Це пов’язано передовсім із відсутністю повної інформації про збережені до нашого часу джерела, а також із тим, що значна їх частка була засекречена ще в часі російської окупації. При цьому інша їх частина у різний час усіма можливими методами вивозилася в архівосховища Росії. З іншого боку, проблема інкорпорації Галичини до складу Російської імперії та програма повного її злиття з іншими територіями, як довготривале стратегічне завдання, мають сьогодні чимало дискусійних контекстів. Нарешті досі не вивчено питання використання ресурсів соляного промислу Галичини для оперативного забезпечення фронту російської армії, адже саме це викликало пришвидшення темпів роботи місцевої промисловостізагалом.

Згідно із циркуляром генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського від 27 вересня 1914 року окупаційній російській адміністрації було запропоновано терміново конфіскувати усе рухоме і нерухоме майно у тих мешканців Галичини, які евакуювалися із австрійською армією подалі від фронту, не залишивши на місцях довірених осіб чи родичів. Більше того, тотальна конфіскація стосувалася передовсім тих мешканців, котрі чинили «враждебныя действія по отношенію къ русскому войску…»[1]. Щоправда ситуація із промисловими стратегічними об’єктами була дещо іншою, позаяк у нафтовому та соляному промислах окремими представниками колишнього австрійського персоналу продовжувала виконуватися робота. Часткову увагу генерал-губернатор просив звертати на ревізію винокурних заводів та дрібних гуралень[2], які також потрапили до стратегічної програми економічної окупації краю. Розуміючи статус Галичини як сільськогосподарського краю, російська окупаційна влада добре орієнтувалася в колосальних запасах місцевих корисних копалин. У зведеній відомості про стан промисловості в Галичині у вересні 1914 р. зазначалося про стратегічне значення: нафти, солі, каїніту, гірського воску, кам’яного вугілля, цинку, олова тощо.[3]

У 15 параграфі  тимчасового положення про управління фінансовими справами Галичинизазначалося, що адміністративні і господарські витрати з експлуатації тютюнової та соляної монополії (відповідно до пункту 8 статті 403 «Положення про польове управління військ у воєнний час») належать юрисдикції Воєнного генерал-губернатора Галичини, який діє згідно із бюджетом, поданим уповноваженими у справах фінансів та з урахуванням прибутків від згаданих підприємств[4]. Водночас згідно з 16 параграфом тютюнова та соляна монополія повністю підпорядковувалася нагляду Тимчасового управління фінансовими справами Галичини і Буковини. До його компетенції входив контроль за: податками, прибутками, видатками, постачанням службового персоналу гербовими знаками та канцелярськими бланками, веденням кадастрових книг і планів, наглядом за діяльністю податкових ревізорів, веденням звітності тощо.[5]

Цілком невипадково у вересні 1914 року з метою ревізії промисловості Східної Галичини та за наказом міністра торгівлі та промисловості Російської імперії С. Тімашева сюди було направлено гірничого інженера міністерства, дійсного статського радника Г. Ф. Марковського. Ця технічна ревізія нафтового та соляного промислів була вкрай необхідною, позаяк через потужну оборону перемишльського форту австрійською армією ситуація в Прикарпатті залишалася нестабільною. Через це максимальний видобуток та обробка корисних копалин в регіоні були ризикованими[6].

З цього приводу до нашого часу збереглася рідкісна доповідна записка російського гірничого інженера Г. Ф. Марковського[7] для генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського, яка стосувалася розвитку соляної промисловості в Галичині. Цікаво, що чільне місце у описі солеварного промислу Галичини у записці відводилося давньому соляному заводу в Дрогобичі, який позиціонувався як найбільш прибутковий та взірцевий у плані якості виробництва, стратегічного місця розташування та довгої традиції торгівлі цією сіллю. Порівнюючи діяльність дев’яти соляних заводів Східної Галичини (Ляцьке, Дрогобич, Стебник, Болехів, Долина, Калуш, Делятин, Ланчин та Косів), Г. Марковський не тільки аналізує економічний потенціал кожного із них та їх родовищ (кам’яної та сирої солей), але й наводить статистичні показники щодо внутрішньої фінансової перспективи у розвитку цих підприємств, враховуючи точні суми витрат на утримання промислу та прибутків від проданої солі. Серед іншого автор записки намагався визначити позитивні і негативні фактори, які впливали на розвиток соляного промислу як у часі воєнного стану, так і після найближчого підписання можливого мирного договору. З іншого боку, під час ревізії Г. Марковський з’ясував і подав на розгляд генерал-губернатора найбільш оптимальні шляхи реорганізації соляного промислу на користь російської окупаційної влади із мінімальними витратами для потреб тих мешканців, родичі яких воювали на боці Австро-Угорщини.

Для історії Дрогобича, мабуть, найважливішим у цих матеріалах є наявність даних, які засвідчують про перший прихід російської окупаційної влади в Дрогобич (перед 10 вересня 1914 року)[8], час відновлення роботи соляного заводу та його внутрішню організацію і підпорядкування. Унікальним для дослідників соляного промислу Дрогобича виявився докладний опис процесу солеваріння, яке діяло в часі як австрійського, так і російського управління, зі збереженими традиціями добування, випарювання, фасування, зберігання, транспортування та продажу солі. Чи не вперше вдалося проаналізувати значення солеваріння для дрогобичан як у плані побутових, так і військових потреб. Основний текст ревізії та пропозицій у доповідній записці інженер уклав 20 жовтня 1914 року і подав на розгляд генерал-губернатору Г. Бобринському. Відтак до цього часу ревізор змушений був опитати чимало львів’ян-промисловців та працівників дев’яти потужних соляних промислів для того, щоб визначити загальну ситуацію із виробництвом та продажом солі.

Спеціальну ревізію дрогобицького соляного заводу Г. Марковський проводив 23 жовтня 1914 року, під час якої виявив, що тут працювали робітники із старої адміністрації, оскільки молодше покоління воювало на боці Австрійської армії. Дрогобицький соляний завод, як і раніше, мав два потужні джерела: «старостинське» та «королівське». Щоправда, робота заводу була частково паралізована через воєнний стан та брак коштів на закупівлю необхідного обладнання. Як виявилося, роботу на заводі було відновлено 22 вересня 1914 року з дозволу інтенданта І-ї Кубанської козацької дивізії капітана Белецького. Згідно з наказом начальника цієї дивізії, старшим соляного заводу в Дрогобичі було залишено дрогобичанина Фердинанда Гофбауера. Дев’ятого вересня 1914 року комендант Дрогобича осавул Ткачов призначив Карла Бланко директором цього заводу і зобов’язав його повністю відповідати за усі роботи, вести грошову документацію та матеріальну звітність ізвідповідним поданням для російської комендатури міста. До того ж,  впродовж 22 вересня – п’ятого  листопада 1914 року було вироблено лише три тисячі 284 метричні центнери солі. Врешті значну частину соляних запасів у різний час було розграбовано[9]. Невипадково 29 вересня 1914 року  осавул Ткачов зобов’язав тимчасове управління міста Дрогобича терміново вивести соляний завод на повну потужність[10]. З інших джерел довідуємося, що до кінця травня 1915 року начальником дрогобицького повіту був Олександр Олександрович Тілло, а його помічниками працювали Антон Олександрович Печковський та колезький реєстратор (станційний наглядач) Антон Матейович Мражницький. Згодом на посаді реєстратора працював Федір Федорович Красницький[11].

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

11 листопада 1914 року львівська газета «Польське слово» опублікувала статтю присвячену, підсумкам діяльності Г. Марковського в Галичині[12]. Так, саме в цей час Міністерство торгівлі та промисловості отримало від делегованого з Санкт-Петербурга в Галичину інженера Г. Марковського докладний звіт про розвиток та діяльність на території Галичини усіх  урядників торгівлі і казначейства. Зі звіту стало відомо, що Г. Марковський здійснював ревізію тютюнової, соляної, нафтової та інших видів промисловості з метою встановлення уніфікованої системи акцизів. При цьому у Галичині до неї Г. Марковський залучив колишньогоагента Міністерства торгівлі і промисловості у Відні– панаА. Остроградським. Саме він, згідно із розпорядження графа Г. Бобринського, очолив нагляд за діяльністю дрогобицького нафтопереробного заводу[13]. Загалом мета ревізії полягала у тому, щоб з’ясувати економічні та торгівельні можливості Галичини для перетворення її на досконалий ринок для збуту російських товарів. З цією метою до Санкт-Петербурга було надіслано пробні зразки кожного із видів товарів, які були об’єктом ревізії Г. Марковського і мали серйозний попит в окупованій Галичині, у тому числі славнозвісна дрогобицька сіль[14], яка ставала ще одним приводом для пропагандистської політики окупантів, мовляв: «Галиція – исконное достояніе Россіи»[15]. Щоправда добре відомо, що в кінцевому випадку реорганізація та модернізація промисловості Галичини російською окупаційною адміністрацією, і в Дрогобичі зокрема, лише завдали непоправних збитків на сотні мільйонів рублів, залишивши за собою ганебний слід під час варварського нищення краю в часі евакуації у травні 1915 року.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

 Світлина від Леоніда Ґольберґ.Світлина від Леоніда Ґольберґ.

ДОКУМЕНТ

 № 2

Опис дрогобицького соляного заводу укладений гірничим інженером Г. Марковським, як додатокдо доповідної записки Генеральному губернатору про соляну промисловість в Галичині. –  п’ятого  листопада 1914 року, м. Дрогобич

 23 жовтня цього ж 1914 року у місті Дрогобичі мною був оглянутий державний солеварний завод. Під час візиту до цього заводу [тут] виконувалися роботи винятково щодо виварювання солі, при цьому лише на одній із двох наявних сковорідок. Згідно з поясненням адміністрації заводу, підприємство не працює повним ходом через недостачу коштів для оплати праці робітників і закупівлі палива, а також внаслідок переходу частини робітників до австрійського /21/ війська. Чинна адміністрація заводу і робітники становили залишок старого штату, який працював за часів австрійського управління заводом.

У м[істі] Дрогобич солеварний завод займає доволі розлогу територію. В межах заводської території розміщені дві шахти для добування розсолу, криті будівлі із солеварними печами і складами солі, крита дерев’яна комора для зберігання добутого розсолу, хлів для зберігання кам’яного вугілля на паливо і чимало малих службових приміщень різного роду.

Стара шахта має назву «старостинське джерело» і має глибину 57 м, [а] при поперечному перерізі [має розмір] 3х4 м. Рівень розсолу у ньому утримується [на глибині] 12 м від забою. Зруб цієї шахти прогнив і викривився, у зв’язку із чим останнім часом ця шахта не експлуатується і потребує капітального ремонту для перекриття зрубу.

Нова шахта має назву «королівське джерело № 1» [і]  має глибину 45 м, [а в] поперечному перерізі [нараховує] 3х4 м. Рівень розсолу в шахті в середньому становить 16 м від рівня забою, але коливається /21 зв./ залежно від кількості атмосферних опадів. Добування розсолу з обох вказаних шахт здійснювалося за допомогою штангових помп і тридюймових чавунних труб. У кожній шахті було по дві такіпомпи, які приводилися в дію за допомогою балансиру. Балансир кожної шахти отримував коливальний рух від спеціально вмонтованих парових машин за допомогою дерев’яних штанг. Робота з відкачування розсолів здійснювалася тільки в денну зміну, а [самого] розсолу з одної шахти було достатньо для роботи двох заводських сковорідок.

Добутий розсіл мав велику міцність, а саме 32 кг солі в одному гектолітрі розсолу.

Викачаний із шахт розсіл надходив до спеціальних комор (збірників), які в Дрогобичі [були] виготовлені із дерева і становлять мережу ларів, укладених на цегляних фундаментах. Ці лари містяться у двох критих дерев’яних хлівах, глибина яких становить 1, 8 м, а загальна площа – 150 м. Таким чином, 1 см глибини містить 15 гектолітрів розсолу. Об’єм цих збірників дорівнює /22/ близько 8-ми денному розходу солі на одній сковороді.

У заводському приміщенні поміщаються дві автономні випарні сковороди із сушильними печами та великими дерев’яними ларами для зберігання солі до [моменту її] просушування. Площа кожної сковороди має 10х8 = 80 квадрат[них] метри, [а] їх глибина – трохи менше половини метра. Ці сковорідки вмонтовані на цегляних фундаментах, заввишки близько двох метрів, і підтримуються в камері печі декількома рядами опорних чавунних стовпів. Сковорідки склепані з котлового заліза. Над кожною сковородою міститься дерев’яний ковпак з витяжною трубою, які підвішені до стропила кришки. Під сковорідкою пічка натоплюється нафтовими форсунками розташованими з короткого боку сковороди. Через чавунні труби [направлені] із збірників розсіл надходить на сковорідку самотоком і безперервним струменем, [який] регулюється краном. Із сковорідки кристали солі вигрібаються спеціальними скребками на довгих жердинах, [після чого] ця сіль початково укладається на дерев’яний поміст вмонтований на одному рівні із краєм сковорідки. Тут сіль частково просихає, після чого її опускають через отвір в поміст /22 зв./ на дерев’яні лари. На ларах сіль оббивається качалками [з метою] надання їй [необхідної] щільності. З лар сіль вагонетками подається до формувальних столів, де вона формується в топки, які мають вигляд зрізаного конуса вагою в один кілограм. [Після цього] топки одразу переносяться в сушильні печі і викладаються у два ряди – одна над одною. У кожній камері міститься по 470 таких топок. Загалом існує 12 камер – по 4 в кожній сушильній печі. В камерах для просушування сіль залишається на [термін] від 4 до 6 годин. Цілі топки витягуються [на зовні] і подаються на склад, а розбиті об лари топки перемішуються із свіжою сіллю, після чого надходять на нове формування.

Друга піч має абсолютно ідентичну із першою [піччю] конструкцію.

Згідно з наданою конторою заводу інформацією, робота [на дрогобицькому заводі] була відновлена 22 вересня 1914 року за новим стилем і за час до 5 листопада цього року було виготовлено 3 284 метричні центнери [солі]. До початку роботи [на заводі] було 710 центнерів [солі], а загалом – 4 024 центнери. За цей час було забраковано 80 центнерів, продано – 3 399 центнерів 59 кілогр[ам], безкоштовно видано для російських військ  – 154 центнери 57 кілогр[ам], /23/ нез’ясовані витрати – 16, 07 кілогр[ам], під час безпорядків 29 жовтня[16] за новим стилем [було] пограбовано – 77 центнерів 59 кілограм, а повернено на переробку в завод – 80 центнерів. Загалом витрачено 3 727 центнерів 92 кілограма [солі], а [станом] на 5 листопада в наявному залишку [зберігалося] – 216 центнерів 8 кілогр[ам], тобто 1 296 пудів, не враховуючи сіль, яка знаходилася на ларах.

Від 29 вересня до 5 листопада [1914 р.] нового стилю за продані 3 399 метричн[их] центнерів 69 кілогр[ам][ціною] по 18 галерів за кілограм було виручено 61 194 корони 42 галера. Окрім цього, різноманітний дохід складав 479 корон 10 галерів. З цієї суми [на] заробітну плату робітникам та службовцям було витрачено 13 017 корон 10 галерів, сім’ям робітників, які пішли воювати у австрійську армію – 4 791 корону 44 галери, на закупівлю нафтового палива – 5 579 корон 95 галерів, магістрату міс[та] Дрогобича видано – 32 210 корон, а на [інші] різні витрати – 1 753 корони 74 галера. Загалом витрачено 57 352 корони 23 галери, а в наявності залишилося 4 321 корону 29 галерів.

Із наведених статей видатків бачимо, що велику частку сум завод передав магістрату міс[та] Дрогобича (39 210 корон), а також витрачено на оплату утримання /23 зв./ сімей солдат австрійської армії, [які були] колишніми робітниками заводу (4 791 к[о]р[она] 44 гал[ери]). Такі статті видатків є абсолютно зайвими і не стосуються потреб заводського виробництва.

Як зазначалося вище, завод почав працювати з 22 вересня [за]нов[им]ст[илем] тобто 9-го вересня [за]ст[арим]ст[илем]. З’ясовуючи питання, ким був дозволений [запуск] роботи на заводі, виявилося, що 5-го вересня[17][дозвіл надав] інтендант Кубанської козацької дивізії капітан Белецький, який ствердив записку наступного змісту:

«Пред’явник цього [документа]ФердинандГофбауер залишений [на посаді] старшого в державному соляному заводі. Згідно з наказом начальника дивізії, прошу його не чіпати».

Пізніше, 8 вересня, згідно з підписом коменданта міс[та] Дрогобича, осавула Ткачова[18], було стверджено посвідчення такого змісту:

«Згідно наказу командира І-ї кубанської козацької дивізії, Карл Банко залишається [на посаді] директора державного солеварного заводу в Дрогобичі. Він зобов’язаний терміново розпочати необхідні роботи на заводі, вести грошову та матеріальну звітність /24/ в усіх справах установи і щотижнево подавати звіт у цій [справі] коменданту міста».

Після цього бургомістр міс[та] Дрогобича передав мені польськомовну копію такого документа:

«Приказ російської воєнної влади тимчасовому управлінню міста Дрогобича.

Російська воєнна влада доручає терміново привести в дію весь солеварний завод.

Видобуту сіль потрібно якомога швидше складати у чинному порядку в магазинах, призначених для цих цілей.

Доручаємо магістрату прийнятиу власність та управління солеварний завод [з метою]виконання необхідних обов’язків.

У випадку, коли б з якихось причинвиробництво солі сталонеможливим, чиннеуправління міста зобов’язується продавати розсіл, відповідно до ціни виробленої солі один гектолітр дорівнює тридцяти топкам солі.

З російської воєнної команди в міс[ті] Дрогобич дня 29/9 –[19]14. осавул Ткачов».

Із наведених даних бачимо, що роботи на заводі /24 зв./ дійсно здійснюються з дозволу російської влади, хоча це [було] оформлено [за]доволі спрощеною процедурою. Що ж стосується порядку здійснення самих робіт [з] виробництва [і] продажу солі, а особливо порядку витрат коштів,отриманих від проданої солі, то усе це здійснюється без належного нагляду, а витрачання коштів магістратом міс[та] Дрогобич [відбувається] неправильно, у чому довелося [особисто] переконатися при ознайомленні із даною справою.

Не торкаючись питання щодо здійснених витрат, я [схильний] вважати, що в майбутньому чинний порядок витрат коштів і ведення звітності заводу повинен бути серйозно змінений, а саме:

  1. в подальшому, до [моменту] встановлення в краї гірничотехнічного нагляду за соляним промислом, про що я зазначив вище, дрогобицький солеварний завод необхідно підпорядкувати безпосередньому нагляду повітового начальника;
  2. усі виручені від продажу солі кошти повинні передаватися повітовому начальнику у встановлений ним термін;
  3. напередодні здійснення оплати робітникам і службовцям заводу заробітної плати /25/ , а також вилати рахунків за нафту та інші матеріали, [усі] рахунки повинні бути подані для огляду повітовому начальнику з метою особистого візування та дозволу на виконання цих коштів;
  4. надлишок прибутку над сумою видатків щодо утримання заводу повинні щомісячно проходити через канцелярію губернатора для [наступного] розпорядження воєнного генерал-губернатора краю, як обіговий кошторис [спрямований] на розвиток і утримання державного соляного промислу в краї;
  5. на дрогобицькому соляному заводі необхідно встановити постійну охорону із [числа] військових чинів.

Що ж стосується викладених вище роздумів з приводу організації соляної справи в краї, то отримані при огляді дрогобицького соляного заводу дані не викликають якихось сумнівів.

 

[автограф]

Гірничий інженерГ. Марковський

/25 зв./

 

Повний текст публікації див. у: Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск 3. – Дрогобич, 2017.

 

[1] Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІА України у м. Львові). – Ф. 694. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1-1зв.

[2] Там само. – Арк. 12.

[3]Там само. –Спр. 11. – Арк. 1.

[4]Там само. – Спр. 1. – Арк. 80.

[5] Там само. – Арк. 80зв.

[6] Ільницький І. Нафтопереробна промисловість Галичини в умовах Першої Російської окупації краю (вересень 1914 – червень 1915 рр.) // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – 2014. – Вип. 23. – С. 299.

[7] Російський інженер. Під час організації побудови Балахано-Сабунчинської церкви Преподобного Макарія єгипетського в м. Баку брав активну участь у розробці її проекту і з 28 березня 1898 р. входив до числа комітету з будівництва храму під керівництвом окружного інженера другого Кавказького гірничого округу Ф. Є. Гаврилова. Приблизно з цього ж часу Г. Марковський обіймав посаду його заступника  і виконував функції гірничого інженера. У 1901 та 1902 рр. Г. Ф. Марковський також обіймав посаду помічника окружного інженера Кавказького гірничого управління російської імперії. На початку Першої світової війни почав працювати у Міністерстві торгівлі і промисловості Російської імперії і обіймав чин статського радника. При міністерстві виконував профільну функцію з аналізу та ревізій промислових об’єктів окупованих територій. Див, наприклад: Ільницький І. Нафтопереробна промисловість Галичини… – С. 299-300.

[8]Дрогобич був захоплений різними частинами ХІ-ї армії Російської імперії: кінною дивізією генерала Олександра Каледіна та 4-ма полками донського козацького кінно-артилерійського дивізіону і туркестанської кінно-гірської батареї генерал-майора Олександра Багалдина (Валь Э. Кавалерийскиеобходы генерала Каледина, 1914–1915 гг. / Э. Валь. – Таллин, 1933. – С. 12).

[9] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 694. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 22зв.-23.

[10]Там само. – Арк. 23.-24.

[11]Там само. – Спр. 22. – Арк. 3, 6.

[12]Przemyśl i handel galicyjski / Wiadomośći bieżące // Słowo Polskie. – № 508. – Lwów, 1914. – S. 2.

[13] Ільницький І. Нафтопереробна промисловість Галичини… . – С. 300.

[14]Przemyśl i handelgalicyjski… . – S. 2.

[15]Белгородский А. Галиція – исконноедостояніеРоссіи. – М.: Изд. Т-ва И. Д. Сытина, 1914. – 48 с.

[16] Враховуючи те, що 20 жовтня сотня Івана Коссака відвоювала Дрогобич у росіян, після їхнього контрнаступу 21 жовтня Дрогобич вдруге був окупований. Вочевидь саме 29 жовтня окупаційні війська Російської імперії, а особливо козацтво влаштувало один з перших погромів міста внаслідок чого було пограбовано завод. Відтак російське командування змогло повернути на соляний завод 80 центнерів солі.

[17] За новим стилем 18 вересня 1914 р.

[18] Вочевидь йдеться про В’ячеслава Матвійовича Ткачова (1885 – † 1965 рр.), підосавула, згодом осавула, генерала і військового льотчика російської армії, який отримав орден георгіївського кавалера IV ступеня. У грудні 1914 р. на участку Південно-Західного фронту перебував на посаді командира авіаційного загону (Див., наприклад: Махалин А. В. М. Ткачев – участник и историквоздушныхсраженийВеликойвойны // Перваямироваявойна и участие в ней России. – Ч. II. – М., 1994. – С. 45-63).