“Невід’ємні квіти мого саду”

Море.
Крізь тисячі літ
Воно гукає мене знову.

Шторм.
Я його дитина.
Він ловить мої сльози.

Сонце.
Палає німбом,
Здіймаючись до мого обличчя.

Час.
Невблаганно летить.
Краде мої вітрила мрій.

Дощ.
Він проникає в мене,
Наповнює краплями космосу.

Хвиля.
Відбиває сяйво в мої очі.
Мовчить криком чайок.

Сон.
Несе мене в глибінь матерії.
Я там залишусь.

Ти.
Навшпиньках тривожиш сум,
Цілуючи мої пальці.

Я.
Динамікою руху
Проникаю в твою свідомість.

Музика.
Пристрастю наповнює серце.
Я танцюю на хмарах.

Рух.
Вітром веде мене до вершин,
Скидаючи кайдани минулого.

Світ.
Тоне в сотнях галактик,
Зливаючись в одне ціле.

Диво.
Я не знаю чи ти існуєш.
Книжковою історією розбуди мене!..

“Дерево конфабуляцій”

Живу в тобі вчорашнім сьогоденням
І, просинаючись, кричу твоє ім’я.
Пливу у течіях розбіжностей щодня.

Я відчиняю очі і вдихаю тишу:
Їдкий, пронизливий туман
Затьмарює потік моїх бажань.

Згубила шлях. Не знаю чи й було…
Можливо, просто спомином згадала
Твоє ціловане чоло.

На роздоріжжі променів стою.
Дивлюсь коханому у очі –
Йому я правди не скажу…

З душі коріння проростає в землю –
Із кожного росте інакший цвіт.
В конфабуляціях згорають очі.

Я божевільна. Нежива. Змарніла.
У лабіринтах з павутиння ніч
Мене до себе в пастку заманила.

Згоріли кроки завтрашнього дня.
Не можу жодного тепер ступити.
Свободи обірвалося життя.

Моє ім’я відлуння не сприймає.
І моє тіло Сонце не бере.
Посередині кола догоряю.
Твоя любов не вернеться уже…