Коли ж вести мову про власне поезію одесита Бориса Херсонського, вражає передовсім його бездоганна техніка й володіння мовою, а також і  те, що підвладні йому і римована поезія, і верлібр, і білий вірш. Й кожен твір автор огранює як ювелір коштовний камінець. А ще вміло – в кращому розумінні цього поняття – віртуозно бавиться словом. Крім суто поетичних текстів, добре полюбилися читачам його короткі роздуми-замальовки про одеську «інтелігенцію» чи тамтешню «громадськість» (по суті – невмирущих «жлобів-рагулів), які часто автор оприлюднює в мережі Фейсбук. Маємо намір  небавом й ці тексти запропонувати нашим читачам.

Нещодавно зазвучав Херсонський українською: чудово перекладала його знана поетка (також наша авторка Мар’яна Кияновська) також і сам Борис почав частіше звертатися до української мови й створювати автопереклади своїх поезій. Так народилася українська версія збірки «Сталіна не було», яка невдовзі в редакції Юрія Винничука побачить світ у харківському видавництві «Фоліо».

Пропоновані вірші з нової книги автор люб’язно надав «Майдану» для першої публікації.

І знову вражає глибина думки, образність поета і його особлива, «херсонська» поетика.

Борис Херсонський – один з найбільш яскравих поетів сьогодення, якого, на жаль, ми, в Україні сущі, ще не до кінця не оцінили. На відміну від, скажімо, голландців, німців чи американців…
Отже читайте: «Сталіна не було» від славетного одеського чарівника слова Бориса Херсонського.

Л. Ґ.

МОНОЛОГ

 * * *

мені тринадцятий минало
у школі я вивчав Тараса
життя складалося невдало
хрущовський рік порожня каса

за білим хлібом в довгій черзі
як у Москві до мавзолею
стоять похмурі люди змерзлі
в гастрономію бакалею

де ж за селом пасуть ягняток
десь на підручника сторінці
привіт Тарасе дня початок
сиджу з млинцями наодинці

холодні сірі як обличчя
старих сусідів з півпідвалу
двадцяте тужнеє сторіччя
співа тиранам піснь зухвалу

мені тринадцятий минало
і Боже як давно минуло
і смерть своє готує жало
як кат до скроні тулить дуло

о думи мої діти мої
повсякдень з вами лихо й лихо
десь у приймальному покої
душа моя зітхає тихо

а там десь розуму палата
залізне ліжко без матраца
там ковдра як життя строката
там школа де вивчав Тараса

 

* * *

у перспективі кожне дерево поліно колода чи плаха
а поки що між гілок клацає мала птаха
в перспективі всі ми пригорща праху
навіть ти козаче впертий не знаєш жаху

навіть ти ледаче шабля люлька-бандура
кінь прив’язаний неподалік у коняки губа не дура
щипає травичку дивиться чорноокий в козацьку спину
а козак співає-волає на всю Україну

а вся Україна чує-слухає бо не почути не можна
повна пляшка у перспективі пляшка порожня
тому-то і ридає-плаче верба біла бурхливо
що їй не до вподоби загальна ота перспектива

що охолоне земля покриється крижаною корою
нічого не росте ані на горі ані під горою
і що залишається тут герою зі співом і грою
тому-то смутно часом навіть герою

 

* * *

Він говорив
я вб’ю себе
при першій зустрічі
з самим собою.

Він живий.

Так і не зустрілися.

 

***

Що за потвора над лісом кам’яновугільним ногою
відчиняє динозаврам гробівці! Земля тремтить під вагою
величезних лап, та ж і хвіст неслаб. У класі висить таблиця,
з неї дивляться первісні обличчя – важко дивитися –
членів ЦК. Легко тут помилитися.

Хлопчик ламає пиріжок, виїдає начинку.
Душа матеріальна. Тільки прозора і вагою в пушинку.
Порвались туфлі. Пора віднести в майстерню, що біля ринку.

Швець тримає цвяхи в зубах, і в вуса не дує,
що динозаври вимерли, його зовсім не турбує.
Взуття на колодці розп’яте. Птеродактиль злітає з гілки.
Швець забиває цвях – лупа летить з борідки.
Людина легко розчиняється у пляшці горілки.

В кам’яній шкаралупі – зародок-скам’янілість.
Хлопчикові важко ходити: в паху зіпрілість.
Він мріє: його нагороджують за сміливість

при затриманні ящера орденом чи медаллю.
За ним приходить бабуся, обмотана сірою шаллю.
Каже: не водися з усякою шушваллю.

Всяка шушваль сміється, у хлопчика пальцями тикає:
«Бабусин онук!», хлопчик тихенько пхикає.
Грошей у будинку – нуль: тато зарплату никає.

Папа зарплату никає. Тато наліво ходить.
Ліворуч роздягається, білі ноги розводить.
Їм двом плювати, скільки вугілля країна знаходить.

Що їм до того, що на чорних пластах нащадки
небачених і крил, ребер або лопатки,
між пальців шкірястих – перетиночок тонкі складки.

Шляхами розвитку життя. Така назва чеської книги.
Рахунок спочатку на мільйони років, пізніше – на миги.

Еволюція – та ж юродива: дзвенять хрести і вериги.

Еволюція – та ж юродива, ходить по вічному колу,
бабуся хлопчика через дорогу веде за руку у школу.
Скам’яніли епохи п’ють заборонену кока-колу.

 

 

* * *

Мовлення теж хворіє й мова, вона – теж вмирає.
це тільки терновий кущ палає та й не згорає
бо не вмирає Той, хто багаття це розпалив.
Тільки Слово Його невмируще, а наше слово
як померла бджола у вулику – пам’ятаєте Гумільова?
бо Слово фортеці руйнує – такий собі наратив.

Ми не можемо вбити Слово Боже, але ж вороже,
що вбиває нас, хто йому допоможе?
Тільки ми, образу зберігаючи десь у серцях,
чи в кістках, чи десь у великому хворому тілі
чи у морі де ходять ненависті темні хвилі,
чи в степу широкому, в якому втрачено шлях.

 

* * *

 
в нашій мові рима Україна-руїна
щось звичне, як кров та любов,
як новина й провина,
як покров Владичиці та покров Христов,
во ім’я Матусі та Сина.

Бо в руїні є велич минулих століть,
вічна слава, як явір над рікою стоїть,
вічна пам’ять, як човен по річці пливе,
вічне Слово у серці живе.

Так, руїна – уява, вона – будівник,
за хвилину збудує той світ, який зник,
залишив тільки брами й фрагменти стіни.
Ой, козаче, дивись, не стогни.

Бо в руїні приховані розум і суть.
Над руїною янголи варту несуть.
Бо з руїни повстануть Афіни та Рим,
та поети у пошуках рим.

 

* * *

Де ти, моя доле? В глибокій криниці.
Де ти, моя воле? У Бога в скарбниці.
Де ви, мої думи? Блукаєте десь.
Де хліб мій насущний, що дав мені днесь?
Де мій журавель? Мабуть, там, де синиці.

Де повість моя? Залишилась в уривках.
Де друзі мої? Всі сидять по домівках.
Чи п’ють наодинці, чи з жінкою вдвох,
Чи спокій в родині, чи переполох?
Де свята мої? У святкових листівках.

Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваєш,
молитви не чуєш, обличчя ховаєш,
Твій янгол поради мені не дає,
гуде, мов бджола, як зозуля кує.
Не дай мені те, чого сам Ти не маєш.

 

* * *

тарантела це тільки реакція на укус
павука який зазвичай спокійно сидить у норі
танцюй, італійко, в нашийнику скляних бус
день густий як смола на прогрітій вишневій корі

пейзаж міський важчий золотої парчі
простір блакитний над головою радує погляд твій
танцюй, італійко, танцюй, каблучком стукай скачи
по бруківці на вулиці мостовій

кармінні стіни й віконниці розчахнуті на вікні,
мементо море вмуровані уламки надгробних плит
танцюй італійко крутись саламандрою у вогні
з тобою станцює кривийаонідсинкліт

я б теж станцював я той самий клоун фіґляр
вуличний музикант, скрипаль віолончеліст
кидайте монети у відкритий чорний футляр
хай дзенькіт монетки зіллється зі дзвоном намист

танцюй італійко тобі підспіває бог аполлон
з тобою танцюють олімпійські володарі
мадонни дивляться на тебе з висоти античних колон
хелицерами ворушить павук сидить в норі

 

* * *

Таке в нас життя. Такі у нас пироги.
У них не монети на щастя, а кулі війни.
Друзі видихаються раніше, ніж втомлюються вороги.
Спочатку виводять «в расход». Потім виходять в чини.

Потім персональна пенсія. А кишеня – пуста…
Останні новини. Плаский телеекран.
Ворогові без бою здаються села й міста.
Ти це передбачав, суко, оскільки ти – ветеран

Спогади про Тбілісі

Тут жило сто племен, тут кожен своє робив:
хто гадав, хто гроші міняв, хто круг гончарний крутив,
хто вулиці замітав,
хто над годинниками длубався,
хто в хатінаводив лад

хто по дворах блукав,
під катеринку співав.

А катеринка, що книжка з картинками, строката, проста,
що ж ти співаєш, про яку розлуку, – справа пуста,
який щасливий квиточок витягне з коробка
скорчена пташина рука?

Поворожи, папуго, все вирішено давно,
просіяно крізь решето, розсипано, як пшоно,
а зі ста племен завжди залишається тільки одне,
а чому – не питайте мене.
дев’яносто дев’ять зайвих, колишніх,
де ви тепер? Куди
пішли? і Той, кому слава в вишніх,
за вами брами зачинив назавжди.

 

ВПІЗНАТИ ЙОГО

* * *

Одному Він сказав – ти камінь, Петре, на тобі Я Церкву поставлю.
Іншому: Савле! Савле! Тобі йти проти рожна нелегко!
Доки будеш гнати мене, вчений, розумний Савле?
Йди за Мною, Савле, й слово твоє рознесеться далеко.

Одному Він сказав – від Мене відступиш тричі
до того як півень тричі криком зустріне ранок.
Вузька дорога Спасіння, а на узбіччі
спокуси й гріхи танцюють свій вічний танок.

Іншому він сказав: сліпота – твоя нагорода.
Будеш кульгаючи йти у імлі до Дамаску.
А потім прозрієш, Савле, й дізнаєшся, що є свобода,
й до смерті будеш Богові вдячний за ласку.

Одному Він сказав – у літа похилі
перепояшуть тебе й поведуть, куди не бажаєш.
Іншому Він сказав – говори у славі та силі
про любов та життя, бо й ти за Мене померти маєш.

 

* * *

Каже Марії Ганна:
Чиста моя, бездоганна!
Ми йдемо сьогодні до Храму,
на велику Храмову гору!
Там високі Господні брами,
там старці вивчають Тору,
там ріжуть для Бога ягняток,
там Спасіння початок.

Каже Ганна Акіму:
не буває вогню без диму,
не вмирає жертва даремно,
окропляючи землю кров’ю
бо для Господа це приємно –
страждання разом з любов’ю
з жертовника вище й вище…
на землі – лише попелище.

Каже Марія Ганні:
Приходять часи останні,
Мабуть Спасіння близько
якщо, тримаючи руку
батька, іде дівчисько
до Храму, й не можна руху
Божого припинити.
Я дитина – будьмо як діти.

Каже Акім: Маріє!
Божа сила в дівчині діє.
Хай читає, хто має очі,
у Книзі Письмо Господнє–
Подолає сім’я жіноче
сім’я Змія сьогодні.
Дав Господь тобі долю–
суміш радощів й болю.

Каже Марія: Знову
підкоряюсь я Божому Слову,
в Храм піду, якщо треба,
народжу від Духа Сина
Досягну до самого неба,
Й зникне людська провина.
Й заспівають янгольскі зграї
й усім буде місце в раї.

 

* * *

не працюйте містком між берегами,
що розходяться не утримуйте пару
по дорозі до розлучення залишайтеся ворогами
не залишайте слідів щоб віддалити кару

ховайте та не ридайте вода тече і відносить сльози
це як вода з-під крану солонувата
нічого приспіє зима ударять морози
і сани по льоду покотять туди де чекає розплата

й дзвіночок гримить під дугою дар якогось валдая
й візник співає тужливо крізь морозний серпанок
і річка під льодом здригнеться як здригається тая
верба, і вороги задихнуться в обіймах й нарешті прийде світанок

 

ЗІРКА РІЗДВА

 * * *

Дітовбивці прямують до Віфлеєма –
наказано вирішити проблему:
хлоп’ят до двох років – під ніж, в небуття.
А з Віфлеєму, з рідної хати
тікають Йосип, Пречиста Мати
і ще не подібне до Бога Дитя.

Тікайте, – так Янгол сказав їм з неба,
але не сказав: попередити треба
сусідів, щоб також збирались в дорогу,
не можуть – нехай немовлят сховають.
І от – діти мертві, мадонни ридають,
і тут не вдієш уже нічого.

Плаче Рахіль – бо вона невтішна.
Світло пішло, скрізь пітьма кромішня.
А в небі, між ангелів і святих –
ровесники-хлопчики білосніжні,
що за Ісуса померли раніше,
ніж був сам Ісус розіп’ятий за всіх.
* * *

Сюжет Різдва постійний. Інша справа – пейзаж.
Північний він, чи південний, сільський, чи міський.
Допоможе справі художника неочікуваний персонаж:
селянин з в’язкою хмизу, чи озброєний вартовий,
замовник-єпископ біля печери в юрбі людській,
радісній, що дивується – звідки ажіотаж?

А ось і сани їдуть повз розлючений сніговій,
сумну пісню співає, ямщик, замерзаючи у санях,
солдати вперед багнетами йдуть в свій останній бій,
а ось і іншого немовлятку заколисує мама – спи, хороший мій!
А ось до ешафоту у возі везе юдея лях…
Ось зеків конвой веде – крок у бік ступити не смій.
Крок в сторону від Різдва – і скільки різних людей!
Війна і розбій, торгівля, – славетний товар повій
Ось піонерські краватки на шиях радянських дітей.
Ось рабочійіде до свободи через запій,
Ось грішник іде до Спасіння на стежці вузький,
до Спасіння немає широких шляхів, то ж йди, мерщій!

Крок набік – бачиш долю такою, якою була,
яка є і буде – природа людей не нова.
Але крок до Різдва – і бачиш все те ж – осла і вола,
над яслами хмарка янгольського тепла,
в яслах Слово Господнє, і що нам людські слова?
І в небі Зірка, що всіх нас кудись вела.

 

СТАЛІНА НЕ БУЛО

 * * *
Сталіна не було. Була комп’ютерна зла програма.
Освенцима не було. Був комплект смугастих піжам.
Будь-який портрет володаря – позолочена рама,
наповнена фантазіями і страхами городян.

Будь-яка війна поміщається на площині телеекрану.
У жилах героїв тече червоний томатний сік.
В’язниць не було. Охоронцям виносили догану –
з дитячого пістолета стріляли у скроню – клік!.

Самогубства не було. Лише клацання тихе пістона.
Усі міста – декорації. Де ж актори? Де глядачі?
Не буває тиші. Буває відсутність плачу і стогону.
Світ впав під машину часу. Заборонений він. Мовчи!

 

* * *

 Мені снилася шістдесятирічна
злобна жінка,
яка несла на рушнику
портрет царя Ірода
з підписом – Чадолюбець Ірод, спаситель
хлопчиків Віфлеєму.

 

* * *

ніхто не затертий ніщо не забуте
навіть минуле живе ганебне та люте
живе собі й живе й лиха не знає
янгол господній на ним літає й літає

дивиться на героїв як той юдей на гоїв
пише у зошит шкільний все що кожен накоїв
пише хвилюється хто б його заспокоїв
дивиться в серце кожного як небо дивиться в море
й небо якесь похмуре й море якесь непрозоре

 

* * *

ВДНГ – посмертний рай народів СРСР.
Ви лорд з Британії? Вас сюди не пропустять, сер.
Що робити вам поряд з трактором і племінним биком?
Не потрібна монархія там, де рулює обком.
Павільйони з вітринами. Там зразки
продукції, що заповідали нам батьки,
у тому числі і великий Ленін, і безсмертний Абай.
Так що, лорд з Британії, не стій біля воріт, відгрібай’!

 

* * *

Ленін любив природу. І школяр-пролетарій
повинен був збирати метеликів і гербарій,
(Живи, освіто, здохни – шкільний буфет!).
Треба вести щоденник юнната зранку,
вносячи час заходу і час світанку.
Я прийшов з привітом. Сонечко встало. Фет.

У старорежимних шафах у циліндричних банках
скорпіони сиділи, немов танкісти у танках,
теж – мертві, теж – у спирту – кінець настає.
Хлопчик сумує за партою над історичною картою,
хлопчик знає – Афіни воюють зі Спартою.
Два пишемо, в залишку – три, під язиком – монпасьє.

Голова під нульовку, чи стрижка ото, чи гоління?.
Хлопчик горює – бракує йому розуміння
не осягнути сенсу, бо в розумі – темна ніч.
як вірно і вічно служити свому народу,
як, більше ніж маму, любити і берегти природу,
так, як любив і беріг природу покійний Володимир Ілліч

 

* * *

Ось що ми вивчали в радянській середній школі:
Ленін сидить на коняці у чистому полі.
Спис у правиці, Сидить, читає видовблену на скелі
казку про щуку чарівну – дружину Ємелі.

Поруч стоітьВаснецов – пише картину з натури.
На горизонті – соціалізм – тортури й мури.

Ось що ми вивчали в радянській середній школі.
Сенс життя – у спорті, найглибший сенс – у футболі.
Сидиш на лаві й бачиш – якась гидота
гол забиває твоій команді у Спаські ворота.

Комсомолець з лопатою йде цілину орати.
На горизонті – соціалізм – в’язниці та ґрати.

Ось що ми вивчали в радянській середній школі:
наша країна живе у страшенному колі
ворогів, євреів, щоб не казати синів Сіону.
Тому треба дбати про– як її? – оборону.

Маєм кремінну рушницю й велику бомбу с запалом.
На горизонті соціалізм з ядерним потенціалом.

 

* * *

Називання речей своїми іменами
подібно до заклинання.
Іноді діє,
хоча начебто й не повинно.

 

* * *

він каже ліберали ті ж самі тирани
захід буде століття лікувати великі рани
хто казав що людині людина не вовк а товариш і брат
задовбали червоні зірки як при живому союзі
нові ліві з їх чегеварою з їх лаканоммаркузе
універами де марксизм хитання й розбрат

усюди чорні рулять не проштовхнутися
білому залишається прогнутися або зігнутися
годувати всіх дармоїдів щоб з голодухи вони
не полізли палити автомобілі і ДУМи
барикади з шин запах паленої гуми
усюди засіли євреї усюди куди не ткни

партизани латинос з гвинтівками і мачете
повні синагоги буддійські ступи мечеті
а церкви порожні хоч лавки в них відкривай
хоч концерти давай нудить від року і джазу
куди не глянь всюди зараза прокази
а ці пиляють податки і разом жеруть коровай

гітлер звичайно лайно але ж не ледаще
він хлопець як треба хотів зробити як краще
як у римі при імператорах велич цісар то є господь
зв’язки різок фасції тому-то фашизм це родина
тремти ліберале бо ти кімнатна рослина
хочеш жити в натовп на площу вік не виходь

тому що площа чим просторіша тим певніше
що буде натовп на ній бушувати осатанівши
що з нашого бунту народиться порядок такий
де буде секс агресивний і без розпусти й мата
лягай на спину дівко пам’ятай нашого брата
з веселим членом прямим як більярдний кий

 

Біографія

Жив у багатоповерхівці. Працював у багатотиражці.
Ходив в тій же сорочці, їздив в малолітражці.
Любив кіно – Фелліні, Антоніоні, ПінкФлойд «Стіна»
плюс якийсь радянський фільм про німецького шпигуна.

Був одружений. Але дружина на дивані з газетою.
Крутився магнітофон з однією й тією ж касетою.
Вівальді – концерт. Бах – токата і фуга.
З дружиною в них була не любов а туга.

Її дратувала безглуздість. Його дратувала манірність.
За браком грошей вони зберігали вірність.
Через брак друзів ворогів вони шанували.
Говорили тільки про ціни. Але більше все ж таки мовчали.

Він думав – мовчання є великий світильник.
Так писав Григорій Палама для ченців твердих і сильних.
Він був у своєму роді чернець. Іноді він тягнувся до Параклету.
Але частіше писав замітки у заводську газету.

 

* * *

Моїми вчителями були діти, чиї отці
були розстріляні при Сталіні комуністи,
рідко хто просто вбитий.
Дивно, що були комуністами й оці,
їх порив – головою в прірву – був щирий і несамовитий.

І вони були віддані партії до упору.
Були солістами на тлі загального хору.

Не озираючись, бачили світлі далі – що буде далі?
не знімали медалей, що до ювілею дали.

Союз розпався. Вони партквитки зберігали.
Під шаром пилу. Почесні грамоти купкою на столах лежали

Вони були людьми похилого віку з долею ось такою.
Вони біля вікна сиділи, підперши підборіддя рукою.
Вони виходили з гастрономів з кошиками брудними.
Вони навчали мене, і я був вивчений ними.

І мої друзі осягали ази науки
і по перилах з’їжджали, сиділи на зборах обов’язкових…
мої друзі здебільшого були онуки
розстріляних при Сталіні партпрацівників і військових.

 

Ми

Ми думали: Керенський і Ульянов – усі свої люди.
Той – зітлів в еміграції, той – вік в мавзолеї буде
Тепер довідались: німець, єврей, чуваш.
Ми думали – росіянин, симбірський, наш.

Ми думали – він малюк кучерявий в зірочці п’ятикутній
або лисий гранітний засновник вітчизни могутній,
або той гімназист – з латині п’ятак, із Закону – п’ятак,
хоче щастя нам, а якого – не зрозуміти ніяк.

Ми думали – Волга впадає в Каспійське море,
знати не знали про смерть у голодоморі,
ми ж бо думали – чесний Дзержинський керує чесним ЧК
під проводом кучерявого хлопчика.

Ми ж бо думали, раз на життя пошлють в санаторій,
колони та сходи на тлі мальовничих просторів,
кисневі ванни, сестричка (балакати з нею не слід!),
з очима вівчарки, що напала на слід.

Ми ж бо думали, всі помремо, але наше велике діло
буде нетлінним і висохлим, немов тіло,
що дивилось за обрій, й бачило щось в далині…
як нас тряхануло – не прийти до тями мені!

Ми жбо думали Русь жива, приростає Сибіром, в гіршому разі – Україною,
казахською широчінню, силіконовою долиною,
ще й горою біблійною – як там її – Арарат.
Думали – брат, а він і не рад, і не брат.

Вийшли на площу, а там – той же дідусь з граніту
махає рукою, усміхається, каже: фініта
ля комедіа, завіса, до виходу подають таксі,
ошатні пари сідають, роз’їжджаються по Русі.

Соцреалізм

Доярка тримає в руках груди коров’ячого вимені.
Шахтар стискає в руках молоток відбійний.
Цвіте-розцвітає підприємство чийогось імені.
Їде по полю танк – швидкий та надійний.

До ноги прикордонника ласкаво тулиться вівчарка,
паралельно в нічну даль вискаливши вузьку морду.
Перед кінцем кварталу – повсюдно запарка,
але симфонія рухається до заключного акорду.

Розпластав диригент над оркестром руки, як шуліка – крила.
Балерини – білі пачки й ніжки криві трошки.
За вічний мир на смертний бій летить ескадрилья.
Рожевощокий хлопчина їсть манну кашку з ложки.

Рости великий з дорогою душею, з куркульським обрізом,
з наймитською ненавистю, з мужицькою хитрецою,
з загартованою сталлю, з індустріальним залізом,
з українським салом і з єврейською мацою.

Рости великий і сильний як пріснопам’ятний Голем.
Омивай глиняні ніжки в тазі з китайським драконом.
Ходи по чистому полю брудному босим і голим,
і рідна земля на кожен твій крок відгукнеться стогоном.

 

* * *

Господи, це Тебе виводили, коли розсвітало,
на галявину біля табору. Тобі давали лопату
і наказали – копати. Тайгове літо цвіло-розквітало.
Ти придивлявся до автомата

в руках конвойного. Смерть приходить без стуку.
Ти, звичайно боявся, але не подавав знаку.
Тобі говорили: «Суко,
буду стріляти тебе так само довго, як ти копаєш, собако!

Починаючи з ноги і вище, Розумієш рускає слово?’
Як не зрозуміти! Ти не вчора народився.
Стиснув держак лопати, підняв раптово
і вломив йому в череп. І конвойний звалився.

Тебе не спіймали. Або шукати не стали.
Сховався в скиту, де жила старовірка старенька…
Все одно Ти помер раніше, ніж помер Сталін.
Набагато раніше. Потім воскрес. Ось Євангелія коротенька.

 

* * *

Штандарти фюрера кинуто до стіни Мавзолею.

Червоною площею Жуков на білому скаче коні.

Сталін стоїть на трибуні, без жалю височить над землею.

Сталін махає рукою. Сталін тішиться день при дні.

 

Спочатку – братання із ворогом. Згодом – смерть батальйонами

на підступах до столиці. Одначе, в кінці кінців,

наші батьки по площі проходять поротно колонами.

Ми дивились парад по «ящику», ми радіємо за батьків.

 

Ти поглянь – вже і свято призначили. І плівку реставрували.

Можна дивитись кіно із Жуковим; в шані й Сталін, здається, тепер.

Гунявий, бровастий Льонька стане маршалом. Це – чимало.

У перспективі далекій історії – ніхто не врятує СРСР.

 

Скільки б не нести вінків до Кремля, смерть просвічуючи рентгеном,

Все однаково нашим праправнукам – їм насилля змикає вуста.

Це було б щось на кшталт перемоги Рима над Карфагеном:

Свято можна не раз відзначати, але в грудях залишиться – німота.

 

Заглядаємо ув Історію як у вікна батьківських спалень.

Задихається Мати-Вітчизна верхи на батьку-вождеві, мов на жеребці.

Прекрасно, що є телевізор. І що є задоволений Сталін.

Весело і прекрасно Жуков катається верхи. Епоха гоїть рубці.

 

ПОРУЧ З ЛЕГЕНДОЮ

 * * *

коли від минулого залишається
збірка мітів у переказі для дітей
молодшого шкільного віку
де немає ні пріапа ні фекалій в авгієвих стайнях
а геракл у білій футболці несе олімпійський вогонь
в колишнє бельгійське конго
і ще залишаються білі руїни на тлі синього неба
знайомого нам за листівками 1907 року

коли від ворога залишається тільки спосіб
приготування кави можна спокійно
пити каву дивитися на руїни
які виглядають гірше
ніж на листівці 1907 року
а небо залишилося таким самим
й каву готують файно
і ти вже викликав таксі в аеропорт
бо тут вже нема чого робити

 

* * *

П’ятирічного хлопчика в дитячому садку
роздягли догола і поставили на табуретку
у покарання за провину.

Діти оточили табуретку, сміються.
Але хлопчик не плаче і не соромиться.

Він згадує як в минулу неділю
бабуся гуляла з ним у парку,
де на мармуровій тумбі маленький мармуровий хлопчик
абсолютно голий стояв на виду у всіх і посміхався.

І покараний хлопчик мимоволі приймає позу,
в якій стояла скульптура, на його губах та ж кам’яна посмішка.

Йому кажуть: безстиднику,
дозволяють зійти з табуретки, одягнутися,
йому дозволяють, ніхто вже не сміється

 

БЛЮЗ

Блюз чорного кота

пострадянський блюз який-небудь чиж і К
мотивчик завезений з далекого материка
хучикучимен чорний кіт з мішка

прости мене мамо я живу в тісноті
співаю хрін знає про що все більше про стан в наркоті
чорний кіт з мішка я заспіваю про те що в чорнім коті

прости мене мамо голова важка йду не туди як завжди
прости мене мамо мовчи душу не береди
не хочеш мене ще когось роди

прости мене мамоз великим ходи животом
прости мене мамо ти вагітна чорним котом
народжуй його нагодуй ковбасою з червоним вином

подайся до туреччини мамо чогось там привези
купи продай копальні сухарик гризи
поділися з чорним котом мене не грузи

поїдьдо туреччини мамо продай праску купи пахлаву
рахатлукум їж сама я так проживу
посиджу в підвалі пограюта покурю траву

посиджу в підвалі на колінахзігрію кота
ми з ним з того ж тіста з величезного живота
не те це місто мамо і північ не та

я лайно хучикучимен хто ще ти знаєш сама
поїдь до туреччини мамо там тепліша зима
не допросишся снігу мамо не плач дарма

це блюз про кота дев’яностих років
він для тебе мама і для чорних котів
нехай всі подохнуть завтра я вмиратище не хотів

 

* * *

все частіше думаєш що там наприкінці
яка то доля у заблудлої горе-вівці
і де ж та отара де Пастир Добрий що на раменах
понесе тебе бідолашного під кришталевий дах

але бачиш шпиталь палату ліжко та докторів
й дякуєш Богові що ти недовго хворів
що Бог по силам дає страждання легкі вони
тож лежи та чекай якщо можеш мовчи не стогни

 

ТРЕТЯ ІДЕЯ

 * * *

Федір Михайлович шукає третю ідею, але є тільки дві –
російська й жидівська. Для третьої місця мало в його голові.
Дві влади людям дані, щоб їм підкорялись вони:
влада Христова або влада ворога-сатани.

Тільки дві влади, а треба обрати одну.
Бог вибрав євреїв, євреї вибрали сатану.
Ось хто їхній володар! Піонер-слідопит
на стежках єврейської долі бачить сліди копит.

Нехай благородний Гольдштейн за слов’ян на Балканах помре,
але жидівська ідея на Балканах владу бере.
Жахливе єврейське царство. Європа казна-чому
зігнула спину і люди підкорилися царству тому.

Усі обирають зло бо настала така доба.
тільки студент Розкольників ставить питання руба.
Тому що явка з повинною очищає душу людей
від жидівської і російської – і немає інших ідей.

Скіфи

«Злягання у них відбувається відкрито, ї…ш, де стоїш» –
писав Геродот. Плюс – у побуті класний гашиш:
зберуться, бувало, у лазню, пісні співають
на коминок – коноплі і дурня валяють.
Завоювали півсвіту, у власних коморах – шиш.

Кращі роки вони проводять верхи, під совком.
Всі питання у них вирішує центрревком,
Сидять три хмиря за столом, кумачем накритим,
Бурчать під ніс, що свинюка твоя над коритом,
на привітання грека відповідають плювком.

Звіриний стиль панує в житті і литті.
Повна чаша хмільна, потім – лежиш в забутті.
У ці години їх відвідують жахливі видіння,
часто – коні, але і кажани, й у пекло падіння.
Продер очі і знову шукай себе у питті.

Так, варвари – ми. Сила краще, ніж божа душа…
Вмираємо ми за гріш, а іноді – за півгроша.
Так, скіфи ми. Так, розкосі ми азіати.
Але з нас виходять непогані солдати.
І сторожі надійні – була б в’язниця та грати…
* * *

Тітка Блаженна, тобто, тітка Беата,
до старості висохла, була сутула, потім – горбата,
потім – легка і прозора, як осінній листок і злива,
листопадова у водостік її, бідолашну, змила

Тітка Ведмедиця, тобто, тітка Урсула,
в дитинстві впала, й тому теж була сутула.
А дядько Благословенний, Беня, а повністю – Бенедикт,
був малорухомий і виглядав, як релікт.

Дядько Беня сидів на стільці біля хати,
проживши життя, у Бога просив щось додати,
як товстий хлопчик – ще цукерку або пиріг,
і щедрій Бог католицький додавав йому, скільки міг.

 

* * *

вони кажуть кримнаш це військовий пароль
поїхав до ялти з москви відчувай себе як король
скеля твоя море чорне твоє пливи
пливи але пам’ятай риба гниє з голови

з лисої голови ніс що качиний дзьоб
пливи й повторюй російською матьтвоюйоб
бо це великі слова це золоті слова
стирчить з води гнила риб’яча голова

якщо можеш дістати з ялти аж до кремля
де звісно всього кругліша та крутіша земля
де виставка продаж великих військових примар
де пушка цар і навіть колокол-цар

тож руку тягни руки довгі у людської брехні
пароль кримнаш а відгук короткий ні
пароль військовий ганебний й ганебні твої війська
розбиває імперську скелю зелена хвиля морська

Лекція про історичний матеріалізм
1

Матерія ще не зникла. Зникли правда та й суд.
Світ ходив у тренажерний зал і, нарешті, схуд,
кістки вкриті м’язами, та де там колишній жир?
Світогляд – він може бути вузьким, був би світові мир.
Бажання можуть бути низькі, були б помисли високі.
Хто забув – революцію роблять саме босяки.
Вони відроджують хаос, який панував до того,
як Господь створив Словом Всесвіт: щось з нічого.
2.
Бог – шприц для народу. Релігія – опіум для собак.
Народ – це сміття Історії. Історія – сміттєвий бак.
Щоранку до баку виходить господиня з відром.
А там – п’ять століть з Павлом, Катериною та Петром,
Єлизаветою, Анною, на дні – Борис Годунов зголоднів.
Серед усієї цієї розкоші не знайдеш нижніх чинів.
І ось відро перекинуто, світ повернувся дном догори.
Господиня в халаті позіхає і йде вивчати правила гри.
3.
Спочатку буває війна. Потім – військовий парад.
Спочатку каса. Потім – касовий апарат.
Спочатку класи. Потім – класова боротьба.
Спочатку гармата. Потім – вселенська журба.
Спочатку святий. Потім вже – міф про святого.
Ідеї немов чаїнки блідного чаю спитого.
Спочатку – требник. Потім з’являється пан читець.
Спочатку – підручник. Потім настає кінець.
4.
Європа мертва. Там стільки гробівців у кожній ніші,
що навіть місячні ночі безмісячних ночей темніші.
Але міста порожніють задовго до темряви.
Юда цілує Христа. Вони перейшли на «Ви».
Червоноармійці сміються – вони перейшли Перекоп.
Росія побачила Крим і, як муху долонькою – хлоп.
І з усіх сторін збираються військові чужі кораблі
замість галер на яких, як відомо, раби гребли.
5.
Раб Божий не знає Господаря. Але здогадується про те,
чим все закінчиться, що буде потім – місце пусте,
коли знову щось повернеться у ніщо, і знов
збереться Всесвіт в точку, і ця точка зветься – любов.
Любов не величається, не шукає ні чужого, ані свого.
Оскільки пошуки скінчені. І в світі нема нічого.
І тільки Старий-археолог, якщо є вільна годинка,
виходить з дитячим совком – перебирати піщинки.

Лекція з географії
1.
Острови – щоб відпочити. Півострів – щоб захопити.
Запитай будь-якого підлітка, відповідь знають і діти,
й солдат, що з ранця не викинув маршальського жезла,
котрий лежить там з часів Імперії Зла.
Півострів схожий на вим’я. Корово, дай молока.
У тебе – просторі роги – всім вистачить на віка.
У тебе – широкі плечі і висота удою.
З трьох сторін півострів оточений кров’ю, а не водою.
2.
Півострів приваблює всіх нетямів. Все починається з «напів»,
наприклад, півмісяць. У школу ведуть кацапів
напівграмотних разом ведуть дати уроки.
Знай свій припічок – уроки бувають жорстокі.
Знай свій півострів, як на правиці всі п’ять перстів.
Знай кількість танків, гармат бетеерів та блок-постів.
Півострів немов сосок. Чи схожий на фалос він?
Витирає загарбниця губи, піднімаючися з колін.
3.
Все, що видається в море, проситься в пащу бандиту.
Все, що легко захопити, вже готове до руського світу.
Говори своєю мовою чи ворожою – не спасе!
Перешийок, що горло – легко перерізати: раз і все!
Півострів схожий на язик. Всі ми – зайві роти.
На півострові виноградники – чудові сорти.
Там мечеть на мечеті, і християнський храм,
збудований генуезцями біля татарських брам.
4
Якось ти підбереш на пляжі монетку влітку
Пантикапеї, Босфору. Тут у залізну клітку
вік посадять, як звіра – так писав Мандельштам.
Вік мій, звір, ти витривалий і ти приживешся там.
Півострів схожий на дулю, що виставив материк.
У центрі його – болото. В центрі болота – кулик.
Він хвалить своє болото, не помічаючи тих солдатів,
які йдуть під командою клишоногих приматів.

 

* * *

Влада, як та амеба, ділиться на два, але не до кінця.
Статура різна, але є схожість в рисах лиця
неможливо її приховати –
хіба що в землю зарити, де ви, лопати?.
Хто ховає владу – володарює:їм крематорій-рай.
Знають володарі: скільки ти не вмирай,
панування і рабство безсмертні. Їх шлюб не розірвати ніяк.
Він звершився на небесах: арешт – вирок – барак.
А ці – крізь стрій охорони кадилак-броньовик-молодець,
який котить, в нікуди не звертаючи, навпростець.
Чим густіша темрява, тим яскравіше фари сліплять
злодійські очі хороших, чесних хлопців – очі болять.
Пам’ятаєте пісню про зустрічного? Але ж зустрічних як таких
не сталося, по вищій мірі, не залишилося проміж живих.

 

Посмертно – Й. Б.

любий Йосипе битва що під Полтавою
обернулася вічною ганьбою і вічною славою
кажуть бігли хохли і шведи виблискували п’ятці
а Мазепа тепер на нашій хохляцькій десятці
а на гривні пропащій святий Володимир сідає
а гривні тієї гріш ціна святий Володимир знає
шкода Карлу Дванадцятому місця нема на купюрі
Святий Георгій киває святому Юрі

ми уламок Імперії я живу на його околиці
Олександр і Тарас поруч наполиці
на даху избы чи хати аіст живе з лелекою
хохол воював з кацапом повернувся живим калікою
олімпійці давно не стрибають проповзають під планкою
кажуть допінг-смокінг з пропасницею-лихоманкою
вітаю вашого Ваньку і вашу красуню Таньку
краще ходити у вишиванці, ніж їздити в радянському танку
любий Йосипе скажи з гробу мені «доколе’
нам євреям заздрити скорботній слов’янській долі
вибирати імперії Стародавній Рим або Сполучені Штати
чи Русь святу з повною плішкою звати мати
був би я шинкарем бородатим споював б селянина
був би бравим солдатом так йшов би собі до Берліна
є тільки фашисти і наші ні Алькайди тобі ні ІГІЛа
але тобі з того що – мовчить твоя острівна могила

я живу на уламку Імперії осколок краще його не чіпати
орел двоголовий об нього обламає дзьоб як йому клювати
лети він круком разом зі скіпетром і державою
погладь його пір’я Ерінія своєю долонею правою
нехай тиран подавиться вампірським імперським супом
а ми проживемо зі своїм оселедцем своїм тризубом
привіт тобі від єврейської фаршированої рибки
танцюй хохол під звуки єврейської скрипки

любий Йосипе провідник побився зі сліпцем навіженим

чому б кожному не зажити своїм будинком шаленим
якщо сила в єдності слабкість все ж краща дії
повір єврею хохлу з кацапским хрестом на шиї
ми нібито дружбу зарили можливо ненависть заспокоєм
а поки в соборі єпископи ходять військовим строєм
і тиран старіє але тримається молодцювато
і відставник біля телека п’є і лає піндосів й НАТО

Борис ХЕРСОНСЬКИЙ – для “Майдану”