Dance Me to the End of Grief

***

Деметра прокидається рано, дивиться на схід сонця
бачить як золото розповзається зеленавою поверхнею моря
бачить далеко, аж за виднокрай
бачить голодних птахів і ретельних рибалок
бачить піщане дно
бачить підводні скелі і рифи

настає день, і Деметра і Кора перетікають одна в одну
наче вино із глека у глек
у них одні думки одні почуття одні бажання
одна мова і одна математика
у якої простий спільний знаменник – “бути разом”

…а надвечір, підчас останнього дійства
останньої трапези над потемнілою затокою
коли вже неможна зрозуміти деморе де небо де земля
вони слухають музику в одному ресторанчику

Персефона-блюз, Персефона-блюз, – вигукує співак
невідомою мовою
Персефона-блюз, – повторює він, ніби хоче прощось нагадати

-Що він каже? – питаєтьсяКора.
-Яка різниця? – відповідає Деметра. – Головне, що ми – разом.

***

Господи вигадай що-небудь
Господи з’єднай роз’єднаних
я сама не зумію
ніякі медитації не помагають

Господи може Ти вигадка
(напів)західного світу
але куди б я не йшла – наражаюсь наТебе
і що б не просила – у Тебе прошу

Господи я в усьому помилилася
несягнула ні віри ні світла
ні рівноваги

Тільки надії
меншої за гірчичне зерно

***

пісок

що насипався з тіла моєї доньки

коли ми їздили вчора на пляж

пісок із піску, пісок

із піщаного тіла

із мого

 

вік піску закороткий

задовгий людський вік

безтілесний

я відтискаюся від підлоги

ще раз і ще

нагадати собі про час дитинства

перестати плакати увічу смерті

***

Минулого року я була дитиною

і позаминулого, у кракові

коли ходила вулицями що пахли снігом

проваллям холоду, жовтим

світлом ліхтарів і кав’ярень

 

начe лабіринтом, я ходила краковом

я шукала себе і не знаходила

тільки голуби наче душі померлих

щось туркотіли до менеі з каміння

 

а тепер я дивлюся у дзеркало

із тих – несправжніх – бо справжні всі у минулому –

і питаю у нього чи я і зараз

дитина але цього не бачу

***

потім приходить хтось і каже – тепер це буде

твоє обличчя

твоє тіло

і ти кажеш – добре

 

на світі є тільки дві або три мапи

на які ти не можеш дивитися

мапи міст

від самої назви вулиць яких хочеться кричати

бо це твої імена

не записані у жодні документи

це твої імена

на які тебе кличуть ті хто тебе любив

 

а обличчя – це не біда

це можна стерпіти

це ж не любов яка розриває груди

 

це тільки любов стерпіти не можна

***

Господи, відпусти мене на волю
бо я ж можу і поламатися
я і так тримаю рівновагу
на нитці яку навіть не назвати канатом
я так балансую, я не знаю нікого іншого
хто б іще так умів
а звідкись із глибин повітря виповзає змія і сичить –
Dance me to the end of grief –
і я танцюю танцюю не питайте чому і для кого
я танцюю танцюю

Але нічого не закінчується

***

бог забув про мене

 

забув і забув тільки я пам’ятаю

про акації нікому не потрібні

коли моя сестра ще мала дитина

носила цвіт відерцятами

 

а я стояла поруч я жила у безвість

безстрашно як уміють діти

ні померти не могла би ні вирости

якби знала що таке пам’ять

 

***

 

я все ближче до кракова котрий у минулому

все ближче до відчуття його каменю

під рукою

все ближче до світла крізь зимовий вечір

до звуків до голосів до розмов над площами

 

світяться жовтим його вітрини

над містом місяць як уламок льоду

а під церквою сидить смерть

рахує відвідувачів сусідньої книгарні

зазираєїм у вічі, за комір

хухає їм на змерзлі руки

 

***

 

Моя дитина доросла

а коли вона мала два чи три роки

я була як сільвія плат

як розірваний тюльпан

з  мене сипався і сипався цвіт

і було видно саму серцевину

а всі довкола казали – так не можна

ти ж жінка

а жінка повинна цвісти кругли йрік

у нас булла сусідка

така як я, тільки зовсім інша

мала чоловіка, дворічного сина і п’ятимісячну вагітність

мила вікна і світилася від щастя

мені казали – будь такою як вона

стій так на підвіконні, посміхайся

світові, тримайся

за його чистірами

а тепер і її діти вже дорослі

а мені все здаєтьcя – вона досі там

з малими; вона досі там, і цілий світ

її приймає а мене не приймає

і я мушу казати собі, коли приходять такі думки

– все, ви обидві вийшли

хто у вікно хто у двері

вас навіть можна переплутати

звичайні жінки звичайні дорослі діти

не всі ж садять тюльпани

не всі пишуть вірші

 

***

Арборетум

Господь пересадив мене як дерево

зі своєї долоні переклав на долоню землі

чужої або комусь і рідної

і сказав –

 

ні, не сказав нічого

а якщо і сказав то я не почула

 

хіба що може сказав  – живи тут

бо що би ще мав казати

про умирання Він і так все знає

і знає що воно настане

а от життя  – необов’язково

 

Арборетум,

я викопаю в тобі криницю

аби у ній зібралася вода всіх часів  –

 

від першої зелені

до останньої

***

чуєш – гуде земля отверзає могили немов вуста
гич столочена, тля, свята руда простота
чуєш – гудуть шляхи – чуєш – залізо б’є
об залізо – і сонце над ним встає –
чуєш – здригається чорний іконостас-
чуєш – хода – а xто це іде до нас?..

Цар Молот
Цар Полоз
Цар Молох
Цар Колос

хто із нас заціліє – чуєш – а хто впаде
просто у небо у сонце його руде
поки ця гич столочена поки ці рукави-
ярі від крові, гіркі від трави, жорстви –
чуєш – не відчиняй йому двері замкни вуста
наче могилу – хай далі стоїть пуста –

Цар Молох
Цар Голос
Цар Морок
Цар Голод

Оксана ЛУЦИШИНА – для “Майдану”