***

зі сказаного вище

нічого не випливає:

ні паперовий кораблик

ні долі химерний вигин

ні каченя гумове,

що переходить у спадок

від одного батька до сина,

теж одного – більше не встигли

 

зі сказаного угору,

зі згаданого усує

господи, ти вділяєш

кожному різну міру

грають в одні ворота

мати одна із сином

син за двох відбиває –

матері не пасує

 

зі сказаного запізно,

з несказаного ніколи

стільки жалю на серці,

а оком – не випливає

пІдуть один за одним

пІдуть всі до одного,

підуть до того, хто знає:

 

ніхто сам-один не буде

 

 підлітки

каже вона: “на цьому світі нас надто багато

а на тому – напевно, взагалі такий тлум,

що до знайомих душ не пробратись

 

отак все життя надієшся,

що хоч по смерті буде тобі радість, –

а на тобі! –

опиняєшся не зовсім там і не з тими

 

от подумай, хіба виплачується вмирати,

щоб опинитися в незнайомому натовпі

і всю вічність рухатись тільки туди,

куди він тебе нестиме.

 

єдина втіха –

що кожна окрема душа

майже не займає місця,

не ремствує, не скандалить,

не розпихає сусідів ліктями

 

бо куди пхатися, якщо всі знають

що нічого нема там далі,

окрім тісняви і вічності…”

 

і кожного разу, коли вони їдуть маршруткою,

такою напханою, що дивно,

як вона взагалі може пересуватися,

він міцно тримає її перелякану руку,

щоб, якби щось раптом сталося,

надто довго там не шукатися

 

горіх

мамо, час іде умовно,
десь далеко, десь не з нами,

тату, час стоїть на місці,
як горіх посеред двору

сину, є на тім горісі
розгалуження, що впору

вже хіба що твоїм дітям,
вже хіба що їхнім внукам,
тих горіхів найміцніших,

що ніхто з нас не розлущив,
що вже тягнуться угору.

не спожити того всього,
що нам час приносить, тату,
на поживу і на втіху.

мамо, я також не знаю,
як цю гору обігнути,

як цю річку обігнати,
як горіх цей обхопити.

хай той час нас не обходить,
хай він нас обходить боком,

тих, що садять серед двору
гордий саджанець горіха.

 

*        *        *

в небі намалював

ластівку і шуліку

каже мені: стеж

за цими двома в русі,

за цими двома в парі

а вони вже так далеко,

що не бачу, хто з них де

що не розрізняю, де з них хто

 

найсумніше відкриття:

нема так, щоб саме тільки добро

нема добра без зла

нема добра і зла без мене

 

сповідь розгубленої

 

мушу зізнатися, боже, що не вмію жити
на цьому світі, а як на тому – іще не знаю
пробувала, старалася, ходила до школи,
навіть траплялося по дурості вчити інших,
вторила за кимось: жити значить вмирати
мушу зізнатися, боже, що не вмію вмирати,
а найгірше – не хочу
світ такий гарний – дерева, хмари, навіть комахи,
у всьому доладність,
люди довкола такі цікаві, кожен – як книга,
мушу зізнатись,
книг не перечитала навіть тих, що в програмі
не знаю імен багатьох дерев і пташок не розрізняю

за співом
не знаю багатьох мов, людських і звірячих,
не розумію, чому війни і хвороби, чому страждання,

якщо стільки любові розлито в повітрі
все ще ніяковію, коли ловлю себе на думці про тебе,
все ще не можу відвести погляд,

коли бачу себе в ванні голою,
ніби когось іншого, ким я стала чи ким мені не стати
пізнаю, та не можу впізнати
жити значить ставати собою, – кажеш

 

легко тобі, боже, ти знаєш, хто ти


 *        *        *

 

будьмо уважні!

святеє святих звичайне буденне

може, лиш раз потрапляє тобі / мені на очі

дається, може, тільки тобі / мені в руки

просить про допомогу / допомагає

знехотя мимоволі часом зумисно

людина людині може все

може нічого нікому не мусить людина

але

ця жінка на трамвайній зупинці,

у якій живими є тільки сльози,

що біжать і біжать щоками,

сльози, яких тобі не наздогнати, не осушити,

не з”ясувати, звідки вони біжать чи навіщо,

бо жінка не хоче, бо ти їдеш трамваєм

 

жінка, як сумнів, чи сам ти не скривдив нікого,

як докір собі самому за щось своє непоправне,

як жаль, що від тебе нічого тут не залежить,

як вдячність за те, що насправді

щось і десь таки залежить від тебе

і ще не запізно…

 

freefall in love

 

з тобою завжди хочеться більше,

ніж дозволяє тіло

сідаючи, сонце видовжує наші тіні,

накладає їх одна на одну

змішує в одне ціле, і годі вже зрозуміти,

де закінчується моє,

де починається те, що є тобою.

допускаючи ближче, ніж можна,

допускаю, що світ триватиме вічно.

любити – це бути трохи не в собі,

ходити самим краєм себе,

відкраювати себе лезом Оккама,

не боятися падіння.

бачиш, любове, я не тримаюся,

я відпускаю руки.

у повітрі так багато душ,

що навіть яблуку ніде впасти

 

*****

 

найстійкіша людина –

на чотирьох ногах

дві твої, дві мої

їмо один одного як хліб

поїмо один одного навзаєм

моїми губами говорить

якась дитина:

любов – проста як двері

як двері без клямки

як двері з ручкою з іншого боку

нема добра і зла без мене

Формальна логіка

чи може бог створити камінь,

якого не в силах підняти?

чи навіть бог не може підняти камінь,

якого створити не в силах?

 

зрештою, для чого потрібно більше сили –

для того, щоб створити щось непідйомне,

чи для того, щоб підняти щось несотвориме,

та й навіщо богові камінь?

 

непідйомне створіння боже —людина

носить бога як камінь на шиї,

тримає як камінь за пазухою,

іноді – як язик за зубами

 

людина піднімає питання про те,

чого не в силах сотворити

піднімає питання, щоб кинути в того,

хто грішний більше, у кого камінь менший,

у кого серце не камінь

підсумовує – час збирати каміння

 

сила не в тому, що можеш створити

слабкість не в тому, чого не можеш підняти

Бог з тобою, людино, отямся!

Бог з тобою, як це не парадоксально

Живиця

якогось дня закінчиться війна

і ми усі нарешті заживемо

(о як ми всі нарешті заживемо!)

затягнемось як рани, відростемо

як культі ніг і рук, як та очна

порожня яма, де навіки темно.

покличемо загиблих. поіменно.

і всі прийдуть. і будуть так дивиться,

аж стигнутиме кров, немов живиця…

а поки що тримайся за живе

коріння глоду (глід лікує серце),

бо тільки серце уміщає все це,

а розум – відмовляється й не йме…

Галина КРУК – для «Майдану»

Довідка:

Галина Крук – письменниця, літературознавець, перекладачка.

За освітою — філолог-медієвіст, захистила дисертацію на тему «Українське низове бароко: поетика стилю і жанру» (2001).

Авторка поетичних книг «Мандри у пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005) та «Спів/існування» (Львів, 2013) а також численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні та прозові твори ввійшли до багатьох альманахів і антологій — «Привітання життя’95» (1996), „Протизначення” (2001), „Королівський ліс” (2001), «Потяг’76: вибране 2003–2004» (2005), «Ми і Вона» (2005), «Українські літературні школи та групи 60 – 90 рр. ХХ ст.» (2009), «Сновиди» (2010), «Метаморфози» (2011) та ін.; перекладені  англійською, німецькою, шведською, російською, польською, литовською, сербською, хорватською, португальською, вірменською та іншими мовами.
Авторка віршованої «Українсько-англійської абетки» та двох дитячих книжок «Марко мандрує довкола світу» і «Найменший», перекладених 15-ма мовами (міжнародний проект літератури для дітей „Step by Step”, Нідерланди). Вірші та оповідання для дітей друкувалися в дитячих часописах та антологіях («Казки Старого Лева» (2003), «Зелене око» (2009), «Мама по скайпу» (2013).
Перекладає з польської, російської та білоруської мов.
Учасниця багатьох українських та міжнародних літературних фестивалів, а також поетичних аудіо-візуальних проектів «Sintezia» (спільно з литовцями), SWIЖЕ (спільно зі шведами), «Пісні країни OS» (спільно з Ю. здриком та формацією «Куб»), «Співіснування» (спільно з О.Хорошком та Р. Бардуном) та «Опір матерії» (спільно з І. Цикурою та Ю. Єфремовим).
Лауреат літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» імені  Богдана-Ігоря Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007).

Віце-президент Українського ПЕН-клубу.

Мешкає  у Львові, викладає українську та зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І.Франка.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

 

Світлини – Олександра Ласкіна