом життя в Гані налагодилося. Тим часом, там, в далекій Україні, в Гані вийшла заміж дочка, одружився син. На весіллях дітей Ганна не була, не було як, господарі не відпускали, але, щоправда, щедро компенсували матеріально відсутність Гані на весіллях, то й терпілося якось. Але коли Ганя отримала звістку, що донька її «при надії», то твердо вирішила треба їхати на майбутні хрестини внука чи внучки. Ганя попередила господарів більше, як за півроку, перед відпусткою, та й малому на той час вже було майже чотири, а за півроку взагалі буде дорослий пацан, ще й молдаванка радо зголосилася Ганю підмінити, тож господарі погодилися.
Ну а далі, як може багато вже хто здогадався було таке: Ганя поїхала в Україну, і десь через тиждень дзвінок з Італії, схвильовані господарі не можуть дати ради з рідною дитиною, малий вередує, їх не слухає, просять Ганю, щоб розібралася!
Дають малого до телефону, а бідна дитина крізь сльози та схлипування питає:
– Ганю, коли Ти приїдеш?
– Та приїду дитино, а що трапилось?
– Я не можу з тими батьками, я не знаю, чого  вони від мене хочуть…
Розмова відбувалася, як ви розумієте, рідною мовою малюка, себто українською. Все стало на свої місця, адже як господарів не було, то Ганя не парилася, говорила з малим українською, а ті кілька фраз, які хлопець знав італійською, «вікендових батьків» повністю вдовольняли. Тож дитина вдома спілкувалася українською.
Далі було так: Ганя повернулася з України, похрестивши внука, чи внучку. До малого і Гані три рази на тиждень ходив репетитор. Мову вони вивчили, і в побуті розмовляли тепер італійською, але рідною для хлопчака назавжди залишиться українська.
Друга історія про студентку та програму Au Pair. Цю історію почув уже в достатньо підігрітому святочному товаристві, і теж маю сумнів щодо її реальності. Хоча це цілком можлива ситуація.
Дівка була симпатична видна, толкова, тож на студентську програму потрапила без напрягу. Отак і з’явилася студентка в родині австрійців, котрі мешкали у великому родинному обійсті, молодичка одразу адаптувалася, і зі всіма, окрім мами сімейства, знайшла спільну мову.

Австрійку не злюбила одразу, бо та постійно до неї домахувалася, була страшно вимогливою, і все за нею ходила. А так загалом велося дівчині ніби не погано: живеш в сім’ї, доглядаєш дитину, вчиш мову. Щоправда, платять мало, але й витрачати студентці не було сильно де, бо жили в селі. Все було файно до певного часу, тільки от між студенткою та татом сімейства зав’язалася дружба, дружили вони таємно від мами сімейства, дружили організмами. Тривало це якийсь час, але студентська віза не довічна, то ж питання стало руба, або я, або твоя стара калатушка! – Видала одного разу студентка, впираючи руки в тугі стегна. Стара втому сенсі, що у   порівнянні з 19-річною німфою мама сімейства явно виглядала клушою. Гер тато таки вибрав німфу: хул – і живемо разок, думав гер тато, а фрау Калатушка, ще й противний характер мала, і мозку бідному австрійцю виїла неймовірно, і в ліжку… словом студентка вартувала, і судових менінґітів, і ледве врятованого від поділу фамільного маєтку, на якому наполягала Фрау мама, і виплачених аліментів. Але все устаканилося. Народилася нова сім’я, а з нею і нова дитинка. Жили поживали, за кілька років Фрау нова мама народила ще одну дитину, ну і постало питання на сімейній раді. Чоловік запропонував взяти по програмі Au Pair студентку, аби допомогла дітей глядіти. На що дружина категорично запротестувала арґументуючи тим, що звітам всі курви, а їй курву в хаті не треба.
Отаке…