про блакитну квітку

 

О шостій в кухні зацвіта блакитна квітка газу.

І звично свариться у чайнику вода,

В бездонній глибині вікна побачиш двох відразу –

себе теперішню – стару етруську вазу,

й себе колишню, непроникну, як слюда.

Між вами часу сіра повсть, між вами повість

минулих літ то переліт, то недоліт.

І все, що випало в житті, то випадковість.

І все, що слід забути, залишило слід.

І всі ті люди, що були тобі далекі й ближні,

яких було любити гріх і не любити гріх,

ти ж ніби відпустила всіх ще на минулім тижні,

і всі шляхи назад в тобі засипав сніг.

Та білий світ довкруг такий, немов усе можливе –

все, що згадаєш – хруст з-під ніг і скрип санчат,

і дівчинка у глибині тебе така щаслива,

і гірка в глибині вікна – ще мчати й мчати.

І квітка газу так цвіте красиво,

що жаль зривати.

 

*       *       *

 

усе це скидається на неточний переклад

із невідомої на забуту,

де слова не відповідають самі за себе,

де ніхто з нас більше за себе не відповідає

де “скидається” – як сукня через голову

біля розбурханого ліжка

як білизна поспіхом,

як дві великі рибини в каламутних водах

 

є глибина, яку двоє відчувають, але бояться пірнути

з головою, повною стоп-сигналів

та інтелектуального мулу

 

є ріки, в які можна ввійти тільки не знаючи броду

є те, що можна намацати тільки руками

серед повної темряви

і збитого, як щось живе на трасі, подиху,

серед чийогось пришвидшеного серцебиття,

коли раптом вириваєшся уперед і фінішуєш

першою, як слово,

як вирва, що залишилася після слова

 

наприкінці

наприкінці, коли уже не буде

нікого з нас і зміниться в лиці

цей краєвид, як змінюються люди

з роками, й біла хмарка аличі

не сипатиме цвітом в полі зору,

мій сину-внуку-правнуку, угору

поглянувши, чи ти знайдеш ключі,

залишені для тебе в цьому небі,

в домовленому місці, при потребі

відкрити двері, що наприкінці?..

 сумний святий вечір

посадила під дерево сина –

будуй, сину, дім, поки малий,

поки ще не наламав дрів

ось воно – наше родинне вогнище

я так втомилася підкидати у нього хмиз

ось воно – наше мовчання-золото,

бери, скільки хочеш, мені для тебе нічого не жаль

я зготувала усе, що вміла, усе, що встигла –

дванадцять страв хліба й води

ці порожні місця за столом називаються, сину, “рід”

цю колядку не вміє співати ніхто з нас обох,

не починай

в цій молитві немає слів –

тут  кожен мовчить про своє

——————–

Боже, хочу повернути комусь ребро,

а у всіх – є

 

*******

боже,

якщо ти планував мені стільки всього

треба було дати мені нерви, як корабельні канати

треба було мені дати шкіру огрублу, як парусина

треба було мені дати серце важке, як якір

 

щоб отак кинув його за борт –

і жодні хвилі його не зрушують з місця

 

у відкритому морі

у відкритому як рана морі

у відкритому як смертельна рана солоному морі

 

кажеш мені: греби руками, дитино, греби руками,

доки я вигадую весла
поцілунок

ти мовчиш, як стіна
після удару головою
і я тобі помагаю
очима
еквілібристе, що живеш
довкола рук
падай і відчуєш
потребу крику
кажеш, неможливість лету –
причина атрофії крил?
мовчання ще не свідчить
про відмирання язика
а тільки
про обмеження його функцій

пані з вулиці Сикстуської

сядеш собі, сидиш, зриш, як вариться риж,

як світанковий беж перетікає в дощ,

що ж – мАла ти свій Париж,

згадуєш Мулен Руж, та поламав свій спис

Дон Жуан, ну а хто ж?

пражити молоко, пляцки собі пекти,

слухати про пектин, корисний він який

жити так літ зо сто, бачити як канкан

кане туди, де вже Щек, і Хорив, і Кий

не вистачить муліне для всіх тих весняних руж

трохи залиш на без (кажуть тепер – бузок).

вушко голки глухе, хочеш вселити, а не…

і знаєш, що вже – по всім. та добре б – іще разок!

*        *        *

а тоді раптом розумієш, що все тепер буде по-інакшому
і багато чого взагалі більше ніколи не буде в твоєму житті,
бо просто ніколи не буде

бо в людини насправді є тільки те, що є в людині
бо стільки на світі рік,

а ти чомусь намагаєшся зайти щоразу в ту саму
тихе плесо, чиїсь діти приходять поговорити з тобою
про свої замки з піску
їхні мами – про те, що втрачено, а що вдалося відвоювати
майже сорок, чи навіть вже трохи за сорок,
рекомендують залишатися в затінку, не ризикувати
чийсь воланчик заносить вітром на інший берег
пливеш по нього, така доросла і певна у власних силах,
повертаєш, роззираєшся, думаєш – хто всі ці люди?
чиї це замки? навіщо мені той воланчик?

вихідні над Летою
просто ще одні спекотні вихідні над Летою

 

час збирати каміння

досвід – це той гість, що завжди запізнюється

і приходить, коли вже всі розійшлися,

коли торт з’їли, посуд битий, діти – дорослі

сідає біля тебе, бере за руку, як хвору, втішає:

– я знав, що так буде, вибач, я знав від початку,

але ти виглядала така щаслива…

і ти вагаєшся, що доречніше – прогнати його чи побити

чи змусити його мити посуд, прибирати в хаті,

вигулювати собаку (стоп, якого собаку – це не мій досвід)

мій досвід – він як патологоанатом – у нього свій метод:

препарує, розкладає все по шухлядках, надписує, констатує:

ці зуби мали неправильний прикус, за що ти їх любила?

ці руки ніколи не крали, але торкались в такі миті такі немиті

ці очі зараз такі закриті від тебе, такі порожні, що годі про очі

це серце не бреше, бо камінь бо камінь бо камінь…

 

збирай каміння, – радить, – часом воно буває коштовним

 

 

freefall in love

з тобою завжди хочеться більше,

ніж дозволяє тіло

сідаючи, сонце видовжує наші тіні,

накладає їх одна на одну

змішує в одне ціле, і годі вже зрозуміти,

де закінчується моє,

де починається те, що є тобою.

допускаючи ближче, ніж можна,

допускаю, що світ триватиме вічно.

любити – це бути трохи не в собі,

ходити самим краєм себе,

відкраювати себе лезом Оккама,

не боятися падіння.

бачиш, любове, я не тримаюся,

я відпускаю руки.

у повітрі так багато душ,

що навіть яблуку ніде впасти

 

*****

найстійкіша людина –

на чотирьох ногах

дві твої, дві мої

їмо один одного як хліб

поїмо один одного навзаєм

моїми губами говорить

якась дитина:

любов – проста як двері

як двері без клямки

як двері з ручкою з іншого боку

*****

із потертим гаманцем у руках,

якого ніколи не відкриває

роздивляється вітрини, питає, що по скільки

рахує вголос, що краще взяти

«бо чим більше купуєш, тим більше споживаєш.

повні люди мають проблеми з тиском і ногами,

а худі, – каже дівчині в м’ясному, – живуть довше.

ліки зараз – сама підробка, я їх не купую.

стільки всього, аж невідомо, на чому затримати око.

знаєте, трохи недобачаю, все таке розмите.

добре, що ви працюєте в неділю –

хоч є з ким поговорити.»

стоїть і говорить.

якби хоч сказала, що їй дати, то вже б дали.

стоять і говорять – кожній може таке трапитися

худа, підсліпувата, зовсім самотня

Довідка:

Галина Крук – поетка, перекладачка, літературознавчиня.

За освітою — філолог-медієвіст, захистила дисертацію на тему «Українське низове бароко: поетика стилю і жанру» (2001).

Авторка поетичних книг «Мандри у пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005) та «Спів/існування» (Львів, 2013) а також численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні та прозові твори ввійшли до багатьох альманахів і антологій — «Привітання життя’95» (1996), „Протизначення” (2001), „Королівський ліс” (2001), «Потяг’76: вибране 2003–2004» (2005), «Ми і Вона» (2005), «Українські літературні школи та групи 60 – 90 рр. ХХ ст.» (2009), «Сновиди» (2010), «Метаморфози» (2011) та ін.; перекладені  англійською, німецькою, шведською, російською, польською, литовською, сербською, хорватською, португальською, вірменською та іншими мовами.
Авторка віршованої «Українсько-англійської абетки» та двох дитячих книжок «Марко мандрує довкола світу» і «Найменший», перекладених 15-ма мовами (міжнародний проект літератури для дітей „Step by Step”, Нідерланди). Вірші та оповідання для дітей друкувалися в дитячих часописах та антологіях («Казки Старого Лева» (2003), «Зелене око» (2009), «Мама по скайпу» (2013).
Перекладає з польської, російської та білоруської мов.
Учасниця багатьох українських та міжнародних літературних фестивалів, а також поетичних аудіо-візуальних проектів «Sintezia» (спільно з литовцями), SWIЖЕ (спільно зі шведами), «Пісні країни OS» (спільно з Ю. здриком та формацією «Куб»), «Співіснування» (спільно з О.Хорошком та Р. Бардуном) та «Опір матерії» (спільно з І. Цикурою та Ю. Єфремовим).
Лауреат літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» імені  Богдана-Ігоря Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007).

Віце-президент Українського ПЕН-клубу.

Мешкає  у Львові, викладає українську та зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І.Франка.