З-поміж поетів і глядачів, які рухалися амфітеатровими сходами, я помітив Євтушенка, одягненого у квітчасту сорочку й картуз із рослинним орнаментом. Євтушенка супроводжував хтось із фестивальних добровольців, бо костур, на який він опирався, не допомагав.

Познайомилися ми у Нью-Йорку. Здається, це був 2008 рік.

У 2010 році випадково зустрілися у готельному коридорі перед заключним меделінським читанням. Хіба це не випадковість, коли більше ста поетів запрошено до Меделіна? Поділившись враженнями від фестивалю, Євтушенко сказав, що поїде на фінальне читання автом, а не фестивальним автобусом. Наче виправдовуючись, показав мені на костур. І ще додав, що мою книжку, яку я йому надіслав до Талси, отримав і вдячний. Усі іноземні поети читали публіці під дощем рідними мовами, актори – переклади на іспанську, і тільки Євтушенко прочитав свої вірші іспанською, яку знав із часів кубинської революції. Потім він полетів на батьківщину Маркеса, а я поїхав джипом через Анди до гірського містечка Хардін. І хоча ми пообіцяли один одному ще перетнутися серед фестивальних лабіринтів й джунґлів, цього не трапилося.

У 1983 році внаслідок карколомного обміну книжками я став власником передплатного тритомника Євґенія Євтушенка. Мені заздрили. Як могли заздрити у країні суцільного читання з суцільним книжковим дефіцитом. За дефіцитне видання можна було виміняти будь-що. У нашій з братом спільній кімнаті я читав Євтушенка. Лампа світилася до ранку. І брат почав ненавидіти поезію. Мої нічні читання заважали йому спати. До того ж, його підлітковий максималізм заперечував усе, що подобалося мені.

Згодом ті три томи я подарував Борисові Щавурському на його тридцятиліття.

У 1984 році на екрани кінотеатрів вийшов фільм «Дитячий садок», яким Євтушенко дебютував як кінорежисер. З кіно у нього були давні стосунки: писав кіносценарії, знався з Фелліні й Пазоліні, зіграв роль Ціолковського.

2008 року Євтушенко чекав мене на вулиці не сам. Поруч із ним – дружина Марія і сини. Я також прийшов не сам – зі Світланою. Євтушенко запросив нас до ресторану. Знайомство було блискавичним – кілька фраз. Він запитав, чи може схопитися за мій лікоть, бо ступав бруклінським асфальтом якось невпевнено, давалася взнаки хвороба ніг.

Ми сиділи у ресторані й, очікуючи офіціантів, розмовляли. Раптом Євтушенко закинув голову і сказав, що зараз спробує нас зі Світланою здивувати – і заспівав «Ой, на горі там женці жнуть». Це справді була несподіванка. Ми навіть з дружиною переглянулися. Офіціантка, котра підійшла до нашого столу, чекала, поки Євтушенко закінчить співати, й зааплодувала разом із нами.

Я розповів про те, що студентом ходив разів зо п’ять на фільм «Дитячий садок».

«Вам так сподобалося кіно? – запитав Євґеній Олександрович.

«Мені сподобалася одна сценка» – щиро зізнався я.

«Яка?» – запитав він.

Я сказав, що чекав на той епізод, в якому гола молода жінка вибігає з російської лазні й падає, розпашіла, на сибірський сніг. Голих жінок у радянському кінематографі не показували. І тому за день-два я знову купував квиток, знову йшов до кінотеатру, потерпаючи, щоби фільм Євтушенка не зняли з прокату.

Євтушенко, вислухавши мою історію, розсміявся.

І тоді він розповів про те, як ледь не зірвався прем’єрний показ фільму в Будинку кіно у Москві. За день до прем’єри Євтушенкові почали телефонувати режисери, актори, письменники, яких він напросив на перегляд. Запрошені в один голос сповіщали поета, що прийти не зможуть. Як з’ясувалося, команду заборонити дав тодішній перший секретар московського міськкому партії і член політбюро Ґрішин. У переддень євтушенківської прем’єри Ґрішин пізно ввечері повернувся на свою дачу. Роздратований. Зайшов до домашнього кінотеатру, в якому його діти і внуки дивилися фільм Євтушенка. На екрані саме показували кадри воєнної Москви. І побачивши обшарпану столицю, член політбюро розпорядився заборонити таке кіно.

«Мені згодом стала зрозуміла, – завершив свою розповідь поет, – оця раптова відмова багатьох прийти на мій фільм».

Ми вийшли з ресторану на дерев’яний настіл, що тягнувся вздовж берегової лінії. Перед нами відкривалася панорама Атлантичного океану: поодаль світилися поодинокі вогні кораблів, що стояли на рейді.

Треба було прощатися.

«Запам’ятайте, – сказав тоді Євтушенко, – ми нікому нічого не винні».

Я не наважився запитати, що він мав на увазі, бо й так було зрозуміло – він говорив про поезію.

А про що ще?

08.04.2017
Василь МАХНО, “Zbruć”