Це – день спокути та Найвищого суду, єдиний у році, коли Тора настановляє людині не займатися нічим іншим, окрім аналізу своїх вчинків та думок.

Раніше, коли ще стояв Храм в Єрусалимі, в Судний день священик готував жертву для приношення заради спокути гріхів усього народу Ізраїлю.

Сьогодні  обрядові дійства перейшли до синагоги, а замість жертвоприношення читають «молитву початку» – Кол Нідрей, котра стала символом усього свята. В Судний день читають також поминальну молитву, до котрої вже в наш час додали дві частини: поминання жертв Голокосту (Шоа) й поминання тих, хто віддав життя в боях за незалежність Держави Ізраїль. Саме й Йом-Кіпур армії Сирії та Єгипту раптово здійснили напад на Ізраїль. Просто зі своїх осель та синагог люди вирушили на фронт, а спокій свята перервало ревіння моторів. Багато хто не повернувся. Ось так старі обрядові форми наповнив новий зміст – втрати та скорботи.

Напередодні традиційною є «трапеза, що відділяє», після якої до завершення Судного дня – суворий піст.

Згідно з юдейською традицією, Йом-Кіпур завершується тим, що кожен єврей отримує оцінку своїх вчинків та діянь – позитивну чи негативну. А вже тоді йому Всевишній виносить вирок – його або милують або засуджують. Власне й бажають євреї один одному: “Ґмар хатіма това” – “Доброго вироку”.

В цей день стає зрозумілим, чи прийнято, чи відхилено прохання про прощення Вищим судом на Небесах. Особливого значення набуває «молитва закриття», яку промовляють на заході сонця, – після неї вже зачинена брама милосердя, через яку до Небес здіймаються прохання та молитви народу Ізраїлю. Лунають звуки шофару й чути заклик, котрий завершує всі обряди: «Наступного року у відбудованому Єрусалимі» («לשנה הבאה בירושלים הבנויה»)!

Результат пошуку зображень за запитом "Маурицій Готліб синагога в Йом кіпур"

Світлина – репродукція картини Мавриція Ґотліба “Євреї в синагозі в Йом Кіпур”. Автор зобразив і себе, й  найбільший юдейський Дім молитви в місті, з котрого походив.

Мойсей ФІШБЕЙН

КОЛ НІДРЕЙ

І зникне вогкий попіл поміж зір,
І вже ніщо не зрушиться й не зблисне,
І перетне проміння прямовисне
У вишині твій опівденний зір.

І над віки знемоги і зневір,
Над німоту, що душу важко тисне,
Благатимеш: — Явись, єдина пісне! —
І ждатимеш — самотній, спраглий звір.

І вчуєш голос. Горня білина
І білина пустелі. І між ними —
Той голос, та мелодія сумна.

Торкнешся й мариш звуками сумними.
І та сльоза під пучками твоїми —
Мов до небес натягнута струна.

1977 р., Чернівці