* * *

І так пригорнулося місто до рук,

Як теплий щільник до бджолиних сполук.

Крізь мед, що відклався поволі,

Руїни і кров проглядали на дні,

І впала полуда у дні весняні

Під промені сонячні голі.

 

Колись тут Муранівська площа була,

А зараз будинки з бетону і скла,

Але як за мушлею можна

Пірнути і випливти за хвилеріз,

У морок підземний невисохлих сліз,

Хоча випливає не кожний.

 

Коли Umschlagplatz наковтавсь поколінь

І виблював кількасоттисячну тінь,

Щось луснуло в тверді і тиші.

І колій трамвайних замкнулись вуста,

І Вісла блищала вже трохи не та,

Бо вижив лиш найщасливіший.

 

Коли полетить невитравне крило

Повз вулиці, котрих давно не було,

Та ось повернулись до тями,

Я вийду в квітневий незвіданий шал,

Відчую бряжчання тих рейок і шпал

І вип’ю як гість з хазяями.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Варшава, вулиця Генерала Андерса, 1949 (архівна світлина)

 

* * *

Звіряючи дощу єство й лице вологе,

В повітрі впізнаєш птахоподібний знак.

Де вулиці живуть немов старі дороги,

В Муранові моїм, дрозда зміняє шпак.

Розкошлана весна – із доторком раптовим

Чи вуст і пальців, чи краплинок і гілок, –

Як вивірка знайде і заховає знову

Горіх старих доріг: не візьмуть крук і крок.

Вивільнюючи дощ до літери і тіла,

Заздалегідь тремтиш, і тягне навпрошки

Туди, де ця весна, як мова, проступила

Латинкою в лиштві лютневої ріки.

 

* * *

По Варшаві в заплаві квітневої хвилі

Колобродять дощі, линуть краплі вчаділі

Де будинків старих зацукровано грона

Зачаїлась від вибуху цегла червона

 

Пропиши ваґабонду ці ліки-графіті

На якомусь фасадному каменериті

Хай зап’є їх із річки Белчонци — Налевки

І зігріється, що в цьому квітні нелегко

 

І заклинить у снах з незнайомої долі

Те, що бачив побіжно на Празі і Волі

Те, куди допливала сиренка сміливо

Бо вона і тепер допливає у зливу

 

О володарю вод, боже Свідера й Мені

Хто меандри грудей затискає у жмені

Не дозволь порятунку розбитись на растри

Треба далі іти і не можна пропасти

 

* * *

Найперший чоловік торкається губами

Останніх голосів на видих і на вдих.

За рай – перепросив, та все одно, Адаме,

Проходиш голяка поміж усіх живих.

 

Мистецтва й ремесла притишена робота,

Оголеність ребра, аж видно до П’єти.

І Єва все стоїть, немов дружина Лота,

І ти ще той Орфей, – але куди іти?

 

* * *

Де лабіринт білабіальний,

Тримайся лівої стіни,

Заходь до міченої спальні

І ковдру з язика стягни.

 

Ще не підкрались конокради

Ще можна вийти до ріки

І коней всіх перекупати

І запалити маяки.

 

Як хлопчики почнуть сурмити

У мушлі — вуха нашорош:

Прокрутять знову скамандрити

Свій чорно-білий Черемош.

 

Тезей розмотує бобіну

В бік Аріадниних заклять.

Та я вже сплю наполовину,

Як в ранньому дитинстві сплять.

 

Івашкевич

Неможливо лише о конях

коли ти сам — кентавр

нижня частина — Тимошівка

верхня — Стависько

і навпаки.

Привселюдне купання

в заблуканій річці

серед тих самих хлопців і латаття —

і патину змито

 

* * *

Випліскуючи дощ долонями з-під міста,

Як рибу з-під моста висьорбують ловці,

Ти вихопиш себе, весела і троїста,

Пізнавши шлях в очах, околиці й ріці.

 

Непевний, непрямий, ледь-ледь солонуватий,

На смак його ідеш, б’є в голову напій.

В горіхових очах захочеться стрибати,

Як бісик, білка, шлях, непевний, непрямий.

 

* * *
Кров більше не витікає,
Вона — в колообігу тіні.
Можливо, міські трамваї
Доносять її говоріння.

Та випоївши тернові
Руїнобетонні цеглини,
Напруга чутливої крові
До серця іде на гостини.

Сповідуєшся лабіринту
На розтині археологій,
У дощ виринаєш крізь ринву,
Шукачу безперий двоногий.

А простір летить в тобі далі,
А місто тримає так міцно —
Параболою пекторалі, —
Як може тримати лиш місто.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Наталя БЕЛЬЧЕНКО – для “Майдану”

Світлини авторки