Їх багато – з два вагони набереться. Мабуть, їх щодня приблизно стільки ж. Вони різного віку, різної статі та статури. Що їх об’єднує – це перш усього схожість на якихось не дуже справжніх, а радше кінокомедійних студентів, що за п’ять хвилин до іспиту, дико хвилюючись, гарячково повторюють усе, чого все одно визубрити вже не встигнуть. Здається, ще трохи – й вони почнуть обмінюватися шпорами та підказками.

Вони їдуть до консульства Республіки Польща. У кожного з них вирішальна співбесіда на карту поляка. Українці масово захотіли стати поляками. А це, хоч-не-хоч, вимагає зусиль. Ідуть останні приготування до вирішальних співбесід. Звучать уголос пам’ятні історичні дати: битва під Ґрунвальдом, Люблінська унія, Конституція Третього травня. Якби так старанно вивчали власну історію, то, може, й не було би потреби в карті поляка, злостиво думається мені. Хоч я в душі не ізоляціоніст, але чую його мимовільне пробудження. Тобто в душі я таки ізоляціоніст?! О Господи! От і Щерек, подейкують, у недавньому числі «Polityki» згадує, що в мене «націоналістичні вибрики». Це тому, що мені «Волинь» не подобається. Шкода лише, що рідні націоналісти все одно, курва, того не оцінять.

Але годі про це. Я продовжую спостереження за пошукачами карти поляка синами й доньками українського мого народу.

Крім історії Польщі, всі зубрять римо-католицький катихизм. Екзаменатор консульства в цьому сенсі суворий. Обов’язково спитає, чи ходиш до костьолу і як часто. А позаяк мало йому, супостатові, почути «та ходзе кожну нєдзєлю, пан», то може заскочити вимогою прочитати напам’ять pacierzа. І тільки найметкіші розумом зорієнтуються, що йдеться про банального отченаша. Щоправда, в польському перекладі. І тут починається мистецтво – правильно прочитати отченаша польською.

Історія, релігія. А література? Невже вони зараз почнуть цитувати напам’ять «Кримські сонети» Міцкевича? А якщо «Ogniem i mieczem»?

Був би п’яний, думається мені, то встав би й на весь вагон гарикнув з Тараса Григоровича: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя!» Але бути п’яним о дев’ятій ранку я ще не звик, тому з особливо цинічною тверезістю спостерігаю за розгортанням цього глибоко пародійного дійства.

Люди шукають собі батьківщину. Та, що вважалася нею дотепер, не виправдовує сподівань. Варто її поміняти на сусідню. Тим більше, сусідня не проти, а дуже навіть за. Але – най будем Щерек – на що вона, ідіотка, при цьому розраховує?

Точніше – на кого. На цих моїх супутників з реґіонального експресу, масових пошукачів карти поляка? Та краще б ви приймали мільйонами отих сирійців, яких так боїтеся! (Це я так подумки до польського уряду). Це таких, як ці тут у потязі, ви збираєтесь асимілювати? Зміцнити з їхньою допомогою генетику? Відбілити расу? Повернути державність od morza do morza?

Питання, звичайно, хто кого. У сенсі – хто кого дурить. Ні, не так прямолінійно – хто ким скористається. Поляки українцями – для розростання нації, поповнення робочої сили, покращення економіки та (чим чорт не бавиться!) повернення територій? Чи українці поляками – для проникнення до їхніх благ, зарплатні, європейських паперів, перепусток, працевлаштувань? Щоб, отримуючи свої захмарні 800 баксів на місяць, жити собі й не тужити, на дозвіллі дивитися той самий 95-й квартал, слухати ту саму попсу і в дупі мати всі ті балтійсько-чорноморські фантазії? Тобто поводитися по-нашому, нормально, хоч і з картою поляка в задній кишені?

Гаразд. Будемо вважати, що це гра. Гра в карти з поляками.

І тут мої співчуття братній Польщі. Вона засіла грати з партнерами вкрай ненадійними. Недаремно ж їхня улюблена гра називається дурнем.

Ще того ж вечора – так уже вийшло, бо випадковостей не буває – випадково читаю «Dziennik. Gazeta Prawna». З газетного матеріалу випливає, що в Польщі працюють 1,2 мільйона українців. І це не дивує. Але з’являються й нові для мене моменти: «Пересічний міґрант з України – молодий, має в середньому 33 роки (так і хочеться крикнути – твій вік, о Єзу Христе! – Ю. А.). Попередніми роками середній вік становив 42».

Ми помолодшали в Польщі, кажу собі не без гіркоти. Це вдома ми старіємо.

Проте цього мало. Бо далі таке: «З-посеред понад мільйона міґрантів переважають…» УВАГА! «…мешканці східних областей України»!

Брати й сестри, хочеться мені кричати. І ви, дорогі східняки?! То ви ще більші зрадники, ніж ми, галичани?!

Але щоб закінчити всю цю філіпіку якось позитивніше, доцитую за тією ж газетою: «Українці-міґранти добре освічені (майже 38 відсотків має диплом вишу) та надзвичайно працьовиті (в середньому українці працюють 54 години на тиждень)».

Працьовиті й освічені, і всі геніальні, такі, що звернули б гори, думається мені. І чому б їм, таким хорошим, не працювати й по 72 години на тиждень, рятуючи Польщу? Аби не Україну лишень.

Юрій АНДРУХОВИЧ “Zbruć”