Перший та останній складники цього словесного ряду виростають із одного й того ж епізоду, що трапився у Львові влітку року бодай же 1987-го. Певний шанований поет засперечався з Віктором Небораком щодо естетичних засад бурлеску, балагану та буфонади і дорікнув орієнтуванням на Івана Котляревського. Віктор умить знайшовся з цитатою: «Будеш, батьку, панувати». Це був дуже непоганий джокер. Так написав Котляревському «на вічну пам’ять» не хтось, а сам Шевченко, авторитет якого Вікторів опонент підважувати в жодному разі не смів. Отже, йому довелося нашвидку перегруповуватися, висуваючи якусь глибиннішу тезу. «Та я, – уточнив опонент, – проти самого Котляревського нічого не маю й високо шаную його. Але Котляревський породив котляревщину, всю оту епігонську шваль – от від чого я хотів би вас, хлопці, застерегти».

Таке категоричне протиставлення автора ним-таки створеному трендові зачепило мене, слухача і свідка тієї розмови, за живе. На той час я ще не мав доступу до більшості обов’язкових у тому випадку джерел. Іншими словами, я ще не читав ні Єфремова, ні Зерова, ні Маланюка, ні тим більше Грабовича. Мине ще тільки два-три роки – і всі ті студії опиняться на цілком досяжній відстані, тож можна буде досхочу занурюватися в них (з головою, звичайно).

Але влітку 87-го мені замість незліченних інтерпретацій залишалося знову перечитувати саму «Енеїду» Котляревського. Тобто єдине, зате не просте собі джерело, а першо-. Добре, що вдома завжди напохваті був той елеґантний ювілейний двотомник 1969 року в оформленні Базилевича.

Водночас я записував до свого грубезного зошита перші вірші з майбутньої збірки «Екзотичні птахи і рослини». Один з них я під усе ще дуже відчутним впливом згаданої суперечки назвав «Загибель котляревщини, або ж Безкінечна подорож у безсмертя». Саме з цієї назви й виводиться дійство, яке ми з друзями готуємо на найближчу середу в Арсеналі (зала «Фарби»). Загибелі в теперішній назві, щоправда, вже немає. Втім немає й безсмертя. Онтологічні екстреми врівноважено. Зате безкінечну подорож висунуто на передній план. Сенс у ній.

Котляревщину я собі уявляв не як літературну моду чи ширше стиль і не як сукупність наслідувачів укупі з «батьком основоположником», а радше як вигадану міфічну країну. Місце її розташування – десь на зламах українського, ще трохи мазепинського, бароко та імперсько-пітерського класицизму. Позаприродний (у сенсі метафізичний) симбіоз високого Середньовіччя з так само високим Просвітництвом – ось що це приблизно було, ця країна Котляревщина. Вона була оксюмороном. Вона котилася до загибелі, але водночас прямувала до безсмертя. Вона жила як вмирала і вмирала як жила. Вона пульсувала такими лексемами і зворотами, що голова йшла обертом – мова пручалася небуттю і судомно чіплялася за само своє існування.

12 травня 2017

Юрій АНДРУХОВИЧ, “Zbruć”