До вісімнадцяти років, життя нічим особливо не тішило. Сувора гірська місцевість, натуральне господарство, жорстокі безпросвітні будні, сільська школа, де інколи залишався два рази в одному класі і дуже з того страждав, бо вже починали рости вуса і з’явились прищі. Тому дитячі дзвінкі голоси на тлі його поламаного рику виглядали як аномалія. На щастя директор був з міста, тому сир, сметана, яйця і дві свинячі ратиці ,які принесла турботлива ненька нашого самурая, були для директора школи майже скарбом, і залагодили шкільні проблеми нашого героя.

Після одинадцятого класу, коли самурайчику вже стукнуло вісімнадцять, батьки відправили його вниз до цивілізації, у величезний мегаполіс Дрогобич, аби син купив солі, бо все в їхньому селі робили самі а от сіль… ні.

Вже з перших хвилин перебування в Дрогобичі, вогні великого міста закружили голову і перевернули світогляд пацана. Він не міг зрозуміти, як люди поставили девіть хат одну на другу, і жиют там, ніби в голуб’ятнику. Загадкою для юного самурая був кран, який стирчить зі стіни, а з нього – о, Боже – тече вода, хоч керниці нігде нема. Багато відкрив для себе в той день гірський самурай, і з таким роззявленим ротом і пачкою солі в руці, викликав наш герой зацікавлення військового патруля, який блудив містом в пошуках м’яса призовного віку.

Так потрапив самурай в армію, де на диво зразу призвичаївся, бо зрозумів нарешті одну просту істину: якщо інколи розповідати начальству про когось якісь секрети, то життя одразу стає легшим, і масла в пайку більшає. Всю військову службу самураю снилось не рідне гірське село Турківського району, а велике і незвичайне місто Дрогобич, куди він мріяв повернутись. Дослужившись до сержанта, в лямпасах, і напастованих чоботах, самурай вийшов з армії. Вдячне командування частини, за регулярний стук на сослуживців, порадили пацанові йти працювати в міліцію. І навіть головний полковник частини витерши скупу вдячну сльозу, накатав самураю дифірамбну рекомендацію у внутрішні органи.

Отак Дрогобицька міліція поповнилась ще одним цінним кадром. Далі життя самурая складалось як у казці: дружина – повариха заводської їдальні, в хаті завжди повно харчів, підприємливий самурай не забуває своїх батьків, щоденно переправляючи міліцейським “бобиком” у рідне село два баняка помиїв із заводської їдалки, аби батьки вигодовували свинок, які в свою чергу слугують кар’єрним каталізатором у вигляді подарованих начальству великих куснів м’яса.

Тепер він дільничний, в його районі є невеличкий локальний базарчик, теж неабияка прибавка до зарплати. Тепер він знає закони, і має пістолет, не любить рагулів, любить бити п’яних в себе в кабінеті. Для цього він набирає повну дволітрову баклажку води і гамселить щосили бідолашних пияків по ребрах, любить файно поїсти на халяву, зі всіма на “ти”, але не любить хамів, намагається багато не говорити: так він виглядає солідніше. Та й узагалі він тепер займає найвищу соціальну сходинку в суспільстві.

Отак-то мрії збуваються


Місько ЧИСТИЙ