Євтушенко увійшов з другом, купив у касі квитки і шумно, як роллінг стоунс, повалив до нас. Був він відносно молодим чоловіком, у картузі, з хорошим фотоапаратом, що висів на хіповій перев’язі Портоса. Епатувати було нікого, зі мною він жартувати не став і взявся за дівчину-контролера. “Вітя, дай тітоньці папірці з каси, а то вона нас із тобою не пустить! І дай тітоньці цукерку, ніби на чай”. Його приятель (я його, як і Євтушенка, неодноразово бачив потім на письменницьких тусовках за часів перебудови) дійсно простягнув дівчині (вона була, щонайменше, вдвічі молодшою, ніж поет) квитки, а потім барбариску з потертим фантиком. Я дивився просто на нього, чекаючи, коли отримаю підстави, щоб вступитися за даму і врізати йому в обличчя, але Євтух приводу не дав.

Думаю, дівчина розуміла, що з неї знущаються, тролять, кажучи сучасною мовою. Взагалі-то нічого страшного, я його просто не любив (мої проблеми), але дівчина цукерку взяла і навіть прошепотіла зі сором’язливою манірністю: “Дякую”. Пасувати перед знаменитістю – не вада, звичка. Від сором’язливості ми або раби, або хами. Я повернувся до своєї книжки.

Відомі слова Бродського про Євтушенка і колгоспи мають два, як на мене, мотиви. Бродський був егоцентричним, і у нього були факти, що Євтушенко доносив на нього в КДБ, був одним із винуватців його вигнання (Бродський різко обійшов його на повороті західної популярності, що не прощається) і взагалі був ліберальним обличчям совка. Така постійно діюча виставка людського образу радянського режиму.

Але не менш важливим було ставлення до Євтушенка в андеграунді. Бродський, звичайно, не був командним гравцем, не сприймав будь-які групові цінності, він любив лише тих, хто його любив, прославляв і схилявся. Але відраза до Євтушенка було настільки загальною і незаперечною, що не могла не вплинути і на Бродського.

За що не любили Євтушенка? Про поетику я не говорю: навмисна орієнтація на архівну, вивітрену, традиційну мову, як наслідок знищення будь-яких спогадів про російський авангард і Срібне століття.

Хоча до його приятеля Вознесенського, який демонстрував псевдомодернізм і неофутуризм, ставлення було теплішим. Що не означало, що в межах визнаних владою традиціоналізму Євтушенка або безмежно штучного і безпечного неофутуризму Вознесенського їх адепти не демонстрували прогресивних думок або оригінальних способів вираження. Або сміливості недоторканної вітрини. Або вільнодумства на експорт. Демонстрували.

Але ж це ми зараз повними від співчуття сліз очима дивимося літнього поета-емігранта, який щойно пішов від нас (любити вміють тільки мертвих), і бачимо борця за поезію і російське слово («Танки йдуть по Празі»). Хоча буквально півроку тому він встиг відзначитися в ганебних зборах Російського ПЕН-центру, підтримавши письменників-патріотів проти письменників-лібералів (не хочеться говорити докладніше і точніше, не в цьому суть). А про Кримнаш і не кажу, як і про  антиукраїнську риторику із захопленим пафосом ( «Медсестра з Макіївки»).

Ні, і сорок, тридцять або п’ятдесят років тому Євтушенко був вітриною розвиненого соціалізму. Найбільше його поетична /політична стратегія нагадує те, що творить на наших очах батька Лукашенко. Як той вміло, віртуозно лавірував і лавірує між Путіним і Європою, так і Євтушенко з не меншою віртуозністю лавірував, але не вилавірував між клавіатурою ліберала (пафосного демократа, свого хлопця від сохи і серпа з молотом) і клавою патріота-комуніста, що мріє максимально очистити справу Леніна від волюнтаристських нашарувань.

Але щойно відчував, що стає непереливки, що йому, поетові з валютної “Берізки”, загрожує опала, вибухав ура-патріотичними віршами, які з насолодою розміщувала на перших сторінках центральна преса (чи хочуть росіяни війни, запитаєте ви у Путіна).

Але справа, звичайно, не у двозначності, не у дворушництві. У російській культурі є тип талановитого письменника, здатного кадити і нашим, і вашим з однаковим азартом. Це В.В. Розанов. Той теж: то за лібералів, то за мракобісів і чорносотенців. То про євреїв із таємним придиханням, то разом із Флоренским поширює фейки про кров християнських немовлят у ритуалах прихильників Старого заповіту.

Але Розанов навіть у підлості був оригінальним і неповторним. Опале листя.

Подивіться на Євтушенка тими очима, якими дивилися ми, читачі Олени Шварц, Кривуліна, Пригова, Рубінштейна, Стратановського. Євтушенко використовував мову, яку можна було пародіювати, нехтувати нею, зневажати як радянський штамп. Але і любити його ніхто не забороняв, як любить багато хто наївне кіно дитинства. Тим паче, що – повторю – в межах обраного мовного канону він демонстрував і пластику, і витонченість, і кмітливість хитрої радянської людини.+

Так влаштоване життя, що двері в культуру є різні. І мало хто заходить через центральний вхід з мармуровими атлантами з боків (та й де він?). Завдяки державному підсилювачу, Євтушенко і був протягом чверті століття Главпоетом (як сказав би Стратановський), його було так багато, що і через ці двері увійшла величезна кількість людей, які й досі не знають про радянський аванґард. А якщо знають, то розносять часом.

Але як би не брала за душу ностальгія і пристрасть до єресі простоти, але це був Шишков, а Вознесенський – Хвостов для сонця російської поезії. Хвостовим і Шишковим вони і залишилися. На відміну від жінки, яку вони любили і яка похмуро нарікала: таємна пристрасть – зрадити ­ в устах, чомусь вам, друзі, застилає очі.

Михайло БЕРҐ

Джерело – “День”, блоґи

Автор російський публіцист, культуролог, меш9кає в Бостоні (США)