Назву ж свята пов’язували з іменем Купайла – божества родючості, урожаю, добробуту та лікарських рослин, а обрядодії приурочували вшануванню молодості, краси, кохання й очищення. Вже напередодні – шостого липня  люди відзначали Горпини (Агрипини) Купальної й масово вирушали на заготівлю лікарських рослин. Збирали цілющі трави удосвіта, подалі від поселень і стежок, обов’язково з добрим настроєм і молитвою. Окрім лікувальних властивостей купальські рослини мали значну й магічну дію. Чи не найсильнішою приворотною травою вважали тирлич. Варили його в новому горщику, купленому не торгуючись, а тоді вмивалися відваром, щоб привернути обранця (тричі казали: “Тирлич, тирлич! Мого милого приклич!”) або пошвидше вийти заміж. Відоме було й інше любовне зілля: барвінок, щоб “хлопці до дівчат стелилися”, липник (ліпиця), оман (дивосил), розмай і, особливо, любисток.

Основні купальські обрядодії відбувалися в ніч з 6 на 7 липня і називалися купаліями, а дівчата-виконавці – купалочками або купалками. Напередодні свята хлопці готували місце для основних обрядодій: збирали дрова для вогнища, встромляли в землю жердину (Купалу-Марену) або ставили обрядове дерево, яке дівчата наряджали вінками й кольоровими стрічками. Часто роль купальського дерева відводилася вербі – дереву смутку й жалю згідно народної символіки. Інколи ставили сосну, чорноклен, вишню. До свята дівчата плели собі віночки (інколи по два) з трав та квітів, а парубки – з жита, або прикрашали зеленню капелюхи (брилі). Йдучи до купальського вогнища не озиралися, “щоб відьма не наздогнала”, а потім співали пісні й водили хороводи навколо Купала-Марени. Після цього молодь починала перестрибувати через кострище. Спочатку хлопець і дівчина обмінювалися вінками (або парубок віддавав свого капелюха чи картуза), а потім, взявшись за руки, стрибали через вогонь, обходили Марену й ставали позад черги. Доброю ознакою для подальшої спільної долі молодят було те, коли над вогнем вони не розняли свої руки й не підпалили одяг. Для менших дітей замість вогню накладали купу кропиви, через яку хлопчики і дівчатка весело скакали. Вказані обрядодії були спрямовані на літнє очищення людей вогнем – живим вогнем, який добували на свято через тертя дерева об дерево.

Наступний обряд полягав в очищенні другою стихією – водою. Дівчата намагалися так пірнути у воду, щоб віночок з голови поплив по воді. Доброю ознакою було коли вінок не потопав, а напрям вказував “звідки свати будуть”. Інколи купалки вставляли в свій віночок запалену свічку і так пускали на воду, а хлопці чекали на другому березі річки чи озера, щоб упіймати віночок своєї дівчини. Бувало парубки, не дочекавшись, кидалися вплав у воду або сідали на човни й ловили спеціально намічені їхніми дівчатами вінки. Повертаючи які, мали право на поцілунок.

Завершальним обрядодійством свята було розбирання Купайла-Марени. Гілочки з купальського дерева обламували й несли на городину, а стовбур (жердину) несли до води й топили. Інколи просто пускали на воду із запаленими свічками. В тих місцевостях, де виготовляли із соломи обрядову ляльку-Купайла, свято завершувалось ритуальним потопленням останньої.

Важливо відзначити, що Купайло було загальносільським святом, де було місце всім віковим групам та статям. І хоча основними діючими особами були молоді купалки та хлопці, до обрядодій залучали й молодиць, які допомагали “наставляти” купайлицю.

Присутні були й старші чоловіки й підлітки й навіть малих діток мами вбирали у віночки й тримали на руках протягом свята. Інколи для малечі батьки влаштовували купалицю у когось із сусідів у дворі, куди сходилась малеча з цілого кутка чи вулиці села. Там діти весело водили хороводи й стрибали через купи кропиви.

Хоча все ж основним мотивом купальських обрядодій було уславлення молодості, кохання й материнства. А тому крім загальних видовищних ритуалів проводились і утаємничені. Коли дівчата потайки збиралися групами по дев’ять осіб на березі водоймища, обирали з-поміж себе найвродливішу тілом, а та проводила захисний і зцілюющий обряд. Для цього готували в ритуальній чаші спеціальний відвар із лікарських трав (м’яти польової, гравілату міського, підмареника справжнього, кропиви, оману, шишок хмелю, шипшини), а потім обрана красуня брала лебедине перо й малювала тим настоєм на тілі подруг 9 захисних ліній, щоб “відьомське око” чи “злий дух” не вразили репродуктивних функцій дівчини.

Важливою вважалася символіка обрядодій. Дев’ять дівчат, дев’ять ліній – відповідали дев’яти  місяцям до народження дитини, а лебедине пір’я пов’язували з Лебедем – уособленням Білобога символу щастя, світла, добра.

Особливо загадковими були розповіді про цвітіння папороті в ніч на Купала. Для того, щоб це побачити, слід було вночі піти до куща папороті, розіслати під ним полотно (рушник), на якому святили паску, освяченим у церві ножем обвести навколо себе, покропити рослину свяченою водою й прочитати молитву. Тоді нечиста сила буде намагатися прогнати й налякати чоловіка (вітер, шум, кидає каміння й пруття), але не зможе подолати окреслене коло, тому не слід боятися. А опівночі папороть розцвітає світлою жариною й падає в полотно, тому його слід одразу ж згорнути й сховати за пазуху. Такий сміливець набуває можливості бачити, як переходять із місця на місце дерева, розуміти мову птахів, тварин, рослин і дерев, зможе відшукати заховані в землі скарби і заволодіти ними. А на Чернігово-Сіверщині М. Максимович занотував повір’я про вогненний цвіт не лише папороті, але й ліщини.

З поширенням християнства на українських землях віруючі вшановували 6 липня Вишгородську ікону Божої Матері (Замилування чи Ніжності) – одну із найдавніших та славнозвісних святинь. За легендою вона була написана євангелістом Лукою у будинку Тайної вечері та зішестя св. Духа на апостолів і зберігалась в Єрусалимі у Івана Богослова. У світі загалом відомо близько 40 ікон, які приписуються апостолу Луці. Але його авторство розуміється лише у сенсі списку-копії із його оригіналів, бо жодна із ікон його власної руки поки що невідома.

До Києва ікона була привезена з Константинополя близько  1130 року  за великого князя київського Мстислава Володимировича (князював 1125-1132 рр.) як дар патріарха Луки Хризоверга. Після урочистої зустрічі, ймовірно перебувала у Десятинній церкві або Софійському соборі Києва, а згодом встановлена в монастирській церкві Вишгорода – однієї з князівських резиденцій.  1155 року син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський вивіз “Вишгородську Богоматір” у Суздальщину (с. Боголюбово), а згодом перевіз у Володимир на Клязьмі (в церкву Успіння Пресвятої Богородиці). Пізніше образ Пресвятої Богородиці, вже названою “Володимирською”, перевезли до Москви, де на місці її зустрічі збудували Стрітенський монастир.

Згідно з церковноим християнськоим календарем  сьомого липня  люди відзначали Різдво Чесного і Славного Пророка Предтечі Хрестителя Івана, який народився у Захарія та Єлизавети в  Юті неподалік Єрусалима. Передувало цій події чудесне з’явлення Ангела Господнього та його пророчі слова перед Захарієм, що майбутній його син Іван наповниться Духом Святим і багато синів Ізраїля наверне до Господа Бога. Матір Івана Єлизавета змушена була рятувати сина від царя Ірода, а тому вивела його до пустелі, де в суворих умовах в пості і молитві зростав майбутній Хреститель Господа. У 30 років Іван прийшов на ріку Йордан, щоб підготувати людей до приходу Спасителя і, після хрещення Ісуса Христа, продовжував проповідувати любов і правду Божу. А за виступ проти царя Ірода, той відрубав Івану голову. Тіло святого було поховане, а голову закопано на Єлеонській горі. Згодом його голову тричі знаходили й переховували, а тому церква встановила на честь Івана кілька днів у році.

Оскільки це свято співпадало з дохристиянським святом Купала, то люди об’єднали дві назви (Івана Купала, Іванів день), на церковній молитві стояли з букетами квітів та вінками, а в висоті лунали слова святкового тропаря: Пророче й Предтече пришестя Христового, ми не знаємо, як достойно вшанувати тебе з любов’ю, бо неплідність матері й батькове мовчання розв’язалися славним і почесним народженням Твоїм, і втілення Сина Божого Тобою проповідується світові.

Матеріали підготував Андрій Гурбик

к.і.н., ст. науковий співробітник

Інституту історії України НАН України