Казімєж Вєжинський (1894 — 1969) ніколи не забував про місто свого народження — Дрогобич і, мріючи повернутися, увічнив його у вірші “Rzuciłbym wszystko”. Він народився у сім’ї залізничника, а кілька джерел пишуть про те, що з’явився на світ Казимир дуже символічно для свого батька — просто на вокзалі. Під час Першої світової війни Вежинський потрапив у російський полон, а коли взимку 1918 року йому вдалося втекти звідти, певний час переховувався в Києві. Повернувшись до Варшави, разом з Ярославом Івашкевичем брав участь в організіції літературної групи “Скамандр”. А під час польсько-більшовицької війни 1919 — 1921 років редагував тижневики “Ukraińskie Słowo” i “Dziennik Kijowski”.

В Польщі 2017 рік — рік Болєслава Лєсьмяна (1877 —1937). Народжений у Варшаві, дитинство та юність він провів у Києві. Як і Івашкевич, закінчив юридичний факультет Імператорського університету Святого Володимира. Існують вірші Лесьмяна російською мовою в символістському дусі, опубліковані в 1906 і 1907 роках в “Золотому руні” та “Вєсах”. Віршів було 17, і, за одною з леґенд, схилив Лесьмяна до написання творів російською Костянтин Бальмонт, запропонувавши польському поетові, чия родина мешкала в Парижі досить скрутно, публікацію по карбованцю за вірш. В польській поезії немає рівних Лесьмянові в еротичній ліриці. Та за словами поета, образи саме тієї природи, яку він спостерігав, перебуваючи в Києві, лягли в основу його “лісових” віршів.

 

 

Казімєж Вєжинські

Я покинув би все

 

Я покинув би все для втечі

До містечка, де народився.

Купував би солодке малечі

І в полях, в полях загубився.

 

Прямував би між верб і річки,

Де рукою сягаєш денця,

Нешкідливому для зустрічних

Волоцюзі далеко йдеться.

 

На імлистім шляху вечоровім,

Де здається – дійшов до краю,

Я б радів, що не знаю нікого

Тут, і жоден мене не знає.

 

А зимою, в теплі кімнати,

Як дерева вберуться в іній,

Я би слухав, самотній, радо

З димаря вітру тоскне квиління.

 

І за прихисток вдячний був долі,

Недоторканий в жодну хвилину:

Йде життя без подій, поволі,

Промине – і не зрадить плину.

 

Kazimierz Wierzyński

Rzuciłbym wszystko

 

Rzuciłbym wszystko i wrócił

Do miasteczka, gdziem się urodził,

Kupowałbym dzieciom ciasteczka

I w pola, w pola bym chodził.

 

Szedłbym wśród wierzb nad rzeką,

Gdzie dna się ręką dosięga,

Nieszkodliwy i za czymś daleko

Błądzący włóczęga.

 

Wieczorem, nad jakąś zamgloną drogą,

Gdy się właściwie już dróg nie rozezna,

Myślałbym: dobrze, że nie znam tutaj nikogo

I dobrze, że mnie też nikt nie zna.

 

A zimą, w ciepłym pokoju, gdy spłynie

Na drzewa śniegu puszysta warstwa,

Byłbym ostatni, co słucha w kominie

Cierpliwie wiatru nudziarstwa.

 

I jeszcze raz bym pokochał ukrycie,

To, czego nie tknie się ręka niczyja:

Te dni bez zdarzeń, całe to życie,

W którym nie żyje się, lecz przemija.

 

Болєслав Лєсьмян

Бажання

 

Я хотів би у лісі, в незайманих нетрях,

Мати хижку – плетінку з гілля й очерету,

Щоб висіла в самісіньких кронах високо

Над яругами змій і хижацького ока.

І у ній на моху, під поривами вітру

Цілувати дівчину, чужу й непривітну,

Груди пестити, де від зубів моїх ранка,

А обличчя вустам наче здобич і бранка –

І почути, як грішних утіх одесную,

Мліє грім золотий, вихор зваби танцює,

Звір гарчить, бо відчув наших тіл аромати,

Тіл, що прагнуть в розкошах землі уникати –

І хотів би помітити в просвіт крізь терни

Серед любощів – зорі і лоно озерне.

Бога бачити в сяйві народження днини,

Дочекатися сонця на грудях дівчини,

І виттям, криком, виском світанок вітати,

І наосліп життям до кінця простувати –

І колись засміятись крізь сон в ніч останню,

І, не знаючи похорону й покаяння,

Ніби плід, прочуваючи пащу неситу,

В морок смерті зі стугоном з древа злетіти!

 

Bolesław Leśmian

 

Pragnienie

 

Chciałbym w lesie, w ostępach dzikiego błędowia,

Mieć chałupę – plecionkę z chrustu i sitowia,

Zawieszoną wysoko w zagłębiach konarów

Nad otchłanią jam rysich i wężowych jarów.

Tam na mchu, kołysany obłędną wichurą,

Chciałbym pieścić dziewczynę obcą i ponurą,

Głaskać piersi ze świeżą od mych zębów raną

I całować twarz, ustom jako łup podaną –

I słyszeć, jak dokoła grzechu mej pieszczoty

Pląsa burza skuszona i mdleje grom złoty,

I zwierz ryczy, ciał naszych przywabiony wonią,

Ciał górnych, wniebowziętych, co od ziemi stronią –

I chciałbym przez przygodny wśród gałęzi przezior

Patrzeć, pieszcząc, w noc – w gwiazdy i w błyskania

jezior

I za boga brać wszelkie lśniwo u błękitu,

I na piersi dziewczącej doczekać się świtu.

A słońce witać krzykiem i wrzaskiem, i wyciem,

Żyć na oślep, nie wiedząc, że to zwie się życiem –

I pewnej nocy przez sen zaśmiać się w twarz niebu,

I nie znając pokuty, modlitw ni pogrzebu,

Jak owoc, co się paszczy żarłocznej spodziewa,

Z łoskotem i łomotem w mrok śmierci spaść

z drzewa!

Переклади Наталії БЕЛЬЧЕНКО