До речі, про серіал. Жіночка, яка сидить поряд, через прохід, часто їздить цим автобусом у своїх дрібнокомерційних справах, тому першу половину серіалу бачила кільканадцять разів, але вже втратила надію довідатися, відомстить у підсумку хороший Сєрьога поганому Юрі чи не відомстить. Хоч яка довга дорога з Варшави до Чернівців, а все одно серіал ще довший. «Ліпше й не починати дивитися, – радить жіночка, – бо потім одне розстройство». Я однак зауважую в кадрі авто з українськими номерними знаками і – попри страх «розстройства» прямо в автобусі – вирішую трохи постежити за сюжетом. І правильно роблю: серіал виявляється не російським, а «производства украинской компании “Star Media». Новенький, щойно на початку 2017 року представлений телеканалом “1+1″. Зав’язка там така: двоє друзів дитинства – згадані Юра й Сєрьога – ведуть спільний успішний бізнес. І вели б собі далі, тільки поганий Юра отримує пропозицію «перейти на новый уровень» і взятися за торгівлю зброєю. На що, звісно, хороший Сєрьога реагує відмовою, бо зброя – це смерть і порушення закону, і взагалі він збирається одружитися з вагітним Свєтлячком. У сенсі дівчиною Свєткою, просто Сєрьога називає її Свєтлячком. Відтак поганий Юра вбиває хорошого Сєрьогу. Після чого Сєрьога дістає в небесній канцелярії дозвіл повернутися на землю. Але лише на сорок днів і лише в тілі невдахи Валі. У сенсі мужика Валєнтіна, просто всі його називають Валя. Ну і натхнене безстрашною душею Сєрьоги тіло колишнього тюхтія Валі відкриває сезон полювання за негідником Юрою, припильновуючи водночас за вагітним Свєтлячком. А називається все це «Жизнь после жизни». Логічно.

Хоча можна було б назвати й інакше. Скажімо, «Мечта креола». Судіть самі: події цієї містичної «милодрами» розгортаються в якомусь неназваному, але досить великому українському місті. Крім номерних знаків, у поле нашого зору час від часу потрапляють таблички з написами на кшталт «Ліфт не працює» або «Обмін валют». І все, більш нічого нікуди не потрапляє. Всі розмовляють, листуються і ведуть документацію російською, у школі діти вивчають Пушкіна й Лєрмонтова, прізвища героїв – Воробйов, Хорьков і Мазуров. Не знати, чи й здогадається хтось із них, що з ліфтом не все гаразд. А так, то ніби і вчепитися немає до чого: добро і зло; правильні моральні акценти; загальнолюдські, сказати б, цінності; навіть нещодавно реформована поліція на ім’я майор Ісаєв намагається стояти на боці справедливості. І що найцікавіше: жодної образи на адресу українців у тих серіях, що я встиг проглянути, не пролунало. Бо жодного українця на ціле українське місто у цьому фільмі немає і край. Чи це ж не втілена – як душа Сєрьоги – мрія креола? Ніхто не скандалить, проспектів не перейменовує, офіціантів і продавчинь послуговуватися державною мовою не закликає. Самі свої: Воробйов і Хорьков, Пушкін і Лєрмонтов… Такий під час війни з Росією вигляд має Україна в уяві української ж компанії “Star Media”. Я натомість, не сплю й думаю собі, мов той персонаж Хвильового: е ні, товариші креоли, ніж така ваша Україна – з українськими номерними знаками, обміном валют, зіпсованими ліфтами і симпатичним майором Ісаєвим, але без нас, українців, – то хай уже краще не буде ніякої.

* * *

А ось і кордон. То що, жеґнай, Польско? Чи все-таки ще не прощавай? Про Польщу мені останнім часом писати найважче. Мій багаторічний із нею роман зазнає сьогодні критичних випробувань. З одного боку, пам’ятаючи про всю ту підтримку, яку надавали нам поляки впродовж десятиліть, я зараз почувся б зрадником, якби сказав усе, що думаю, про все, що бачу. З іншого боку, цю підтримку надавали нам не абстрактні, а цілком конкретні поляки, які в 70–80-ті роки минулого століття діяли в підпіллі, виходили на демонстрації, сиділи у в’язницях, нарешті повалили комунізм і збудували європейську (та ще й прихильну до України) Польщу. І тепер ці люди – не я – говорять, що аж ніяк не сподівалися дожити не лише до такого нахабного демонтажу демократичних основ держави, а й до такої стрімкої моральної деґрадації суспільства. Я, своєю чергою, ніяк не сподівався дожити до того, що буду підбадьорювати численних польських друзів, які досі постійно підбадьорювали мене. «Розумієш, – кажуть ці мої старші друзі, – головна проблема полягає не в діяльності нинішньої польської влади, не в її примітивних маніпуляціях, не в розпалюванні нею ксенофобії і звертанні з європейського шляху розвитку. Головна проблема полягає в тому, що все це знаходить якнайширший відгук у безмозких головах виборців. Мало того: як показали найновіші соціологічні дослідження, для 38 відсотків молодих поляків дії нинішньої влади є недостатньо радикальними, тому ця молодь охоче проголосувала б за якийсь ONR чи інших вигідних Москві або й прикормлених нею фашистів. Звідки вони повилазили? Хто наплодив таку кількість бритоголових “спортсменів”, які нині заполонили вулиці польських міст?» – «Розумієте, – підбадьорюю своїх старших друзів я, – так не буває. Люди так швидко не плодяться і не змінюються. На двох наших Майданах я бачив сотні тисяч прекрасних облич. А за правління Януковича здавалося, що довкола бродять суцільні тітушки. Насправді ці тітушки були і будуть завжди, але на перший план вони виходять тоді, коли своїм стадним інстинктом вловлюють сигнал згори, що настала їхня мить. Ви, – кажу, – потерпіть трохи. Проминули значно гірші часи німецької і совєтської окупації, отже, і ця мить колись мусить проминути». Старші польські друзі зітхають, кивають сивими головами і відповідають: «Можливо, можливо». Але їхня інтонація свідчить, що в можливість особисто дочекатися світлішого майбутнього вони вже не надто вірять.

* * *

І спогад про радісне. Тобто про київський «Книжковий Арсенал». Точніше, не про сам «Арсенал», який, безперечно, також був подією радісною, а про розташований неподалік – на тій-таки Лаврській вулиці – паб. Років, здається, два тому я вже до того пабу заходив. Вибрав страву з меню, спробував замовити. Нервова офіціантка сказала, що такої страви немає.

– То підкажіть, будь ласка, яка є.

– Мущіна, я на работє, – визвірилась офіціантка. – Ви будєтє дєлать заказ ілі нєт?

– Мене багато, а ви одна? – запитав у відповідь я і повернувся на «Арсенал» доїдати піроґі «Ніколай».

Цього року ризикнув зайти знову. І знову правильно зробив, бо їх там наче підмінили. А може, й справді змінили персонал. Усі усміхаються, відповідають українською і радять, що буде швидше, а що смачніше. То я на радощах за два дні тричі той паб відвідав. І жодного  разу не пошкодував. Як, певно, не шкодували й російськомовні клієнти, яких ті ж офіціантки (й один соліднішого віку офіціант) обслуговували російською. І ніхто нічим не жбурляв у працівників, а навпаки – всі з приємністю залишали їм чайові. Якщо саме така – клієнтозалежна – двомовність стане нормою в усіх закладах Києва, Харкова, Одеси і решти українських міст, то мовна проблема, принаймні на побутовому рівні, гадаю, відпаде в Україні сама собою. Ось тільки компанії Star Media доведеться виробляти свої наступні кінопродукти десь посеред автентично одноязичного «русского міра». Але маю підозру, що без їхніх «жизнєй послє жизні» ми у цьому житті якось обійдемося.

Олександр БОЙЧЕНКО, “Zbruć”

05.06.2017