Останніми роками невпинно випливають з забуття постаті дрогобичан, життєвий доробок яких вартує вивчення і висвітлення. Торік , першого жовтня 2016 року, було проведено конференцію з циклу “Постаті Дрогобича”, присвячену одній з таких особистостей – Станіславу Ґроньскому. Її організували та провели у Всеукраїнському методичному центрі Спілки вчителів-полоністів дрогобицькі туристичні клуби “Бескид” і “Віват”.  В заході взяли участь і польські гості.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Автор цих рядків, заступник голови ДКТ “Бескид”, виголосив доповідь про життя та діяльність нашого краянина-альпініста. Директор Центрального осередка гірського туризму Польського туристично – краєзнавчого товариства (COTG PTTK) в Кракові Єжи Каплон (Jerzy Kapłon) зробив змістовну презентацію своєї роботи з дослідження історії польського туризму в Дрогобичі.

Від часу конференції матеріали про Ґроньского суттєво поповнилися й дозволили зробити уточнення і важливі висновки.

Станіслав Ґроньскі (Stanisław Groński) – перший з дрогобичан, якій здобув найвищу вершину Європи гору Монблан (Mont Blanc, 4810 метрів). 1932 року він різними шляхами двічі зійшов  на вершину – стіною Peuterey і через гребінь Eperon de la Brenva . Ці маршрути належать до найскладніших. Прохід стіною Peuterey – в переліку найважливіших в історії польського альпінізму. Серед наших земляків-галичан тільки двоє альпіністів були на Монблані раніше. 1910 року доктор Тадеуш Островскі (Tadeusz Ostrowski), згодом львівський професор медицини, разом з двома товаришами здійснив траверсне сходження на Монблан. А в період від 1925 до 1927 року уродженець Турки інженер Адам Карпіньскі (Adam Karpiński), відомий польський конструктор спортивних літаків і планерів, здобув 19 вершин-чотиритисячників в Альпах, у тім числі й Монблан. Таким чином “львівський” Монблан був першим, “турківський” – другим, а “дрогобицький” – третім, проте в спортивному розумінні найскладнішим.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

 

 

За своє життя Станіслав Ґроньскі ще не раз підкорював альпійські вершини.

На жаль, Станіслав Ґроньскі став також і першим дрогобичанином, якого сніги цього гірського велетенського масиву забрали назавжди. Шістдесят років тому, ймовірно десятого серпня 1957 року, під час рутинного сходження сталася  цілкомнеочікувана трагедія. Гора забрала разом з Станіславом двох югославських альпіністів ( Dragan Tekić, Dragan Stanicević). Під час рятувальної операції загинув Вавжинєц Жулавскі (Jerzy Wawrzyniec Żuławski, 1916 – 1957), тодішній голова Високогірного клубу Польщі, близький друг Станіслава Ґроньского.

У різних джерелах можна знайти статті, інтерв’юта спогади, присвячені Станіславу Ґроньскому. А тепер нарешті й у Дрогобичі свіжий погляд і нові факти дають матеріал для розуміння умов, за яких формувалися постаті такого рівня на дрогобицький землі. Саме історія, як відображення безперервного зв’язку минулого і сучасного, стане в пригоді.

Світ в другій половині 19 сторіччя економічно і науково рушив вперед. Австро-Угорщина, до складу якої входила тоді Галичина, після “весни народів” ставала все більш розвинутою частиною європейського цивілізаційного простору, в якому відбувався поступ науки, техніки, природознавства, народознавства, що разом з надзвичайно багатим національним складом Австро-Угорської імперії і добре розвинутим транспортним сполученням між різними її реґіонами , за оцінками сучасних істориків, створювало особливу роль цієї держави в Європі. У народів, що населяли імперію, в нових умовах або почався, або значно прискорився розвиток культурної і політичної національної еліти. Різні верстви населення завдяки потребам економіки і зростанню рівня життя отримували можливість вчитися. Сучасні транспортні мережі, демократичні засоби інформації, поява вільного часу у людей, які працювали, формували нові захоплення і культурні напрямки у сфері суспільної активності, спорту, розваг і відпочинку.

Вважається, що від 1865 року, коли було підкорено гору Матергорн (нім. Matterhorn, італ. Monte Cervino, фр. Mont Cervin, 4447 метрів ), бере свій початок спортивний альпінізм. На той час були вже створені альпійські клуби в Англії, Австрії, Італії, Швайцарії. Мета діяльности тих клубів була набагато ширша, ніж тільки спортивні здобутки. Важливою складовою гірського туризму завжди був чисто практичний досвід населення гір, яке виживало в суворих природних умовах. Але новоприбулі шукачі пригод привнесли свій духовний вимір у культурний світ горян не тільки романтичним і науковим, але також і природоохоронним баченням природи. Після становлення альпійських клубів в головних країнах Європи і значних успіхів у підкоренні не тільки Альп, але й Кавказу, прийшов час Карпатських гір, в тім числі Татр. Карпати силами австрійських вчених вже на початку XIX сторіччя активно вивчалися топографами, геологами і природознавцями. Перші мапи дуже пристойної точности в масштабі 1:28 000 створили австрійці в період від 1763 до 1787 року.

Масовість туризму вимагала нових організаційних форм, а національна платформа ініціаторів значною мірою створила певний вид змагання на першість в тих процесах.

У 1869 році австрійський лікар Генріх Валлманн ( Heinrich Wallmann, 1827 – 1898) вперше запропонував створити туристичне міжнародне Карпатське товариство. 1871 року він розповсюдив трьома мовами (угорською, німецькою і польською) звернення всією країною, в тім числі й у Галичині. Відгукнулось тільки шестеро. Серед них, до речі, був уродженець Дрогобича Йозеф Стефан Шалай (Józef Stefan Szalay, 1802 – 1876), майбутній організатор і власник оздоровниці в передгір’ях Карпат у місті Шчавніца (Szczawnica). Тому тільки в грудні 1873 року цю ідею було втілено у створення Угорського карпатського товариства (Ungarischer Karpathenverein (UKV), Magyarországi Kárpát Egyesület (MKE) ), угорсько-німецького за складом, з тереном діяльності, обмеженим переважно південною частиною Татр. А вже третього серпня 1873 року на прийомі, який відбувся у власника закопанських маєтків Людвика Айхборна (Ludwik Eichborn, 1847 – 1908) на честь згаданого раніше дрогобичанина Йозефа Шалая, капітан австрійської армії Фелікс Плавіцкі ( Feliks Pławicki, 1834 – 1925) запропонував створити Галицьке татранське товариство(Galicyjskie Towarzystwo Tatrzańskie),незабаром перейменоване в Татранське товариство (Towarzystwo Tatrzańskie, далі ТТ), статут якого був затверджений у Львові 19 березня 1874 року. Багато наших краян взяли участь в роботі товариства. Достатньо згадати, що почесними членами товариства разом з головою Альпійського клубу в Лондоні Джоном Боллом (John Ball, 1818 – 1889) бачимо мерів Кракова доктора Юзефа Дітля (Józef Dietl, 1804 – 1878), уродженця Підбужа та адвоката Миколу Зиблікевича ( Mikołaj Zyblikiewicz 1823-1887) зі Старого Самбора. В роботі пана Єжи Каплона про туризм в Східних Карпатах наведено думку, що саме Галичина, а особливо південна і східна її частини, була колискою розвитку слов’янського туристичного руху. Незабаром відкрилося перше відділення ТТ в Станіславові (1877 рік) та Коломиї (1878 рік). Делегатом ТТ від Дрогобича був професор Емерик Турчиньскі (Emeryk Turczyński, 1834 – 1896), вчитель дрогобицької і коломийської гімназій, ботанік, флорист, автор переліку рослин, які зустрічаються навколо Дрогобича, Перемишля і Станіславова . Завдяки дослідженням пана Єжи Каплона тепер відомо, що третім за чергою відділенням було дрогобицьке, створене 1879 року. Того ж 1879 року було ухвалено рішення про створення відділення в Стрию, але воно не розпочало роботу. Дрогобицьке теж було не надто активним і припинило діяльність 1883 року. Активним відділенням було львівське, утворене в 1883 році , хоча теж діяло нетривалий час. Зі всіх створених на наших теренах відділень тільки коломийське працювало безперервно до 1939 року. Цікаво, що саме 1883 року Іван Франко організовує Етнографічно-статистичний гурток , пізніше “Кружок для устроювання вандрівок по ріднім краю”. Франко у праці “Українсько-руська студентська вандрівка літом 1884 року” описав один із найбільш масових походів на теренах Галичини в кінці XIX сторіччя, організованих гуртком. В праці світлої пам’яти Зенона Філіпова “Спортивний туризм” тезисно викладена історія туристичних організацій, в тім числі українських , на наших теренах.

В Росії подібну туристичну організацію на початку 1898 року замислив Олександр фон Мекк (підприємець, громадський діяч). Показовим є те, що майже три роки блукав статут серед російських дозвільних інстанцій і тільки завдяки втручанню відомого географа Петра Тянь-Шаньского (Семенова) нарешті був розглянутий і затверджений в грудні 1900 року. На захоплення горами самого Петра Семенова (1827 — 1914) мав прямий вплив його вчитель Олександр фон Гумбольдт (Friedrich Wilhelm Heinrich Alexander von Humboldt, 1769 – 1859), німецький вчений, якій в свою чергу визнавав, що перечитував багато разів книги переможця Монблану Горація-Бенедикта Сосюра (Horace-Bénédict de Saussure 1740 – 1799) . До речі, свідком сходження на Монблан Горація-Бенедикта Сосюра був граф Мартин Дідушицький (Wawrzyniec Marcin Dzieduszycki, 1772 – 1836) з давнього руського шляхетського роду, дядько Володимира Дідушицького, засновника Природознавчого музею у Львові. Цей ланцюжок зв’язку приводить до 1818 року, коли шляхом саме Горація-Бенедикта Сосюра на Монблан першим серед слов’ян і восьмим серед туристів, випередивши навіть французьких, зійшов польський поет Антоній Мальчевскі (Antoni Malczewski, 1793 – 1826).

В Австро-Угорщині статути туристичних організацій були спрямовані на пропаґанду туризму і створення його інфраструктури, захист природи, розвиток виробництва та промислів горян. Пряма державна допомога від 1873 до 1914 року в складі загальних доходів Татранського товариства склала 9,7 відсотків. Виглядає цілком непогано, з огляду на сьогоднішні тенденції зробити громадські організації “наповнювачами” міського бюджету. Це так, якби депутати міської ради платили оренду за використання ратуші для засідань із їхньої зарплатні…

Коли нафтові родовища набули індустріального значення, Дрогобиччина перетворюється на “галицьку Пенсильванію” і поступово переймає всі тогочасні тренди. Нові людські, наукові, технічні ресурси прийшли до нашого реґіону.

29 вересня 1904 року до гімназії імені Франца Йозефа був прийнятий на посаду заступника вчителя батько Станіслава Ґроньского Юзеф Врубель (Józef Wróbel, 1876 – ?), тоді ще студент відділу філософії Львівського університету (1902 – 1905 роки). Перед тим він закінчив навчання у відділі інженерії Львівської Школи політехніки (1900 – 1902 роки), після річної військової служби в Комарному (сьогодні Словаччина). Звісно, до того було навчання в гімназії. Спочатку два роки в Новому Сончі (Nowy Sącz, 1890 – 1892 роки), відтак у місті Подгуже (Podgórze, 1892 – 1899 роки), майбутній дільниці Кракова, де він здає матуру.

Син ґуральського ґазди, він в дитинстві працював югасом (juhas) – молодшим помічником баца (головного вівчара). Треба відзначити потяг до навчання звичайного гірського хлопця, який тільки в 14 років вступив до гімназії, куди більшість дітей вступала  трьома-чотирма роками раніше. Ці три-чотири роки напевно пішли не тільки на випас овець. Він спостерігав в горах людей з освітою і статками, які захоплювались туризмом, завдяки Татраньскому товариству в тім числі. Їх приклад був мотивацією для здібного хлопця отримати знання і відповідне становище.

Прізвище “Ґроньскі” Юзеф Врубель (разом із сином) прибере 1930 року. Обидва прізвища – “Врубель” і “Ґроньскі” – однаково розповсюджені були як в рідному селі Ґронь (Groń), так і в навколишніх селах ґуральського Підгалля (Podhale). Тому причина зміни прізвища була, напевно, цілком родинна.

На початку вчительської кар’єри Юзеф Гроньскі (Врубель) викладає гімнастику, в тім числі таким гімназистам як Бруно Шульц і Андрій Мельник, а після народження дев’ятого вересня 1907 року сина Станіслава Косткі (дата народження підтверджена метрикою) невдовзі отримує посаду дійсного вчителя, а менш ніж за рік здає вчительський іспит і отримує право викладати фізику і математику. Й користуючись кожною можливістю він йде в гори, ліс, показує учням красу навколишньої природи. Постійно вивозить свою сім’ю до рідного села біля підніжжя Татр. Він стає для сина першим провідником і тренером, вчить його ходити в складних горах, де малий Сташек вже в сім років разом з батьком здійснює своє перше сходження на хребет Котельніца (Kotelnica, словацьке Kotolnica, висота 2065 метрів) на відстані близько 30 кілометрів від села Ґронь, про що з захватом розповідає пізніше, в дорослому віці, знайомим.

Юзеф Ґроньскі (Врубель), як вчитель, дуже активно залучає учнів до мандрівок в Карпати, керує скавтськими походами. З ініціативи дрогобицького кола Товариства вчителів середніх шкіл, в якому він обіймає посаду скарбника, відкривається перший літній відпочинковий табір в cелі Урич для учнів з незаможних сімей. Зберігся чудовий опис походу учнів старших класів з цього табору на Парашку в 1911 році. З нових досліджень Єжи Каплона виникає, що саме Юзеф Ґроньскі (Врубель) був ініціатором створення 1930 року Дрогобицького осередку ПТТ (Польського татраньского товариства). Батько передає сину і виховує в ньому найкращі риси майбутнього спортсмена і людини, яку потім багато хто згадував з повагою і вдячністю.

Твердість волі, цілеспрямованість, фізична сила, витривалість, порядність, надійність, товариськість, доброзичливість, постійна готовність допомогти – далеко не всі позитивні риси, які вирізняли Станіслава Ґроньского в його подальшому житті. Високий рівень набутих знань, досконале володіння кількома мовами (особливо французькою), природній інтелект, музикальність – все це теж характеризувало його як непересічну особистість. Враховуючи результати досліджень, є сенс говорити про Ґроньских, батька та сина, як видатних постатей в історії дрогобицького туризму.

Слід нагадати також, що саме у Львові розпочався перехід в гірському туризмі до форм сучасного альпінізму. Ініціатором тих змін була новаторська група татерніків з львівського клубу “Хімалая Клаб” (Himalaya Club, 1904 рік) у складі Романа Кордиса (Roman Kordys 1886 – 1934), Зигмунта Клєменсєвіча (Zygmunt Aleksander Klemensiewicz, 1886 – 1963), Єжи Маслянкі (Jerzy Maślanka 1886 – 1961) . У Львові в 1907 році розпочато друк першого на наших теренах професійного журналу альпіністів “Татернік” (Taternik), який виходить в сучасній Польщі і сьогодні. Як говорив відомий польський альпініст і публіцист Ян Альфред Щепаньскі (Jan Alfred Szczepański, 1902 – 1991), “ми знаємо три найважливіші поворотні моменти в історії польського високогірного спорту : перехід від використання допомоги провідників до самостійного альпінізму і пов’язане з тим виникнення закритого високогірного клубу і фахової альпіністської літератури, розуміння альпінізму як спортивної діяльности й створення для нього відповідної ідеології, врешті скерування альпіністської еліти до новаторського спортивного і екзотичного альпінізму. Перший перелам позначився близько 1908 року, другий близько 1929 року, третій близько 1931 року і у всіх цих змінах“Хімалая Клаб” відіграв роль дуже істотну, неодноразово піонерську, значною мірою керівну”.

На тому благодатному ґрунті відбувається формування молодого підкорювача гір Станіслава Ґроньского, який ще під час навчання в Дрогобицькій гімназії у 1922 році закінчує високогірні курси і починає свій власний шлях до перемог.

Всім відомі досягнення сучасного польського альпінізму, історія якого сповнена звершеннями та драматизмом. Вихованці львівської високогірної школи, до якої безперечно належить Станіслав Ґроньскі, зробили найвагоміший для того внесок, особливо для зимового альпінізму, в якому польські спортсмени славились найбільше.

В рік закінчення Станіславом дрогобицької гімназії у 1925 році його батько Юзеф Ґроньскі (Врубель) отримує додатково посаду директора Другої приватної жіночої гімназії імені Генрика Сенкевича в Дрогобичі.

Від 1926 до 1931 року Станіслав навчається у Вищій школі міжнародної торгівлі у Львові на двох факультетах – торгівлі та юридичному. Одночасно він постійний учасник сходжень в Карпатах і Татрах. Майданчики в Бубнищах та інших скелях наших Карпат є для нього традиційними полігонами для вдосконалення техніки сходжень, в той самий час як виходи у високі Татри під час канікул стають справжніми іспитами. Високий матеріальний статус Ґроньского-старшого та його підтримка сина у його захоплені горами дають свій результат.

1929 року Станіслав Ґроньскі виконує три сходження в категорії дуже складних в районі Яворового хребта поблизу словацького кордону і стає одним зі 123-х (на той час) учасників елітної групи високогірних спортсменів Туристичної Секції ПТТ.

У 1930 році від 18 липня до п’ятого серпня в товаристві як дуже відомих, так і молодих татерніків того часу він здійснив десять сходжень новими дорогами. Одним з його напарників був дрогобичанин Тадеуш Пєхович (Tadeusz Piechowycz, 1908 – ?), можливо з родини Міхала Пєховича (Michał Piechowicz) – мера Дрогобича від 1938 року ( наступника Раймунда Яроша) й хресного батька Станіслава Ґроньского.

1931 року Станіслав після закінчення Вищої школи відбуває річну військову службу. Під час короткої відпустки він встигає вийти в Татри і робить історичне сходження, назване потім його ім’ям – “Філяр (стовп) Ґроньского” (Filar Grońskiego).

Вже в березні 1932 року, одразу після війська , Станіслав Ґроньскі активно включається у підготовку експедиції Туристичної секції ПТТ в Альпи. Тоді ще дрогобичанин, він був серед трьох кандидатів , проїзд яких товариство оплачувало. Решта кандидатів брала участь в експедиції за власні кошти. Цікаво, що товариство довірило Станіславу, як молодому спеціалісту з економіки, вести складні рахунки і хроніку експедиції.

Від 1930 до 1932 року – зірковий період дрогобицьких туристичних досягнень сім’ї Ґроньских. Далі настав час самостійного життя Станіслава.

Роботу на залізниці в місті Гнєзно (неподалік міста Познань) він розпочав у 1932 році на посаді практиканта – референдарія і вся його службова кар’єра до кінця життя проходила в управліннях різних відділів Польської державної залізниці.

Після Альп від 1932 року Станіслав Ґроньскі перейшов переважно на зимовий альпінізм.

Але перший зимовий сезон 1933 року в Татрах після переїзду Станіслава Ґроньского на нове місце склався трагічно. В Познані, в гімназії, викладав професор Вінсент Біркенмайєр (Wincenty Birkenmajer, 1899 – 1933), авторитет серед татерників і альпіністів. Він запросив Станіслава зробити надзвичайно складне зимове сходження разом. Біркенмайер був 1932 року в Альпах і мав можливість оцінити молодого і талановитого альпініста. Думаю, що Станіславу теж видавалося престижним йти поряд з відомим спортсменом.

Метою була 800 метрова стіна гори Ґанек (Ganek, 2462 метри) у Високих Татрах на кордоні з Словаччиною. Вінсент Біркенмайер вже подолав її влітку і був безкомпромісно налаштований повторити сходження в зимових умовах. У свої 34 роки перед завершенням активного спорту він хотів зробити дійсно надзвичайне досягнення. На жаль, склалось цілком по-іншому.

Бірко, так називали Біркенмайера колеги, дістався Закопаного з заїздом у Краків за спорядженням і провів дві ночі в потягу. Потім вони вже разом їхали бричкою з Закопаного до бази в Ростоці. Далі піший семикілометровий підхід по снігу без лиж з повним зимовим спорядженням по 17 кг на кожного і ночівля в зимових умовах біля озера. Біркенмайер вже зранку 14 квітня перед виходом на стіну зле себе почував. Спроби Ґроньского намовити його на перенесення сходження не дали результату, але Станіслав все ж забрав до себе частину того, що мав нести напарник.

На початку підйом відбувався дуже повільно. Треба було постійно вирубувати сходинки в кризі. Заважали невеликі лавини, тож довелося чекати до полудня, коли кількість їх зменшилась . О восьмій годині почалася хуртовина. Станіслав Ґроньскі знову запропонував тоді ще можливе повернення, але напарник відмовився. Біля першої години ночі вони подолали нижніх 150 метрів стіни до місця початку основного шляху, так званого “філяра Ґанку”, який здіймається на 500 метрів. Того дня в Бірка зламався льодоруб (чекан). Дві години облаштовували ґрот в снігу для біваку. Залишок ночі пішов на встановлення намету, розкладку речей, готування їжі. Цілий наступний день була хуртовина, й над ними сходили лавини. Цей день і ніч вони вирішили відпочити, й Станіслав Ґроньскі зранку після того почувався цілком добре. Напарник теж не скаржився на втому. Погода дещо покращилась, але сніг падав постійно . Від о пів на восьму до 11 години вони піднялись всього на 70 метрів. Через деякий час раптом знову знявся сильний вітер. Видимість стала нульовою. Крім того, Біркенмайер почувся гірше і, попри умовлений порядок, передав Ґроньскому провадження ще в першій половині дня. Східці, вирубані провідником, засипало снігом так, що наступному приходилось робити нові. Зрозуміло, про те, щоб йти далі на вершину, не йшлося. Вирішили взяти вправо в напрямку так званої “ґалереї Ґанкової” з надією, що знайдеться краще місце для зупинки. Об 11 вечора, в цілковитій темряві, вони дійшли до краю “ґалереї”, але вітер був там ще сильніший, готовий зірвати їх в 400-метрову прірву щохвилини . Спроба скористатися наметом закінчилась втратою його дна, частини харчів і одної рукавиці Бірка. Вони просиділи під верхом намету до шостої ранку, знесилені і переохолоджені, намагаючись запустити спиртовий пальник змоклими сірниками і не заснути від втоми і холоду. Думка була тільки про найкоротший шлях до бази. Стан Вінсента Біркенмайера погіршився настільки, що він ледве рухався. Ціною несамовитих зусиль Станіслав Ґроньскі просунувся, практично несучи напарника на руках, ще метрів на 100, коли відчув, що Бірко втратив свідомість. Насправді вже назавжди. Наплечники Ґроньскі залишив ще раніше. Поклавши тіло напарника в зроблену в снігу полицю, маючи з собою тільки льодоруб, з останніх сил пішов в бік Попрадського озера, до якого добирався п’ять годин (близько трьох кілометрів). Його випадково знайшли напівпритомним, обмороженим на відстані півкілометра від озера, де розташовувався притулок. Там йому надали допомогу, в тім числі й фінансову. Сильний, молодий організм Станіслава Ґроньского швидко відновився, й 19 квітня він вже був в Закопаному, розмовляв телефоном з рятувальною групою, яка мала зняти тіло загиблого, а 22 квітня описав цю подію письмово. Цей опис було надруковано в “Татерніку”.

В липні 1933 року Юзеф Ґроньскі виходить на пенсію. Сім’я, як свідчать деякі джерела, переїхала до Познані.

Станіслав Ґроньскі після 1933 року багато складних зимових сходжень проводить самостійно.

1934 рік став унікальним для польського високогірного туризму. Після успіхів попередніх трьох років в Татрах і Альпах настав час екзотичних гір. В один рік були проведені три альпіністські експедиції в різних частинах світу. Втому числі влітку 1934 року відбулась експедиція у Високі Атласи в Африці. Під час експедиції, в якій брав участь Станіслав Ґроньскі, він отримав прізвисько “Мойсей” за знайдену серед розпечених скель воду. В Високому Атласі членами експедиції було підкорено 61 вершину. Масиви Аіт Аттік і Іхіл М’Ґун вперше побачили альпіністів. Станіслав обіймав посаду скарбника експедиції, хоча в ній крім Туристичної секції ПТТ ( у яку входив Ґроньскі) були представлені всі присутні тоді в Польщі високогірні організації. Його авторитет зростає . Станіслав Ґроньскі починає регулярно публікувати свої авторські статті і світлини, читати лекції, в тім числі ,наприклад, 15 грудня 1934 року під назвою “Екскурсія на Везувій”, що вказує на його перебування на Везувії, можливо, – на шляху додому з Атласу. У вересні 1934 року він занесений до переліку для голосування кандидатів у члени Головного правління секції, але на разі не добирає голосів.

Станіслав Ґроньскі використовує кожну можливість для виходу в гори. В зимових Татрах знову робить самостійні проходи на саме Різдво 24-25 грудня 1934 року, двічі в лютому і один раз в квітні 1935 року.

В 1935 році настає час змін в приватному житті Станіслава Ґроньского. 27 липня 1935 року відбувся шлюб Станіслава Ґроньского і Марії з дому Подобінських (Maria Podobińska 1908 – 2001). Марія 1925 року закінчила Вчительську семінарію. Її батько Еуґеніуш, відомий суддя в Ряшеві, міський радник, від 1930 року отримав посаду прокурора окружного суду в Стрию. З повідомлення в пресі довідуємось, що Станіслав Ґроньскі посідав на момент шлюбу посаду референдарського асесора в Дирекції державної залізниці Познані. Молоду пару благословив ксьондз інфулат Міхал Токарскі, відомий також тим, що короткий період в вересні 1939 року виконував обов’язки президента Ряшева. Після шлюбу Станіслав Ґроньскі запросив дружину на мандрівку в Татри. Марія Ґроньска 1997 року розповіла про це в інтерв’ю на радіо, згадуючи збори Станіслава Ґроньского в Альпи (1936, 1937). З її розповіді виникає постать спортсмена високого зросту – метр 96 сантиметрів. В нього були зроблені на замовлення в Закопаному гірські черевики 46 розміру і велетеньській наплечник, три светри – від тонкого до найгрубшого. Дуже ретельно він готував спорядження, харчі. Розробляв маршрути за путівниками, написаними різними мовами, навіть японською, за перекладом якого він особисто звертався у посольство Японії.

Марія Ґроньска померла 2001 року і похована в Ряшеві.

Від кінця 1935 року до середини лютого 1936 року завершився процес об’єднання альпіністів в одному Високогірному клубі (далі ВК) з реґіональними колами в Варшаві, Кракові і Закопаному. Станіслав Ґроньскі стає членом Краківського відділу і обирається до Управління на посаду бібліотекаря. Крім того, він є представником Краківського відділу в Центральному управлінні. Починається його активна діяльність в керівних органах. Він часто бере слово з різних питань, має власну думку і не боїться її висловлювати, є послідовним і завжди наголошує на важливість слідуванню статутних норм. Також бере активну участь у полеміці щодо пріоритетних напрямків майбутніх експедицій Високогірного клубу і стає на боці тих, хто за мету обирає Гімалаї.

Серед них – Адам Карпіньскі, якій стає на чолі створеної 1936 року Гімалайської комісії, яка після дослідження ствердила реальність організації експедиції в Гімалаї в розумінні розміру необхідних для цього коштів. Полеміка, крім коштів, стосувалась також поділу на наукові та спортивні завдання.

Серед проведених від 1936 до 1938 року експедицій за участю членів ВК бачимо розумний компроміс в виборі мети, але з перевагою гімалайського акценту . Були проведені експедиції на Шпіцберґен і в Анди, в яких альпіністи виконували додаткові наукові завдання. В той самий час наступні експедиції на Шпіцберґен, а також до Ґренландії та до Африки мали науковий характер і проводились іншими організаціями, такими як львівське Географічне товариство (Towarzystwo Geograficzne) (Ґренландія) і Польське товариство пошукових експедицій (Polskie Towarzystwo Wypraw Badawczych) (Африка) за участі альпіністів ВК.

14 червня 1936 року Гімалайська комісія представила Управлінню ВК план підготовки експедиції в Гімалаї, який ставив завдання освоєння техніки подолання різноманітних льодових утворень. В двох експедиціях в Альпи Станіслав Ґроньскі брав участь у найцікавіших льодових переходах. У масиві Монблан Станіславом Ґроньским і Віктором Островським (Wiktor Ostrowski, 1905 – 1992) п’ятого-сьомого серпня 1937 року був пройдений “шлях Куффнера” на гору Мон-Моді (Mont Maudit, 4465 метрів), складний і небезпечний, повторений всьго декілька разів на той час. Він також робить спробу вийти на гору Матергорн “італійською гранню”, але з-за сильного намерзання льоду на скелях альпіністи втрачають багато часу, що при відсутності підготовки до бівакування змушує їх повернутись.

12 серпня 1938 року разом із сестрою Анною, студенткою медицини у Львові, він робить перехід біля південно – західної вершини гори Верх під Файкі (Wierch pod Fajki) через залишок від “skalnej igły ”, яка невдовзі перед тим обвалилась після удару блискавки .

В вересні 1938 року Станіслава Ґроньского обирають членом Управління ВК, а в листопаді його секретарем. Також він входить до складу Комісії експедицій ВК і переїздить на постійне місце проживання до Варшави. Першого грудня переходить у варшавське коло ВК.

12 березня 1939 року на ІІ Надзвичайних загальних зборах ВК, протокол яких вів Станіслав Ґроньскі, було повідомлено про отриманий дозвіл від Британії на проведення експедиції в Гімалаї Гарвала ( Garhwal Himalaya), для участі в який були вже обрані Адам Карпіньскі, Якуб Буяк (Jakub Bujak, 1905 – 1945?), Януш Клярнер (Janusz Klarner, 1910 – 1949?) і Стефан Бернадзікєвіч (Stefan Bernadzikiewicz, 1907 – 1939). Проведення експедиції було непростим рішенням. В повітрі відчувалась неминучість війни.

Після довгого переїзду експедиції 12 червня почався наступ на гору Нанда – Деві Іст (7434 метрів), якій завершився першого липня виходом Якуба Буяка і Януша Клярнера на шосту в череді здобутих тоді вершин світу.

Якуб Буяк закінчив Львівську політехніку у 1930 році, 1937 року захистив там докторат, був одним з перших конструкторів реактивних двигунів в Польщі.

Збулася мрія “Гімалая Клаб”. Довги роки до її реалізації йшли польські “гімалаїсти”. Без сумніву велика заслуга в тому альпіністів з Львівщини – О. Знамєнцкого (Aleksander Znamięcki, 1884 – 1964), А.Карпіньского, С. Ґроньского.

На жаль, тріумф і радість були поряд з трагедією. Проти ночі 19 липня А. Карпіньскі і С. Бернадзікевіч загинули під лавиною при спробі вийти на іншу гору – Тірсулі (7074 метрів).

На зворотньому шляху експедицію зустріла звістка про початок війни. Я. Буяк і Я. Клярнер дев’ятого вересня приїхали до Львова через Бухарест. Забігаючи вперед, слід розповісти про подальшу трагічну долю цих двох альпіністів, з яких кожен зник за невідомих обставин, що примусило говорити про “прокляття богині Нанда — Калі”, в яке вірили місцеві жителі, не намагаючись тривожити гори.

Перед самою війною, влітку 1939, року Марія і Станіслав Ґроньскі побували в Ґроні.

Війна різко спинила стрімкий розвиток польського альпінізму. Під час німецької окупації Польщі діяльність ПТТ була заборонена і проходила підпільно. Головним завданням було збереження майна, документів. Велика частина альпіністів пересунулась ближче до Татр і продовжувала сходження. Але пізніше німці освоїли і заблокували основні дороги в горах. Попри те діяльність з ризиком продовжувалась і пересунулась згодом на словацький бік. Видавався машинописно “Татернік”, особливо важливою була публікація збереженого звіту гімалайської експедиції. На території Швайцарії силами інтернованих польських військових, а також викладачів політехнічних курсів, організованих в таборах інтернованих, був створений високогірний клуб “Вінтертур” (Klub Wysokogórski Winterthur ), який випускав машинодрук “Татернік – Вінтертур”, де фіксувалась діяльність клубу в швайцарських Альпах, друкувались статті і звіти про роботу. Одним з головних організаторів клубу був Мацей Мішке (Antoni Maciej Mischke, 1911-2003), брат Казиміра Мішке ( Kazimierz Mischke, 1899 – 1993), гірничного інженера з Борислава, члена Високогірного клубу і дрогобицького ПТТ. В клубі “Вінтертур” був викладач курсів, доктор хімії, той самий Тадеуш Пєховіч, дрогобичанин, напарник Станіслава Ґроньского у сходженні 1930 року. Другим головним діячем “Вінтертур” був народжений у Львові Єжи Гайдукевич (Jerzy Hajdukiewicz, 1918 – 1989) відомий по війні альпініст. Під час перебування у Швайцарії до 1946 року він побував на 17 чотиритисячниках, а до 1980 року на всіх чотиритисячниках в цій країні.

Під час війни Станіслав Ґроньскі в грудні 1939 року зробив перше зимове сходження на гору Скрайні Ґранат (Skrajny Granat, 2225 метрів ) з північно-східної сторони.

На словацькій стороні Татр, частково новим шляхом, Станіслав Ґроньскі 26 липня 1943 року зійшов на гору Остра Вежа ( Ostra Veza, 2129 метрів), гору Грубий Верх (Hruby Wierch, 2428 метрів) і далі новим шляхом зробив вихід у Млиніцку Долину (Mlynicka Dol.). Цікаво, що 1939 року Казімєж Вєжиньскі (Kazimierz Wierzyński, 1894 – 1969), відомий поет, дрогобичанин, написав вірш “Hruby”, присвячений горі Грубий Верх (Hruby) . Чи не тому Ґроньскі обрав її за мету? Вірш закінчується запитанням: «Де я зараз?»

Думаю, таке ж питання виникло у Станіслава Ґроньского одразу після війни. Варшава стояла в руїнах і варшавське коло ВК, до якого він належав перед війною, не діяло. В 1945 і 1946 роках проходять Загальні збори ВК, але ми не бачимо серед керівного складу Станіслава Ґроньского.

В 1946 році почалось пожвавлення в горах завдяки активним під час війни альпіністам, яким вдалось вже 1947 року організувати тренувальну експедицію в Альпи,  де були показані чудові результати. Але там не видно участі Ґроньского.

В ньому визріває нове бачення своєї подальшої ролі, формується новий життєвий план. Його виходи в гори тепер відбуваються влітку, переважно під час навчальних зборів для молоді. Блокування новою владою ПТТ виїзду в Альпи 1948 року тільки підсилює його наміри. Станіслав Ґроньскі робить наступний запланований крок – у 1948 році здає іспит на старшого інструктора. Він відчуває провал, який наступить у високогірному спорті. У 1949 році закривається нещодавно відновлений “Татернік”, в якому Станіслав Ґроньскі ще встигає після війни опублікувати два нариси. Відтак 1951 року припиняє існування юридична незалежність високогірного спорту і альпінізм відходить на задній план для нових спортивних функціонерів. Після чергових виборів настає повний колапс у роботі ВК. Думаю, що в очікуванні такого перебігу подій Станіслав Ґроньскі у 1949 році переїздить на постійне проживання до Щецина. Рішення, як мені видається, дуже прагматичне і в той самий час ностальгічне. В якомусь розумінні це було повернення у недоступний Дрогобич.

Велика кількість вихідців зі Східної Галичини переселилася в ті роки у західні реґіони нової Польщі, що створювало знайоме ментальне середовище. Відомо наприклад, що у Щецині оселилась Ірена Павлєвська (Irena Pawlewska – Szydłowska, 1892 – 1982), знаменита жінка-“татернік” зі Львова, член Туристичної секціїї ТТ від 1909 року, яку привів у гори Зиґмунт Клєменсєвіч. Згодом вона стала надійною помічницею Станіслава Ґроньского. У Щецині також мешкала донька його двоюрідного брата з Борислава Єжи Романа Ґєржабека, який загинув на самому початку війни у 1939 році. Напевно Станіслав Ґроньскі сподівався знайти на новому місці більше можливостей для реалізації своїх планів.

Свою діяльність Станіслав Ґроньскі почав з вивчення навколишніх теренів. Як людина з закладеною батьком любов’ю до природи і краєзнавства, він використав тодішні тенденції в розвитку масового туризму для підготовки своїх подальших задумів. Багате краєзнавче середовище – стара архітектура, велика кількість городищ та інших історичних об’єктів – все це створювало умови для побудови замисленої туристичної “республікі” за власним баченням і досвідом. Він досконало вивчив невисокі Букові Гори, які знаходяться біля Щецина, з чудовими лісовими краєвидами, дуже подібними до карпатських. Дослідив штучні вапнякові ґроти, як наприклад так званий ґрот “Герінґа” біля Смарагдового озера. За словами Марії Ґроньскої, спочатку сам, а потім в компанії зацікавлених молодих людей, проводив там тренування дуже подібні на скельні карпатські, де колись Роман Кордис, а потім і Станіслав Ґроньскі відпрацьовували альпіністську техніку. Під його керівництвом було марковано за прикладом Татр близько 300 кілометрів маршрутів в Букових Горах, які стали улюбленим місцем мандрівок і відпочинку жителів Щецина. Марковані маршрути стали також місцем для дозованої планомірної фізичної підготовки учнів-альпіністів, які з повними наплечниками проходили встановлені кілометри. Але не тільки. Молодь любила послухати розповіді Станіслава Ґроньского біля ватри . Пісні теж були в пошані.

Доробок Станіслава Ґроньского за короткий час його життя у Щецині від 1949 до 1957 рік справді вражає. Цей період його діяльності добре вивчений, але ще не був розглянутий в контексті його дрогобицького минулого. У Щецині з теплом бережуть пам’ять про знакову постать видатного альпініста, наставника молоді, людини енциклопедичних знань, згадують про Станіслава Ґроньского і в дні його народження та загибелі, організовують заходи його імені.

Далеко від високих гір разом з однодумцями він створив майданчик для підготовки молодих альпіністів і втілював свої методи навчання, постійно повертаючись у Татри для їх тестування, а також щоби брати участь у навчанні молодих альпіністів з інших реґіонів Польщі. Серед його учнів був, наприклад, світлої пам’яти Андрій Завада (Andrzej Zawada, 1928 – 2000) відомий польський альпініст.

У Щецині з’явилася невелика згуртована група альпіністів, яка згодом могла розпочати серйозні сходження.

І час настав.

Щасливим і дивним чином збіглися дві події: смерть Сталіна в березні і підкорення Евересту в травні 1953 року альпіністом з Нової Зеландії Едмундом Гіларі та шерпом Норґеєм Тенцинґом. Почався рух в бік відкриття польського альпінізму назовні після тривалої перерви.

Створений Станіславом Ґроньским і його колегами Високогірний клуб у Щецині в своєму задумі і початковій реалізації був настільки грамотно побудований, що швидка втрата керівника 1957 року не перервала його закономірний розвиток, особливо в царині зимового альпінізму. Були безумовно і втрати, можливо відчувалась і відсутність Станіслава Ґроньского. Але початково наданий клубу імпульс примушував не зупинятись і шукати виходи з провалів, нові шляхи успіху. Настав час молодих.

Можна назвати багато альпіністів з щециньского кола ВК, відомих на весь світ. Велика заслуга в тому Станіслава Ґроньского. Саме члени кола, з якими він починав роботу, були ініціаторами облаштування пам’ятних таблиць на честь Ґроньского у Щецині, в Сербії, на символічних цвинтарах в Словаччині і Франції, присвячених загиблим альпіністам .

Поряд з шаблонами тогочасної ідеології завжди існувала інша суть, однаково незалежна від часів і мов. Це любов до гір і неминуче спортивне наступництво. Тренування на скалах Бубнищ і Урича, довгі переходи Карпатами з напханими наплічниками, пісні біля ватри. А потім іспити у Великих Горах. Саме за такою, знайомою старим дрогобицьким туристам програмою, Станіслав Ґроньскі формувався як альпініст і з подібною ж програмою він колись приїхав у Щецин.

Цьогоріч виповнюється 110 річниця від дня народження Станіслава Ґроньского і 60 років від дня його зникнення в Альпах. Вшануймо пам’ять про нашого краянина.

Джерела:

  1. Метрикальні книги римсько-католицького визнання, Дрогобич, фонди ЦІА.
  2. Матеріали ЦІА, ф. 174.
  3. Sprawozdania C. K. Wyzszego Gimnazyum w Nowym Sączu, 1891-1892.
  4. Sprawozdanie C. K. Gimnazjum w Podgórzu, 1899.
  5. Sprawozdania C. K. Wyzszego Gimnazjum w Drohobyczu, всі доступні.
  6. Sprawozdania Dyrekcji Państwowego Gimnazjum im. Króla Władysława Jagiełły w Drohobyczu, всі доступні.
  7. “Taternik”, Organ Sekcji Turystycznej Towarzystwa Tatrzańskiego, 1907-1935
  8. “Taternik”, Organ Kłubu Wysokogórskiego, 1936 -1974
  9. “Taternik”, Organ Polskiego Zwiazku Alpinizmu, 1974 -1997
  10. „Wierchy”, Organ PTT,18 (56), Kraków, 1948.
  11. Jerzy Kapłon,Turystyka w Karpatach Wschodnich, CL 1/2009, CL 2/2009.
  12. Jan Alfred Szczepański, Tatry lat dawnych,”Wołanie”, Nr. 27 (31), Kraków, listopad 2002.
  13. “Głos Seniora”, 9/1997, 3/2001.
  14. Запис інтерв’ю Марії Ґроньскої, Radio Rzeszów (Радіо Ряшів), 23.08.1997 р.*
  15. “Ilustracja Polska”, R6, N19.
  16. Оцифровані матеріали міжвоєнної періодикі Польщі з відкритих фондів бібліотек.

* Запис зберегла пані Олександра Кусь, вдова автора передачі с. п. Андрія Куся (Andrzej Kuś, 1940 – 2008) – відомого альпініста, перекладача. Знайдена і оцифрована стараннями пані Марти Олейнік, редактора ряшівської газети “Політехніка” 2016 року.

 

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

   Валентин МОНАКОВ