Цієї весни Борисові Григоровичу Возницькому мало б виповнитися 91 рік.  До ювілею він не дожив чотири роки. Загинув у дорозі між замками, які любив понад усе. Там будував плани на майбутнє, обмірковував поточні справи, працював фізично, відпочивав душею. Відроджувані фортеці нагадували йому дитячі мандрівки в Дубенському замку.

“А загалом, я бачив своє майбутнє на Волині, — пише Борис Возницький у спогадах. — В мене з’явилися тут перші відкриття творів відомого українського художника Іова Кондзелевича. Це вівтар в Білостоці, Загорові, в селі під Луцьком. Кількість творів Кондзелевича збільшилася удвічі. Нові твори, нове життя Кондзелевича. Правда, усе це потрапило до мене випадково. Подорожуючи по Волині, я більше цікавився дерев’яними церквами…”

Дитячі й юнацькі роки великого українського музейника минали серед мальовничих ландшафтів. Село Ульбарів (нині Нагірне) Дубенського району Рівненської області, де народився і виростав Борис Возницький, розташоване на семи горбах. Місцеві селяни прозивають їх горбаками. Між ними протікає невеличка річечка.

Залежно від місця в селі, вона має аж чотири назви. Поблизу хати Б.Возницького — це Швидківка, бо тут має швидку течію. Нижче за течією вона стає Швидівкою. Далі річечка перетворюється на просто Бистру, а в місці, де впадає в річку Устю, — на Устю! У часи дитинства Бориса Григоровича в селі було багато водяних млинів, а мальовничості навколишнім узвишшям надавали вітряки.  З другої половини XIX ст. тут почали оселятися чехи. За лояльність до царського уряду вони отримували землю. За короткий час поряд виникли два села — українське й чеське, відповідно — й дві школи.

В українській школі навчався Б.Возницький. Чеські кам’яниці вирізнялися видовженою будовою. З одного боку — житлова частина, з іншого — господарська прибудова, завдяки чому краще зберігалося тепло. Вікна в чеських будинках мали заокруглену форму.  …У день, коли ми разом з письменником і дубенським краєзнавцем Миколою Пшеничним побували в Ульбарові, було по-літньому сонячно й тепло. Час, здавалося, зупинився. Ті самі, що й за дитинства Б.Возницького, невеличкі будинки, та сама вулиця, річка, могутні липи, дерев’яний храм Святого Луки, якому торік виповнилося 250 років. А яка тут солодка калина! Трохи вище на горбі — старе кладовище, де поховані батьки Бориса Григоровича. Звідси село як на долоні.

Вдалині видніється кам’яна гора. Тут досі добувають камінь для будівництва. Та тільки в самому Ульбарові нових будинків не видно — село вважається неперспективним, хоча й розташоване за якихось 30 із хвостиком кілометрів від районного центру Дубно.  “Батьки Возницького були добрі господарі, і це знало все село. Хата під горбом, а горб вкривали дерева вишень та черешень. Коли навесні вони зацвітали рожевим і білим цвітом, а потім вкривалися червоними ягодами, годі було відвести очі. Перед хатою — мальви й матіола. Ідеально чисте подвір’я, як і сама хата, яку часто білили. Коли через багато років Борис Григорович приїжджав у село, а там уже жили інші люди, то машиною лише призупинявся біля колишньої хати і ніколи не виходив.

Йому боляче було дивитися на її нинішній стан, — згадує його  донька, мистецтвознавець Лариса Разінкова-Возницька (пуьлікація – минулорічна, нині ґалерею очолює Тарас Возняк – Ред.). — Їдучи до Ульбарова, а це завжди бувало на Проводи після Великодньої неділі, батько брав мене з собою. Як тільки машина перетинала межу рівненської області, кожне містечко, село, ліси, пагорби — все нагадувало Борису Григоровичу його дитинство, юність, експедиції церквами.

Коли він працював над творчістю Йова Конзелевича і писав дипломну роботу, пішки обходив кожне село. Згадував про діда по матері Георгія Нестерчука, який дуже любив свого онука”.  …У занедбаному липовому парку довкола старого палацика, що його після виходу на пенсію з посади інженера-залізничника придбав Г.Нестерчук, минало дитинство малого Бориса. Його мама Тетяна Возницька була жінкою набожною, це вона привела малого сина до церкви Святого Луки, де хлопець кілька років прислужував під час богослужінь. В Ульбарові він закінчив чотири класи сільської школи. Вчився добре.  Дубенський замок Вголос “Б.Г.Возницький не відбувся б як фахівець світового масштабу, якби у дитинстві не проводив стільки часу в Дубенському замку. Не полюбив би історію краю, його пам’ятки. На Волині особливо багато історичних пам’яток: це і Острог, і Дубно, і Луцьк із чудовими пам’ятками литовської, польської доби і почасти давнішого руського періоду. Тому не дивно, що Возницький цінував і українське, і західне мистецтво. Це те, що в ньому органічно поєднувалося, — любов до свого, рідного і пошана та висока повага до чужого, знання європейської архітектури, малярства, різьбярства”, — переконаний відомий український історик, архівознавець Іван Сварник.  За майже 50 років (без п’яти місяців) роботи у Львівській національній галереї мистецтв Борис Григорович збагатив її фонди більш ніж у шість разів. Картини, ікони, гобелени, меблі, мармурові й дерев’яні скульптури, предмети вжиткового мистецтва.

Якби не Возницький, більшості з цих експонатів просто не було б.  Наприклад, одну зі скульптур Пінзеля він витягнув буквально з вогню: “…зимової пори дикі парубки розпилювали її на дрова”.  Завдяки його енергії з руїн постав Олеський замок, відремонтували й упорядкували Золочівський і Підгорецький. У цих замках він знав кожну деталь, кожен камінчик. Був людиною непосидющою, багато що зробив там своїми руками.  Олеський замок Вголос Чимало зусиль доклав Борис Григорович і до відновлення Дубенського замку.  Як згадував Петро Смолін, тодішній директор, у відновленні замку багато допомогли колишні учні Дубенської гімназії: Борис Возницький, Ігор Свєшніков, Іван Носаль. Коли почалися ремонтні роботи, тут були руїни. Люди розбирали стіни. Про реставраційні роботи з Борисом Григоровичем могли говорити годинами. “Особливо часто я консультувався з ним під час відновлення веж замку. Говорили навіть уночі. А наприкінці розмови Борис Григорович казав: “Давайте подумаємо”. Я йому: “Та ви ж усе бачили”. А він на це: “Ні, я ще раз приїду, зачекайте, нічого не робіть”. Безліч разів думали над тим, який має бути купол, шпиль замку. Як має виглядати його герб. Тоді ніхто цього не знав.

Борис Возницький був ліриком. Мав плани відновити ще один замок — Поморяни. Шкода, що він не дожив до дня, коли депутати Львівської обласної ради виділили кошти для проведення протиаварійних робіт у Поморянському замку”, — журиться П.Смолін  Те, що кошти виділено, звісно, добре. Однак, якщо не знайдеться людини, яка розумно скористається ними, то користі від проведених робіт буде мало. В такі моменти особливо шкода, що вже немає Бориса Возницького.  “Він був взірцем справжнього музейника, який не лише знався на різних речах, а й досліджував їхнє походження, історію, здійснював бібліографічні й архівні пошуки, — розповідає Іван Сварник. — Я не раз бачив його в архіві, де він працював як дослідник. Історію Олеського замку вивчав довгі місяці — ще до того, як відбулася його реставрація. Всі документи про Олесько перебрав власними руками. Часом просив допомоги у фахівців, однак переважну більшість документів осягав своїм розумом. Мав достатню практику і знання іноземних мов.

Борис Григорович був людиною дуже простою і доступною в житті. І разом з тим — справжнім інтелігентом, високоерудованим, надзвичайно освіченим, міг на рівних розмовляти з будь-яким європейським науковцем”.  За словами Лариси Возницької, її тато ніколи не забував, звідки він родом. З гордістю наголошував, що він з Волині. Пишався своїм корінням, відгукувався на будь-яке прохання тамтешніх музейників проконсультувати, допомогти в організації виставки, реставрації.  “Родина Нестерчуків була великою і дружною, дуже віруючою і патріотичною, — розповідає онука з боку двоюрідної сестри Б.Возницького Наталія Колесняк. — На Різдвяні й Великодні свята вони всі збиралися в Ульбарові. Там завжди була атмосфера родинного тепла й затишку. Разом ходили до церкви, співали українських пісень, грали в доміно, лото. Заводієм була мама Бориса Григоровича Тетяна Возницька. Активістка на селі, вона брала участь у всіх заходах “Просвіти”, співала, їздила з виставами по довколишніх селах. І Борис Григорович з дитинства як губка все те вбирав у себе.

У Бориса Григоровича була єдина рідна сестра — Тамара. Вона працювала вчителем географії у нинішній Дубенській другій гімназії, колишня школа №8. Для нього родина важила дуже багато. Під час навчання в Дубенській школі, — продовжує пані Наталія, — він мешкав у моєї бабусі. Часто ходив купатися на річку Ікву, а найбільші враження мав від замку. За розповідями бабусі, вже у юному віці був дуже працьовитим, наполегливим, мовчазним і невиправним романтиком. Дуже любив малювати. На згадку про себе залишив дві картини. На одній олійними фарбами намалював самотнього вовка, вожака зграї, на іншій — русалок над водою. На жаль, пізніше вони безслідно зникли.  Прізвище Возницький походить від слова “віз”, і це символічно — Борис Григорович постійно тягнув воза, гуртував біля себе людей, — каже Наталія. — А моє дівоче прізвище Колесняк походить від слова “колесо”. І дуже цим тішуся: я — колесо від такого воза! Коли ще малою гортала з бабусею старі альбоми і спитала, хто це, бабуся сказала, що це її двоюрідний брат, велика людина! Оскільки рідний її брат загинув під час війни в Австрії, то вона вважала Бориса Григоровича своїм найближчим родичем.

Б.Возницький був знавцем, який відразу міг визначити, автентична це картина чи ні, — лише за написом, наліпкою або печаткою на звороті полотна. Музейний досвід — а це, вважайте, півстоліття, які він працював з творами мистецтва, нерухомими пам’ятками, — сформував його як видатну особистість, видатного мистецтвознавця. Він багато брав і від своїх підлеглих. Був дуже уважний, багато читав, слухав…

Життя Бориса Возницького — вічна боротьба, тільки у мирний час. Він боровся за збереження національних цінностей, долаючи чимало перешкод у вигляді людської байдужості, черствості. Був абсолютно безкорисливим, хоча тримав ключі від музейних скарбниць Львова, Олеська, Золочева, Підгірців. Порядністю і високим професіоналізмом Борис Возницький заслужив повагу колег. Його називали героїчним оборонцем пам’яток, останнім галицьким лицарем і останнім романтиком.

Василь ХУДИЦЬКИЙ, “Дзеркало тижня”