Малим я часто прибігав на роботу до Мами, вона працювала на швейній фабриці. Вештався цехами супроводжуваний гулом машин ,коридорними протягами, гучними ударами величезних дверей з пружинами, які відділяли цех, від цеху, чварканням пресів, паровими хмарами, запахом буфету з туалетом, тканин, і машинного мастила. Дивувався як це швачки не пришивають ненароком пальці до штанів? І чому на прохідній треба проходити крізь дурнувате колесо, яке боляче б’є по колінах, або підганяє в дупу.

А ще на території фабрики стояла стара, височенна водонапірна цегляна башта, з маленькими вікнами під самим верхом, і драбиною на дах.

Якщо прикласти вухо до іржавих дверей башти, можна почути монотонний гул компресорів, і ледь чутне постукування якихось механізмів. В дитинстві призначення тої дивної споруди було для мене цілковитою загадкою. Якось я запитав в Мами що там в середині робиться, махнувши в ту сторону рукою,

– Там глухонімі працюють…

відповіла Мама подумавши, що я питаю про деревообробний цех позаду башти,

– А що вони там роблять?

– Не знаю, меблі ,здається…

І завдяки цій просторовій помилці, я подумав, що в тій водонапірній башті тримають силоміць, (а як інакше) глухонімих, і заставляють їх робити табуретки, столи, шафи і підставки під вазонки. Мої дитячі підозри підсилив, сторож якого я випадково побачив, коли той закривав ті іржаві двері на велику колодку. За неймовірним збігом, той дядько був глухонімим.

А гул в середині, і монотонні постукування, в замкнутій башті, цілковито утвердили мене в страшній правді, і невимовно важких реаліях приречених.

Ну правильно, (думав я собі) вони ж не можуть говорити, кричати, їх ніхто не чує, і вони нікого, але ж там є вікна!!! Чому вони не викидають ті меблі з вікон, і тим не привертають увагу перехожих?

Звичайно потім я дізнався правду, яку ледь стримуючи сміх розповіли мені батьки,
а я малим, ще довго з підозрою вглядався в малі брудні вікна під дахом, високої, старої, цегляної водонапірної башти.

Місько ЧИСТИЙ