Тим часом, готуючи на прохання видавництва передмову і перечитуючи Ірванців оригінал, уперше виданий ще 2002 року, я занотував деякі спостереження, що ними й хотів би тут поділитися.

У фанів Джеймса Джойса є свій Bloomsday – 16 червня.

У фанів Олександра Ірванця, можливо, ще з’явиться свій день – 17 вересня.

Українці нашого з Ірванцем покоління, вивчаючи в радянських школах радянську історію, змушені були ставитися до цієї дати з величезним пошанівком. Адже саме 17 вересня 1939 року бойові підрозділи Червоної армії вмаршували на східні терени Другої Республіки Польщі й невдовзі повністю анексували їх, тим самим допомагаючи своїм союзникам з Третього Райху ліквідувати польську державність. Завдяки цьому совіти начебто об’єднали східно- та західноукраїнські землі в єдиній Українській соціалістичній республіці (УРСР) зі столицею в Києві та ще однією, значно головнішою, столицею в Москві.

Так 17 вересня стало датою з протилежними сенсами. З одного боку – своєрідним «днем української єдності», дещо фейкової, бо комуністичної й вимушеної, з другого – початком тоталітарного більшовицького поневолення західноукраїнських теренів та масових репресій місцевого населення.

Вибрати для подій свого роману якоїсь промовистішої дати його автор, здається, таки не міг.

Специфіка часу, в якому «Рівне – Ровно» вперше побачило світ, полягала в наближенні до певної межі: після тривалих, але програних опозицією акцій протесту, об’єднаних гаслом «Україна без Кучми», почалося чергове сповзання офіційного Києва в обійми Росії з її новим загадковим президентом, щодо якого (who is Mr. Putin?) ми вже не мали найменших сумнівів: Mr. Putin is a fucking KGB-crap. На цьому тлі розгорнулася безпрецедентна кампанія з виборів до парламенту, в якій згодом уперше перемогла опозиційна демократія.

Це сигналізувало про визрівання в Україні нової суспільної якості, а отже, й нової громадянської перспективи. За якісь два з половиною роки вона, ця перспектива, вихлюпнеться на головну площу нашої столиці, Майдан Незалежності, напрочуд інтенсивним помаранчевим кольором.

Роман Ірванця, що виникав фактично у переддень цього великого суспільного розмежування з його категоричним бути чи не бути, можна вважати чи то антиутопією, чи – трапляється ще й такий різновид – романом-застереженням.

Його передісторія така, що внаслідок певного неназваного політичного катаклізму Україна розкололася на два державні утворення – проросійську (значна більшість її територій) та прозахідну. Розколина між цивілізаціями пройшла також через рідне місто автора та його героя. Відтак з одного міста утворюються два – розташоване «в західному секторі» Рівне і його протилежність, «соціалістичне» Ровно. Єдиний і цілісний колись світ починає розділяти зведена за старим берлінським зразком 1961–89 років Стіна.

Чи з нинішньої перспективи, а надто враховуючи воєнний конфлікт з Росією та її маріонетковими формуваннями на наших східних околицях, справді можна вважати «Рівне – Ровно» романом-пророцтвом?

На перший погляд – так. Починаючи від весни 2014-го, ми констатуємо в Україні територіальний розкол. Щоправда, тут-таки зауважуємо й інше: територіальна перевага на протилежній, ніж у романі, стороні. Себто наша нинішня «Соціалістична республіка Україна» (скорочено – СРУ) зовсім маленька, а наша «Західно-Українська республіка» (ЗУР) насправді в жодному разі не ЗУР, бо охоплює не лише, як у романі, декілька областей Західної України, а й Південь, Центр та Схід – зі столицею в Києві та з найважливішими метрополіями (Одеса, Дніпро, Харків).

Виходить, що пророцтво, коли й справдилося частково, то лише в одному сенсі: не контрольований з Києва невеличкий шматок території у нас і справді з’явився. Однак, усупереч пророцтву, аж ніяк не із західного, а з протилежного боку. І вможливило його появу лише безпосереднє агресивне воєнне втручання Росії, а всю позірну тривкість його дотеперішнього існування – її, Росії, стала воєнна присутність. (Як, до речі, стала присутність «обмеженого континґенту військ НАТО» – одного польського батальйону, вможливила в романі існування демократичного вільного Рівного).

І тут, напевно, пора спитати: чи Олександр Ірванець таки справді зазирав у майбутнє? Чи місце цієї начебто антиутопії направду в тій самій бібліотеці, де зібрано великі перестороги Орвелла, Гакслі, Лема та багатьох інших?

Роман Ірванця насправді про минуле. Тобто подорож героя за Стіну виявляється не тільки (й меншою мірою) переміщенням у просторі. Але передусім у часі: це повернення в минуле – зле, комічне, абсурдне, примітивне, тоталітарне, сюрреалістично-пародійне. Бо час, виявляється, іноді вдається начебто зупинити і повернути вспак.

Світлина від Alexander Kratochvil.

Як наслідок маємо карикатурну СРУ (денере-ленере) з її потворним містом Ровно – такий собі вже ледь не позачасовий згусток радянського, анахронічного, віджилого.

Але це водночас і територія ностальґії, спогадів, сантиментів, «шоколадок від червоної зірки», зона втраченого часу, що його неочікувано віднаходиш знову, простір для реконструкції cнів, які вже, здавалося, раз і назавжди відіснилися ще тоді, в дитинстві – як автора роману, так і автора цих рядків.

Однак наша з автором спільна країна – з тих, де не тільки погані сни мають здатність час від часу повертатися.

22.09.2017

Юрій АНДРУХОВИЧ, “Zbruć”