***

 

і горда осанна здирає намисто

як зорі з’їдає привчений молюск

Іван Андрусяк

 

Цей дивний хижий світ!

Подивишся і поранишся…

Дівчинка-панда ховається в мушлі

З дзеркальними стінами.

Дівчинка-панда ніжна,

Мов сон метелика літньої ночі,

Ось навіщо їй мушля…

Лишень визирнувши з неї,

Дівчинка-панда побачить,

Як сонце танцює у почті з морських павуків…

Лиш відступи на мить,

І той морський павук

Накине на твоє обличчя сітку,

Як він її уже накинув

На тих, хто спочиває

Під твоїм порогом – носить

На обличчі вічну маску із коралів.

Ех, знати б, куди плив той корабель…

Глянь,

Твоя мушля, як Папська тіяра,

Визирни з неї

І подивися

На сонце –

Воно не старіє,

Хоча і вмирає щоночі.

Куди тобі змагатися з ним, Дівчинко-пандо…

Ти дивишся у свої дзеркальця,

Всесвіт існує між ними,

Май мужність, заплющ їх –

Хай він зникне.

 

вертеп на Куренівці

 

кістяк на рельсах

лиш іній блищить цирконієм

поміж чорних очиць і зубів

де-не-де залишки шерсті

нагадують про тепло

 

пес дивиться на місяць

дивиться на місяць

і сміється

 

погляд краси

 

мурашник! з чого ти ростеш?

із чого черпаєш сили

у лісі, посеред чистого поля

чи в домі в стіні – їх ще не торкався вогонь…

 

бджола у короні

мураха в короні

сніжинка в короні

кристал у короні

вогонь у короні

 

щільник! з чого ти ростеш?

із чого черпаєш сили,

із чого повнишся медом і воском,

що їх тобі збирають тисячі бджіл?

лише в церкві із дерева воску торкнеться вогонь –

і то двічі:

спершу у свічці, потім – коли дерев’яна церква палає…

 

бджола у короні

мураха в короні

сніжинка в короні

кристал у короні

вогонь у короні

 

криго! з чого ти ростеш?

із чого черпаєш сили

на чистому і гладкому металі,

на віконному чистому склі –

і те, і те пройшло вже горнило вогню…

 

бджола у короні

мураха в короні

сніжинка в короні

кристал у короні

вогонь у короні

 

бджоли помруть

мурахи помруть

та сніг не розтане не згасне вогонь через зиму

сніг проросте петроґліфом майя,

арабською в’яззю, вірменським і грузинським письмом

на склі – цій найродючішій із земель,

що по ній шквалом пройшовся вогонь

 

бджоли помруть

мурахи помруть

та сніг не розтане не згасне вогонь через зиму

хоч сніжинки розтануть

і проростуть на віконному склі –

цій найродючішій із земель,

що по ній шквалом пройшовся вогонь,

квітами криги – і в кожній між пелюстками

наче танцює бджола у кашкеті з вогню

наче танцює мураха із сонцем в щелепах

паж-чоловічок

дивиться нетерпляче

як повільно згорає в печі дитина…

 

вітраж із метеликами на фоні радіодеталей і чебурашки

/розхристаний вірш/

 

діоди. резистори. мікросхеми.

транзистори. пентоди. тетроди.

дроселі. тиристори. конденсатори.

всі ці радіодеталі примхливим розсипом

розкладені на столі, як мощі якогось святого кіборґа,

реліквії електронної ери,

поруч із тарілкою з рослинним орнаментом,

петриківського розпису і чудернацьким звіром – чебурашкою,

подушкою для голок з поколотою мордочкою звіра –

наче кіборґ змагався із чебурашкою

й випустив йому голки в обличчя з руки, – мабуть, вбив змія,

що вимагав щоранку цнотливих дівчат,

проте й сам поліг, розсипавшись на деталі по столу.

 

метелики залетіли крізь відчинену кватирку і зараз кружляють

близько до них…

і я розумію, чому метелики обрали ці механізми,

а не квіти, хоча й намальовані…

знаєш, люди – наче листя на дереві:

ніби і близько один від одного,

проте припаяні намертво черенками

до гілля,

може і зможуть доторкнутися випадково

один до одного,

проте будуть розлучені за примхою вітру:

зустрінуться лиш на землі,

відірвавшись від гілля,

за мить до гниття.

 

зграйка метеликів все звужує і звужує кола,

ці вартові ночі обрали не кіборзькі мощі

й не тарілку з рослинним орнаментом,

а чебурашку – подушку для голок,

метелики сідають на них, кожен на голку

і стікають повз мощі кіборґа вниз,

наче плачучи над розсипаним електровоїном

краплинами чорної крові.

 

***

 

медитуй на качку

як вона ниряє в застояній воді

на її черлені ніжки-коралі

на її гузно чисте між ними

 

там, між її пір’я

коричневого і білого

впізнаєш свою смерть

 

***

 

хто розіпне дзеркало

колодязя

в яке потрапив жовтий листок

 

чорний квадрат

з’їдає лице

листя опалого

 

***

 

М.

 

кора дерев ззовні тверда

а всередині м’яка

шкіра ззовні холодна

а всередині гаряча

 

десь там в дереві

палає серце

 

З. В. Т. Х. Й. З. М.

 

Ми всі віримо в власне непорочне зачаття,

Неначе боги, неначе мікстури в аптеці.

Дитя проходить стадію дзеркала

Коли розглядає пляшечки на поличках в аптеці –

Тисячі вічок позирають звідти на нього.

Люди – як ці пляшечки, як мікстури в скляних оболонках, –

Руки нечисті – і гинуть вони,

Руки вмілі – й мікстура породжує нову мікстуру.

Маґія. Творення. Деміюрґія.

Дитя б’є рукою по плесу води –

Це воно чи хтось інший

Скривився від болю

Потойбіч водяної межі?

Адже люди – вода, безсмертна в своїй простоті, що

Замерзає, тане, тече

Й примушує слізьми конденсату

Плакати чийсь мікроскоп.

Хто ж забруднив їх піском?

Хто напнув на кістяк?

Хто обмежив цією мензуркою тіло,

Прирікши на смерть?

Що жорстокіше є за пісочний годинник?

В якому пісок у піску

Відмірює час, що залишивсь

Воді на життя у своїй герметичній посудині.

Дитя розбиває скляницю на кухні,

Дитя розбиває пісочний годинник і дзеркало

В ванній кімнаті на друзки.

І нині, і присно, і вовіки віків

Вірили ми – і віримо зараз

У власне непорочне зачаття,

Неначе нас не торкалася вміла рука

Потойбіч розбитого нами дзеркала-шкла.

 

Рельєфи אֶרֶץ יִשְׂרָאֵל‏‎‎

 

Михайлу Григорову

 

сонце світить золотими

і жовтими променями

הוהיהוהיהוהי

панцер мокриці

крутись наймудріша з комах крутись

в безодні колодязя неба

ніхто так не хоче щоб ти розгорнулась

як я цього хочу

ніхто так не хоче тебе прочитати –

– сувій твій гірський і небесний –

як я цього хочу

крутись наймудріша з комах крутись

знаєш і свідчиш

день змінює ніч

ніч змінює день

сонце світить золотими

і жовтими променями

місяць – білим і світлим

як кість, з якої все почалося…

 

руки кедрові татуйовані болем

жуки їх не ранять – бо жили відмерли

багатоніжка оперізує кедрове дерево

шовковим поясом

у неї так багато члеників

у неї так багато ніг

у неї так багато очей

вона така довга що коли б

була цим сувоєм, день не настав…

вона така довга, що їй вже немає чого боятися…

кедр розкривається мокрицею

у нього так багато члеників

у нього так багато ніг

у нього так багато очей

הוהיהוהיהוהי

сонце світить золотими

і жовтими променями

кедри ростуть щоб втекти від коріння –

позбутися тліну землі!

марна справа – бо проклята доля дерев!

хоч і здійняті руки їхні в молінні

німому як крик випаленої щойно землі

кедри не квітнуть… квіти кедрові – не-квіти…

ви помрете і впадете насінням…

в польоті зануритесь в землю…

щоб прорости і здійняти знову руки в молінні!

німому як крик випаленої щойно землі…

 

…куди ж ти ростеш, квітко боса – кедрова не-квітко…?

…крім землі тебе вже ніхто ніде не чекає…

 

אֶרֶץ יִשְׂרָאֵל‏‎‎

рельєфи жони – груди, стегна, живіт…

твій наречений і син

забуває про ямку на верхній губі –

там, де торкнувся вогонь…

забуває, що ідеальна форма –

краплина…

Вано КРЮҐЕР