У віці 87 років закінчився земний шлях лавреата премії Нобеля, визначного  карибського поета і драматурга, друг Йосифа Бродського Дерека Волкотта.

Помер письменник, як повідомляє родина, в своєму помешканні на острові Сент-Люсія

Нобелівську премію Дерек Волкотт отримав у віці 62 роки 1992 року “за яскраву поетичну творчість, сповнену історизму, і яка є наслідком відданості культурі в усьому її розмаїтті”.

Його вважають одним з найбільш значних авторів другої половини минулого століття.

Народився світлої пам’яти поет  1930 році в Сент-Люсії – острівній державі, що розташована на сході  Карибського  моря

Дерек Волкотт також, як професор Бостонського університету в Сполучених Штатах,  викладав літературу і письменницьку майстерність.

Друг спочилого поета, теж Нобелівський лавреат, так сказав про Волкотта: «Метричне та жанрове розмаїття його в мене викликає заздрість. Його поезії – це сплав мовлення та океану».

Дерек ВОЛКОТТ

Одджоб, бультер’єр

Готуєшся до одного смутку,
а приходить інший.
Це не те, що негода,
просто не можеш зібратись,
неготовість – це все.
Жінка – твоя супутниця –
і найближчий друг,
і дитина, що поруч,
і пес –
ми потерпаємо за них,
дивимось на море й гадаємо:
певно, буде дощ.
Готуємося стріти дощ;
ти не бачиш зв’язку
між тим, як промені сонця
занурюють у темінь олеандри
в приморському саду,
і тим, як гасне золото пальм.
Не бачиш зв’язку
між краплею дощу
на твоїй шкірі
і скавчанням пса,
грім не лякає тебе,
готовість – це все;
і той, хто біжить біля твоїх ніг,
намагається сказати тобі,
що мовчання – це все,
воно глибше, ніж усяка готовість,
глибоке, як море,
глибоке, як земля,
глибоке, як любов.

Мовчання
сильніше, ніж грім,
і ми, глибокі й занімілі,
наче тварини, що не вміють
вимовити свою любов, як уміємо ми,
хіба що вона невисловна,
а треба мовити –
скавулінням,
сльозами,
дощем, що підступає тобі до очей,
не називаючи любов на ім’я,
мовчання мертвих
і мовчання любові, похованої глибоко в серці –
це одне й те саме мовчання,
дарма, мовчимо ми про тварину,
дитя, жінку чи друга,
все – одна любов, та сама,
і вона – благословенна,
ще глибша через утрату,
благословенна, благословенна.

Результат пошуку зображень за запитом "Помер Дерек Уолкотт"

Сезон примарного миру

І тоді всі пташині народи підняли воднораз
велетенську сіть земних тіней,
зшиваючи її тріскотливими мовами,
щебетливими діалектами. І несли
тіні високих сосен непрохідними схилами,
тіні склянолицих хмарочосів уздовж вечорових вулиць,
тінь кволої билинки на міському підвіконні –
сіть підіймалась безгучно, як ніч, цей безгучний пташиний гамір,
аж доки не розвіялись сутінки й пори року, заходи сонця, погода,
і залишилася стежка примарного світла,
яку не важилась перетнути навіть найтонша тінь.
І люди, хоч як задирали голови, не могли роздивитися, що несли дикі гуси,
що скопи тягли за собою на сріблястих нитках,
лискучих у крижаному сяєві сонця; їм не чути було,
як стиха пересвистувалися батальйони шпаків,
усе вище піднімаючи сіть, що сповивала цей світ,
ніби лоза виноградника чи тремтливий серпанок,
яким мати вкриває неспокійні повіки
дитини, що поринає в сон;
то було світло,
яке буває надвечір на пологому схилі
серед золота жовтня; і ніхто з тих, хто почув,
не збагнув, звідки у карканні ворона,
у галасі зуйки, у багрянці мерехтливого дзьоба клушиці
стільки безмежної, суворої, мовчазної тривоги
за поля і міста, від яких ці птахи невідлучні,
крім тимчасового перельоту, правом Любові,
що поза сезонами, або високим привілеєм народження,
яскравішим, ніж жаль до безкрилих істот
десь унизу, в темних дірах вікон, у скриньках будинків,
і все вище піднімали вони свою сіть, перегукуючись нечутно
понад усіма перемінами, зрадами згаслих сонць,
і сезон той тривав лише мить, наче пауза
між сутінками і темрявою, між люттю і миром,
але для нашої землі – такої, не іншої – він був нескінченним.

Переклад Остапа Сливинського