Вперше свято  поетичного слова відзначено  в Парижі, де,  як відомо, розташована штаб-квартира ЮНЕСКО.

«Поезія, — йшлося в ухвалі і ЮНЕСКО, — може стати відповіддю на найгостріші і глибокі духовні питання сучасної людини, але для цього необхідно залучити до неї як можна більш широку громадську увагу. Крім того, Всесвітній День поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями доходить до читачів творчість сучасних поетів, літературним клубам, якi відроджують одвічну традицію живого звучного поетичного слова».

Картинки по запросу Journee mondiale de poesie

Отже, поезія допомагає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу — це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчости”.

Картинки по запросу international poetry day

Цей День, на думку ЮНЕСКО, покликаний послужити створенню в засобах масової інформації і не лише  позитивного образу поезії як справді сучасного мистецтва, відкритого людям.

Від 2004 року і в Україні почали відзначати Всесвітній день поезії  певним символом можна вважати те, цього так само у березні, лише трохи раніше українці вшановують пам’ять свого найбільшого Поета.
Ми щиро вітаємо поетів (передовсім – наших дорогих авторів)  та їхніх читачів та шанувальників з нинішнім чудовим весняним днем.

І, ясна річ, в такий день вже ніяк не можна без справжньої поезії, А дехто каже, що не просто без неї життя прісне та мілке, й злочином є життя без поезії.

Тож насолоджуймось рядками авторів «Майдану».

плачеш так, ніби прокладаєш кудись тунель
ніби світ про тебе забув, ніби ти в Єгипті
іспит проходиш – на світло своє земне –
у неможливо тісній і єдиній крипті

ніби вишукуєш друзки тіла в очеретах
досі знайомого тільки метким шулікам
ніби ще один бог повіявся по світах
щоб ненадовго побути в них чоловіком

ніби ти – частина гори, і боліт, і хащ
і тяжкого намулу, потрібного для врожаю…
Бог би для тебе і гори зрушив. тому – не плач.
або – плач. я тобі не забороняю.

Начало формы

Оксана Луцишина

* * *
Випліскуючи дощ долонями з-під міста,
Як рибу з-під моста висьорбують ловці,
Ти вихопиш себе, весела і троїста,
Пізнавши шлях в очах, околиці й ріці.

Непевний, непрямий, ледь-ледь солонуватий,
На смак його ідеш, б’є в голову напій.
В горіхових очах захочеться стрибати,
Як бісик, білка, шлях, непевний, непрямий.

Сніг

ти вбрана у білий весільний сніг
я навіть лисиць рудавих не приберіг
-знаєш вельон тобі пасує –
тобі пасує моя печаль – мій стих
що на очах твоїх золотих
що на серці яке зимує

гори які обступили тебе і хвоя
тіло твоє тонке з тобою
-я на поромі: Нью-Йорк-Мангеттен –
волога рука і болонья
шерехка від першого снігу долоня
мокрі твої черевики й гетри

читати і дихати – все на одинці
які в твої сни заглянуть лисиці?
-і солодкі слова і гострі парфуми –
плечі волосся обліплено снігом
і біжу за тобою лисячим бігом
і скеровую в гори усі ці пороми

як з тобою петляти шляхами гірськими?
чи бродити медами й снігами гіркими?
і тримати тебе як сніжинку?
першу – ту що летить навскоси
я стою в цих снігах густих
і дивлюсь на засніжену жінку:

і цей шалик картатий тобі до лиця
і лисиці біжать по наших серцях
-біле білим це крижмо-
і якщо будем жити з тобою в горах
наші вівці – що люблять горох
будуть з цукру і білого рижу

Василь МАХНО

Наталя Бельченко

Знищення тістечка з мільярдами байт,
записаними на його ґлазурі

Ти записана
Терабайтами інформації
На ґлазурі тістечка в моїй руці –
Цей коштовний десерт
І не снився древнім кондитерам:
Найновіша розробка IBM –
Всі казки тисячі і однієї ночі
Записані на коштовній ґлазурі,
І у солодких горішках,
Чия вага вимірюється каратами.
Ти називала мене одержимим,
Хоча я й вставив тістечко в порт кулікомп’ютера,
Щоб бути в середньовічному замку
Котроїсь
Із численних
Віртуальних реальностей
Разом з тобою.
Вочевидь, експеримент був невдалим –
Недосконала проґрама,
Ти банально скопіювала реальність
Замість того
Щоб бути цікавішою за неї –
Реклама, як завше, збрехала.
Ти називала мене одержимим,
Хоч я і прийшов зі світу матерії.
Зараз я вже знову в ній,
Ескейпізм – це завжди погано,
Що б не казала реклама,
Трансльована в сни,
Тому я знищую тістечко –
Навіть не з’їдаю його,
Як це було задумано IBM,
Я просто розтираю його в долонях,
Розчавлюю коштовні горішки,
І розкришую ґлазур
З мільярдами байт інформації.
Шкода лише порноґрафії,
Записаної мною поруч з тобою,
А також казок тисячі і однієї ночі…

Вано Крюґер

***
стихи умирают как оплачивались построчно
время катится под уклон как ребенок с горки
треснули стены все что стояло прочно
покосилось осело необходимы подпорки

вот упираются бревна в известняковые стены
вот к контейнеру вынесли книги перевязанные веревкой
поколение как старый актер неохотно сходит со сцены
думали смерть убийца а она оказалась воровкой

Борис Херсонский

ОСІННІЙ НАСТРІЙ

Ми сиділи на холоді, на-

проти входу до храму,

говорили про зраду і правду,

про вірність і вартість…

І прозорі платанові сльози

тремтіли над нами –

їх за примхами осені

годі було приховати.

 

Метушилися тіні яскраві.

І чорні. І білі.

Голосили, просили…

Вінчали, хрестили, прощали…

Били дзвони на сполох,

а ми собі далі сиділи,

вже безслівно сиділи

на холоді. Листя опале

 

так зухвало вростало у спини –

і наші, і тіней.

Тільки дива забракло –

тяжіння земне подолати.

І тому не злетіли…

Тим часом під тихе тремтіння

сліз осінніх платанових

танули тіні крилаті.

14.11.16, Софія

Анна Багряна

***

По истеченьи многих лет,
Скажу, пройдя экватор:
Храни меня, мой амулет.
Спасай, аккумулятор.

Когда на берег выхожу,
Отряхиваюсь бурно,
Что я опять тебе скажу,
Заведомо дежурно…

А вот и вовсе ничего.
Какие предрассудки-
Для тех кто помнит волшебство,
До нитки, до минутки.

Кто книгу черную нашел,
Раскрыл на главке тайной,
И выпил розовый крюшон
Крюшонницы хрустальной.

И только вещи прежних лет,
Те знают толк в любови.
Храни меня , мой амулет.
Невестки и свекрови,

Мы, пресловутый женский род.
Мы кровеносно млечны.
Храни взрослеющих сирот-
Уж слишком быстротечны.

Вероніка Доліна

Urbi et Orbi

хмілійте, люде, від читáння книг!
в метро, в трамваях, бýдь-де – раз у рáз,
із пóсмішками тихими, як сніг,
що сúплеться під світлом ліхтаря́;

у білих комірцях ідіть вперед
крізь рéвище шосé й фабрúчний дим,
непереборно, мов гірська форель,
що скинувшись, над хвилями летить;

нехáй фонтáни лúжуть руки вам,
блажéнство випромíнюйте усí
з очима молодими, як травá
налúвчаста у рúб’ячій лусцí;

рятуйте кволих в нéтрищах міськúх,
яким несúла повернуть назáд,
бо дýші в них, як вúбиті шибкú
порóслих пúшно бур’янáми хат;

прошý, це мíсто, Бóже, не покинь!
надпити дай небéсної красú,
бо люди, наче золото, яким
оздóблюють церкóвні образú…

17.03.17р.

Костянтин Мордатенко

ПЕРСЕФОНА

Тоді, вперше, коли ще не вміла прощатися,
стояла, обсмикувала спідничку,
плуталася в прикметниках.
«Ніколи» й «назавжди»
були як суміжні кімнати з виходом у порожній двір,
фуга подихів у пітьмі, порепана стеля,
в яку витріщаєшся цілу ніч.
Мати лишала на порозі картату сумку,
і в ній теж були «ніколи» й «назавжди».
«Ніколи» з брязкотом натікало в бляшану мийку,
вологе «назавжди» лежало поруч із крейдою.
«Ніколи» було неповерненою монетою,
сукенкою, яка так і лишилася у вітрині.
Як сталося потім, що слова повиходили із речей?
Коли прощалася вдруге, вже не бачила ні того,
ні іншого берега.
П’яти так зашкарубли, що змогла б, певно,
босоніж ходили по свіжому згарищі.
В будівлі, де був інтернат, зробили штаб і казарми.
«Ніколи» й «назавжди» перетворились на пару, яку помічаєш,
коли вона замерзає на рукавах.

Остап Сливинський

Підземна Єрусалимка

І видно менору в освітленому вікні.
Ворушиться куля у балці, птахи у гніздах,
всі іскри майбутніх пожеж зачаїлися на горищах,
іще несміливі. Вночі тільки ти гориш.

З хоральної синагоги котяться скалки кантора,
і хочеться заридати чи із дому тікати.
Ріка облизує острів і плине далі.
Порізи глибокі. Тополі пірамідальні.

Пором занурився у річчине молоко
і часом стогне вві сні на усю околицю.
Собаки земні гавкотять на небесних псів.
Спочатку ніч глибока – захлинемось усі! –

а потім стає, як фольга, хрускотлива й срібна,
і люди в провулках в’юнкі, ошалілі риби.
В повітрі висить відчуття незбагненного дива.
Ти роззуваєшся. Потім заводиш годинника.

Знімаєш сорочку – і світло сягає горла.
Скрипучо зойкує ліжко. Я довго дивлюся вгору,
де тче маскувальну сітку старий павук.
З подвір’я в подвір’я нитками тягнуться звуки.

Там – важко дише старий із грудною жабою,
сідає на ліжку, на стінах тіні дрижать.
Таке тривожне літо – не жди добра.
А ніч іскриться. Не хочеться помирати.

Там – плаче дівчина, повторює знову й знову:
Ґедаль умовляв її і таки умовив.
І мати плаче, шитво лежить на колінах:
під серцем у доньки вишнева зав’язь, дитина.

…Дружину шевця турбує дивна луна.
Вона прислухається, довго не засинає,
співаючи колискову малому Янкелю.

Вгорі, на землі, над нами проходять танки.
***
Під час нацистської окупації Вінниці квартал міської єврейської бідноти – Нижню Єрусалимку – зрівняли із землею бульдозерами, фактично перетворивши на прирічковий насип для полегшеного проходження німецьких танків

Катерина КАЛИТКО

***

Больше всего я боялась тебя не увидеть:
Начнется война, придут коммунисты,
Введут войска, перекроют границы,
Пьяные солдаты, мертвые хорваты,
Разорвут цепочки мои, мониста,
Телефонные кабели перережут,
Всех убьют, закопают в землю,
Будут перехватывать донесенья,
Подозрительные помехи/молчанье в эфире.
Никому не будет покоя, спасенья.
(Или – вот еще – землетрясенье,
Ножик из-за угла, пьяный водитель,
Случайный выстрел, любовь до гроба,
Смертная тоска, потеря надежды.)
Будут контролировать переписку,
Распечатывать, перлюстрировать наши тайны
В поисках неуловимых/никому не нужных шпионов,
Каковыми, собственно, мы и являемся. Что же,
Я была права. Я была красивей, умней, моложе.
Я оказалась права. Мало что от меня осталось.
И теперь я буду бояться совсем другого.

Говорят, такой человек спокоен, удачлив,
Улыбается смерти в лицо, щурится, курит.
У бродяг должны быть легкие приключенья,
Ничего такого, что разрывало б им сердце.

 Єлєна ФАНАЙЛОВА

TRIP HOP
Думки надламані,
Думки кришаться,
Думки падають –
На друзки,
З брязкотом,
Як Trip Hop.
У них вриваються, прориваються
Уламки,
Обривки
Голосів, слів, фраз.
Думки,
Як останній вірш Гессе –
Дагеротипією.
Дагеротипія,
Як Trip Hop.

Як Trip Hop,
Життя Гессе,
В яке прориваються
Примари
Голосів жіночих.
І лише голос Нінон
Кличе й тримає
ПОВІТРЯНОГОЗМІЯГЕССЕ.

16.03.2017, “Тінь Єдинорога”

Інга КЕЙВАН

***
підійшов до мене і просиш або не так подивився на мене і кажеш
дай мені сьогодні вночі ключ яким я міг би яму копати
такий знаєш з трьома язиками полум’я з дієсловом у давноминулому
там де очі присохли до павутини і жива таємниця стоїть страшна
засліплена світлом в кінці тунелю намальована з вивороту
вся така в біленькому фартушку як служниця як послушниця в апостольнику
пізно вже він усміхається але чому не тоді коли я чекала ламаючи власні кості
дерев’яною ковдрою накриваючись з чотирьох сторін світу і підпалюючи її як двері
цього разу все було обійшлося цирульник упіймав угорі блискавку кров пустив
і вона потекла по світу моїми судинами промовляючи ох маріанно цвяшок у серце вбитий
не треба тобі того бездонного чоловіка острова який підходить просить дивиться каже
злодій він але з лодій котрі в небесах і там його тричі по три украдено вкрай багато
постій но постій тут у брамі доки всюди війна на вокзалі зупиняється потяг
той потяг давно минулий той цирульник давно допитливий
та книга легень давно не горить ох маріанно говорить на ключ і закрийся

Маріанна КІЯНОВСЬКА

***

Півнику-когутику,
Золотисті пера,
Карамельний смутку мій –
Як я тебе стерла?

Якось тебе виїла,
Якось тебе, якось..
Де була дитиною –
Жінкою зосталась.

Пацьорки посипались
Розійшлися боки..
Півнику-когутику,
Що ховає спокій?

Час іде по крокові
Не зберу у жменю…
Цукром перепа’леним
Гіркне, карамеллю.

І вертає пам’ять все –
Як біжу малою…
Тільки спогад вицвілий
Під туман-імлою.

Як я тебе, дівчинко,
Так забула-стерла?
Загірчів когутик мій,
Золотисті пера..

Іванна СТЕФ’ЮК

1982-йПо-вологодски цокай,
Дразни знакомых. Видишь:
Весной церковный цоколь
Стоит в воде как Китеж.

На лёд ступить рядится –
Там талая такая
Веселая водица.
И маковки макает.
Свистульки из ненужных, –
Прикупишь сразу две.
Великий Устюг в лужах
Стоит на голове.
2002
Дем’ян ФАНШЕЛЬ

***
Что, мой Бог, хорошо ли – весенний разбег
И утиные пары под старым мостом?
Поделись, тебе любо движенье наверх
И вибрация вен всё о том же, простом,

Как река пробивает броню по весне,
Как трава прорастает зелёным копьём,
Как мечта дребезжит подобно блесне:
На одном конце я, на другом – окоём,

Где предчувствие чуда-Бога-тебя,
Высоты, широты в одной точке звенит?
Это март, небосвод голубя, голубя,
Поднимает стремления сердца в зенит.

16 березня 2017

Олена ГРИЦЮК

***

воює земля усім своїм тілом старечим
вітрами у вербах і соснах, повенями у річках жилавих
круками крекче, джергоче і стогне лелечим
криком, тримає щосили своїх діточок повсталих,
приймає полеглих, народжує вільних і дужих,
зализує рани довкола заліза ворожого
воює земля і волає: не можу більше, не можу!
на небо спирається, плаче й – жене ворогів осоружних

 Світлана ПОВАЛЯЄВА

* **

Первый снег, как мех овечий,
укрывает шар земной.
Где-то плачет человечек
за холодною стеной.

То ли рожицей не вышел,
то ли вышел, да не весь.
И зачем взболтал Всевышний
эту атомную смесь?

Труд поденный до упаду
и бессонница ничком.
Человеку много ль надо –
человечка под бочком.

Тонкокожи огуречки,
буря кроет, воет мгла.
Много ль надо человечкам? –
хлеба, неба и тепла.

Где-то мастер дел увечных
бьет копытцем по щекам,
приставляя человечков
к ружьям, как вчера – к станкам.

Он шагает с нами в ногу,
но не далее двора.
Не пора ли нам в дорогу,
не пора ли, не пора…

Нет ответа из эфира,
только “Грады” бьют вдали.
Человечек просит мира
на своем клочке земли,

где двоим не разминуться.
Человек умолк, стыдясь,
что в такую-то минуту
просит что-то для себя.

И никто ему не скажет,
неповинному в крови,
что моление о чаше –
тоже просьба о любви.

07.03.2017

Ірина ІВАНЧЕНКО

***

Для видения очи телесные слепы.

Темной стаей ночной мошкары

Набивается свод, и трещат его скрепы

В предвкушении тайной игры.

И летят в чернозем и стеклянную пену

Зерна звезд, обжигая ладонь,

И виденье из плоти выходит на сцену,

Черепной задувая огонь…

Сєрґєй СЛЄПУХІН 

Той чоловік, що іноді спить зі мною,
ходить в легкому светрі і темній куртці,
без рукавиць і з голою головою,
навіть взимку в міста безжальній пустці
почувається добре, як під водою.
Той чоловік ламається дуже рідко.
Каже тоді: зсередини я вже гнилий, зелений,
мертвий, як гриб. Не торкайся до мене, рибко.
Він розпихає дріб’язок по кишенях,
часом зі мною він, й спить потім міцно й глибоко –
так само, як коли спить без мене.
Той чоловік ніби давно переїв цих дослідів,
Експедицій за межі себе і межі серця,
І за будь-які інші межі. Але найкраще він спить вже вдосвіта,
І уві сні сміється,
Ніби говорить – все, що стається із нами – найсвітліші, безцінні досвіди,
Допоки стається, допоки все ще стається.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

За эти стихи самый известный богослов Русской православной церкви Андрей Кураев предал меня интернетной анафеме, отправив в чёрный список.

Ответ протодиакону
“Идите в город, на дискотеку, найдите там неверующую девушку, отмиссионерьте её, катехизните по самое не могу.” (Андрей Кураев)

Гнездятся бесы в падших душах,
Но надо страсти укрощать.
Всю жизнь стараюсь дев заблудших
Я в нашу веру обращать.

А в мире правят секс и злато,
Повсюду злачные места.
Спешу в рассадники разврата,
Где позабыли про Христа.

Две школьницы на дискотеке
Сосут пивко под матерок.
Эх, люди-люди, человеки!
Как вас легко берёт порок!

Опять я наливаюсь мощью.
Мой дух для зла страшней чумы.
Особенно он крепок ночью,
Когда неймётся силам тьмы.

Ну хватит предаваться хмелю!
(На мне мой крест – моя броня.)
Веду негодниц в свою келью. –
Пусть причастятся у меня.

Живите нравственною жизнью,
Мы все у Господа в долгу.
Сейчас я вас всех “катехизню”
По самое по не могу!

Блудницы жалобно застонут,
Их плоти станет жечь огнём.
Но их мольбы меня не тронут –
Я буду твёрдо на своём.

Я в торжество морали верю.
Во имя Бога и добра
Срамниц я “отмиссионерю”
Без передышки до утра.

Духовною томимы жаждой
Они раскаются в грехах.
И вскоре выступит у каждой
Стыда румянец на щеках.

И вот уже мокра вся простынь.
И сам реву я, как медведь.
(Да, бесов изгонять непросто. –
Приходится тут попотеть.)

Девицам этим всё простится.
Я их всем пылом возлюблю
И раскрасневшиеся лица
С улыбкой щедро окроплю.

Потом я лягу с лёгким сердцем.
Втроём затихнем, наконец…
Ну как, моим “миссионерством”
Довольны Вы, святой отец?

Александр БЫВШЕВ